Последние блоги

Звідки беруть свій початок козаки та Запорізька Січ



Слово „ козак “ прийшло зі сходу. У давніх тюрків козаками називали молодих хлопців, які від­бували складний і небезпечний обряд посвячення в повноправні члени племені: юнаки йшли в степ і мусили там прожити кілька місяців, змагаючись з ворогами й доводячи своє вміння виживати за важких природних умов. Пізніше це слово набуло кількох значень й перекладалося здебільшого як „ вільна озброєна людина “.
Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, українське суспільство стало дивитися на них не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно – релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти.
Спочатку козаки мешкали здебільшого на півдні Київщини – в районі Канева, Черкас, Чигирина, а також на Східному Поділлі. Поступово просуваючись у глиб степів, вони звичайно селилися над Дніпром і Південним Бугом, Кальміусом та їхніми численними притоками, тобто від сучасного Дніпропетровська, до Хортиці ( в межах сучасного міста Запоріжжя ) та Великого Лугу – низинних берегів Дніпра нижче порогів. Ось чому українських козаків називали запорозькими.
У другій половині 15 – на початку 16 ст. там виникає чимало козацьких слобод і хуторів. Із року в рік кількість козаків на Наддніпрянщині зростає. „ Де байрак – там і козак “,- говорила народна приказка.
Козаки заводили оранку, займалися „ уходництвом “: мисливством, рибальством, бджільництвом. Вони активно освоювали нові землі, піднімаючи цілину, прокладаючи шляхи, споруджуючи мости тощо.
На нових землях, де поселялися козаки, як їм здавалося, вже ніколи не з’являться державні уря­довці, не виникне кріпосна неволя. В дійсності ж серед козацтва на „ волості “ зростала й поглиблювалась соціальна нерівність. Козацька голота добувала собі засоби до існування наймитуванням у заможних козаків, службою в найманих загонах при замках, „ добичництвом “. Чимало козаків вели власне господарство. Виділялася і вельми заможна верхівка ( „ дуки “ ), що володіла хуторами, угіддями, табунами коней тощо.
Особливу групу становили міські козаки, складаючи значну частку населення міст Подніпров’я: Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас. Їх ще звали „ непослушними “, оскільки вони, займаючись торгівлею та промислами, не підпорядковувалися магістратам і не виконували повинностей. Склад козаків – городян поповнювався за рахунок „ покозачення “ міщан. Добре обізнані з військовою справою, маючи зброю, вони брали активну участь у народних виступах проти сваволі старост і воєвод.
Польський уряд намагався залучити до себе на службу міське козацтво чи принаймі певну його частину. В 1572 р. король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Бадовським, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецедентом: уперше польський уряд визнав козацтво чи принаймні його представників як окрему соціальну верству, що аналогічно іншим мала право на самоврядування.
Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце у 1578 р., за правління короля Стефана Баторія. Король встановив плату шести сотням козаків і дозволив їм розташувати у м. Терехтемирові свій арсенал і шпиталь ; за це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів та стримуватися від „ самочинних нападів на татар “, що часто ускладнювали зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих негайно внесених до реєстру ( реєстрових ) козаків полягало в охороні кордонів і, що не менш важливо, в контролі за нереєстровими козаками. До 1589 р. реєстрових козаків налічувалося 3 тис.
Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Відтак стосунки між 3 тис. реєстрових і близько 40 – 50 тис. нереє­стрових козаків часто досягали крайнього напруження. Проте ці відмінності не перешкоджали синам заможніших козаків іти на Січ у пошуках долі або вступати до реєстрових тим козакам, що спромоглися нажити собі багацтва.
Чимало козаків не бажало коритися старостам і панам – магнатам і йшло далі на південь – до дніпровських порогів і за пороги. Постійна загроза напажів ординців спонукувала козаків до створення надійної системи укріплень. Основу їй становили січі. Дослідники пов’язують походження слова січ із засіками – укріпленнями з дерев. Великого значення надавали козаки місцю розташування січі. Найчастіше то був річковий острів. Можливо, за більш давніх часів розрізнені невеликі січі існували в багатьох місцях. Згодом за порогами утворилася одна головна Запорозька Січ – своєрідна столиця запорозьких козаків.
Природні укріплення козацької твердині підсилювалися 3 – 10 метровим валом і ровом. Вал змі­цнювався частоколом із баштами, в яких містилися бійниці. Усередині фортеці був майдан із православною церквою. Навколо церкви стояли великі довгі будинки – курені, де жили січовики, а також оселі старшини, канцелярія. Трохи далі – склади, арсенали, ремісничі майстерні, торгові лавки.
Відомо 8 дніпрових січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця ( нині на території міста Запоріжжя ). Вона була зведена 1556 р. українським православним князем Дмитром Вишневецьким й слугувала опорною військовою базою козацтва на пониззі Дніпра. Звідси протягом 1556 р. було організовано численні походи запорожців у володіння кримського хана й на турецькі фортеці. Одначе восени 1557 р. запорозька фортеця була зруйнована ордою кримського хана.
Від 60 – х років 16 ст. по 1593 рр. Запорозька Січ розташовувалася на острові Томаківка, 1593 – 1638 рр. – на острові Базавлук, 1638 – 1652 рр. – на Микитиному Розі, 1652 – 1709 рр. –на річ ці Чортом лик, 1709 – 1711 рр. – на річці Кам’янка, 1711 – 1734 рр. – в Олешках, 1734 – 1775 рр. – на річці Підпільна.
Розташована в недосяжності для урядової влади, Запорозька Січ навіть після смерті свого засновника продовжувала процвітати. Протягом 16 – 18 ст. вона набуває ознак держави: вона контролює величезну територію степової України, має свій уряд, військово – адміністративний устрій, власний суд, самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами.
Запорізька Січ дуже відрізнялася від більшості тогочасних феодальних держав. Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова, якщо пройде випробування то зможе приєднатися до козацького братства (як правило це було виживання в степу, дихання через соломинку під водою, а ще цікавим фактом є те, що приймали на січ тільки чоловіків православної релігії, і при вході прохали перехреститися, якщо бачили, що людина перехрещується як католик, то його навіть не допускали до випробувань і відмовляли їй). Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди не приймали.
Відмовляючись визнати авторитет будь – якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частіше перемагала сторона, що найголосніше кричала.
На цих стихійних зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків – гетьмана чи отамана, осавулів, писаря, обозного та суддю. Кожен курінь ( це слово згодом стали вживати як назву військової одиниці, що жила в курені ) обирав аналогічну групу вищих офіцерів, або старшину. В період військових походів старшина користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування смертної кари. Але в мирний час її влада була обмеженою.
Територія козацької держави називалася землями Війська Запорозького або Вольностями Війська Запорозького й простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміуса в Надазов’ї на сході. На півночі її межа проходила по річках Орелі ( на Лівобережжі ) та верхів’ях Інгулу й Інгульця ( на Правобережжі ).
Основну частину козацького війська становила піхота, кіннота ж була нечисленною. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєній рушницею ( мушкетом ), пістолем, шаблею, ножем, списом, келепом ; використовувалися також лук і стріли. Січовики славилися як добрі гармаші, влучні стрільці, вправні рубаки.
Січ мала свій флот з великих човнів – чайок. Основу чайки – цього, по суті, корабля ( 20 м. за­вдовжки, 3-4 м. завширшки, осадка 2,5 м, швидкість до 15 км на годину ) – становило днище з ли­пового дерева, на яке набивалися бортові дошки ; він був оснащений однією – трьома щоглами з ві­трилами, веслами, двома кермами і ніс на борту чотири – шість гармат. Число гребців досягало 20 -30 чоловік, бойовий екіпаж складався з 50 – 70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами. Корогва для морських походів була біла із зображенням Св. Михаїла або корабля на червоному полотнищі.Перша звістка про похід козаків на чайках датована 1492 р.


Козацтво на Україні – явище самобутнє, національне, суто народне. Воно виникло і сформувалося як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно – релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права.
Козацька християнська республіка Запорозька Січ – відіграла винятково важливу роль в історії українського народу, насамперед у його національно – визвольній боротьбі, в розвитку збройних сил України та військового мистецтва, в освоєнні та заселенні степових просторів Центральної та Південної України.
Список літератури
1. Субтельний Орест Україна: історія ∕ Пер. З англ… Ю. І. Кульчицького. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К .: Либідь, 1993. 720 с.: іл…
2. Історія України Курс лекцій у двох книгах. Книга 1 Від найдавніших часів до кінця 19 ст. Київ „ Либідь “ 1991
3. Уривалкін О. М., Конончук І. М. Історія України від стародавніх часів до сьогодення .- К.: Т-во „ Знання “ Україна 2001. – 240 стр., 22 карти.
4. Гайдуков Л. Ф., Крушинський В. Ю. Історія України: Посібник для старшокласників та абіту­рієнтів. К.: Либідь, 1999. – 272 с.
comments powered by Disqus