Последние блоги

Дмитро "Байда" Вишневецький


Дмитро Вишневецький відомий як перший організатор козацьких військ. Його попередники — Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкович, залучаючи козацькі загони до своїх військових операцій, використовували їх як силу допоміжню. Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу, якою він підпирав власні політичні амбіції. Козацький літописець XVIII ст. Граб'янка називав його навіть козацьким гетьманом, у джерелах XVI ст. такий титул «Байди» не зустрічається. Не підтверджується джерелами твердження про те, що він заснував Запорізьку Січ. Зв'язок Дмитрової фортеці з Січчю був лише ідейним. Діяльність Вишневецького лише вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток українського козацтва, i дала йому потужний поштовх у цьому напрямі. Це просування козацтва на Низ Дніпра і врешті колонізація ним придніпровських степів, утворення козаками організації не лише військової, але й політичної з міжнародними зв'язками, заснування козацької фортеці — справжньої Січі у Запоріжжі. Навіть його останній похід, що скінчився катастрофою у Молдавії, став прологом низки молдавських походів, здійснених козаками у наступні кілька десятиріч; найвідомішими з них були походи Івана Підкови (1577) та Тимоша Хмельницького (1653 р.).
Дмитро Вишневецький був старшим з чотирьох синів князя Івана Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни — донька Семена Олізаровича (Олізарія) та княгині Острозької, сестри князя Костянтина Острозького. Дід Дмитра — Михайло Вишневецький-Збаразький, разом з його батьком, дядьками (стриями) Федором, Олександром, брали участь у Вишнівецькій баталії.
В історичних документах ім'я Дмитра Вишневецького вперше згадується 1545-му р. під час ревізії Крем'янецького замку (у власності Дмитра Вишневецького були села Кушки, Підгайці, Окнин, Тараж, Комарин, Лопушна, Олексинці, Бобрівці).
Початок заснування Запорізької Січі
Не зважаючи на попередження Сиґизмунда II, Дмитро Вишневецький 1553 року власним коштом розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, куди до нього стікалися козаки; фортеця мала стати форпостом у боротьбі проти татарської агресії. Мала Хортиця за результатами археологічних та гідро-археологічних досліджень 1990-2000-х рр. ототожнюється з островом Байда, розташованим на захід від острову Хортиця.
Улітку 1553 року Дмитро Вишневецький несподівано залишив Малу Хортицю, з усім своїм військом відправився до Стамбула, де служив султанові Сулейману I півроку. Мотиви цього вчинку неясні: не маючи достатньої підтримки від уряду, намагався справити на нього відповідне враження, або прагнув налагодити добрі стосунки з султаном, щоб через нього мати вплив на Кримського хана. Інша версія — визволення з полону родичів загиблого Федька Вишневецького (зокрема, його вдови — княгині Марії). Ймовірно, безпечному перебуванню в Стамбулі сприяла дружина султана Роксолана. Вплив на уряд Великого князівства (і Польського королівства) він справив — двірські кола були стривожені, боялися, що Вишневецький наведе турків на Україну. Після повернення з Туреччини на початку 1554 року Вишневецький в товаристві свого давнього товариша в сутичках проти орди руського воєводи Миколая Сенявського, який взяв на себе місію виправдовувати «Байду» перед королем та сеймом, вирушив до Варшави; пояснення стосовно перебування в Порті були прийняті. Одержав формальне доручення тримати оборону проти татарів у закладеній ним фортеці. Надалі міг розраховувати лише на власні сили. Будівництво Хортицької фортеці він довершив, мобілізувавши козаків, селян Канівського та Черкаського староств.

Перед московськими політиками Д.Вишневецький виклав свій план боротьби з татарами у союзі з Литвою, відірвавши її від союзу з Кримом. Ця ідея була сприйнята із співчуттям; на початку 1558 р. була розпочата підготовка до кампанії проти Криму та до переговорів з Великим князівством Литовським. Вишневецький з московським військом рушив шляхом попереднього походу Ржевського (1556 р.), по дорозі збираючи козаків. Був запланований похід всередину Криму. Хан відтягнув усі орди за Перекоп та приготувався до оборони.
Д.Вишневецький під Перекопом одержав підкріплення з Москви на чолі з Ржевським, планував похід на Козлов (або Ґезлеве, теперішня Євпаторія). Раптово був відкликаний до Москви: були доручені другорядні операції на Дону, згодом на Кавказі, під час яких, у 1560 р., було засновано фортецю Черкаськ (нині Старочеркаськ — столиця Війська Донського). Похід всередину Криму був здійснений 1559 р. під керівництвом воєводи Адашева, роль Д.Вишневецького була незначною.
Це було не те, чого сподівався; у зовнішній політиці Москви з 1558 р. першочерговою стала задача виходу до Балтійського моря, справа боротьби проти татарів була занедбана. Розпочата Іваном IV Ливонська війна загострила московсько-литовські відносини, 1561 року Литва вступила у війну проти Москви. Д.Вишневецький опинився у фальшивому становищі зрадника (не влаштовувало). Разом із своїми козаками він попрямував до Дніпра і, зупинившись на острові Монастирському (30 миль нижче Черкас), посередництвом двоюрідного брата — тодішнього старости черкаського Михайло Вишневецький, домігся від великого князя для себе, своїх супутників ґлейтових листів — письмових гарантій безпечного перебування на території Великого князівства Литовського. Сиґізмунд II охоче прийняв Д.Вишневецького «в свою ласку господарську». Пізніше послав Івану IV запит про поведінку Дмитра, одержав відповідь: «Прийшов, як пес, і втік, як пес; а шкоди від нього мені, государю, і моїй державі не було». На сеймі Д.Вишневецького приймали, вітали, цінуючи, як і раніше, дуже високо. Але крах усіх планів підірвав його сили — він тяжко захворів (думав, що отруєний). Лікували особисті лікарі великого князя.
Похід до молдавії

Повернувся з 300 козаками-запорожцями, 150 козаками отамана Водоп'яна (до цього були на службі в Івана IV). В грудні 1562 року у супроводі сєрадзького воєводи Ласького Альбрехта негідного другого мужа нещасливої Беати Косьцєлєцкої-Острозької-Ласької, матері княжни Гальшки Острозької прибув на Сейм. А.Ласький не пробачив молдавському господарю Я.В.Геракліду образи (відібрав надану раніше Хотинську фортецю з навколишніми поселеннями). Не маючи достатньої військової сили, через коменданта Хотинської фортеці Яна (Івана) Пясецького (родича Байди) вирішив залучити до акції Д.Вишневецького, 1563 року підбив його до походу на Молдавію, де він претендував на престол (друга дружина молдавського господаря Петру IV Рареша Єлена Катерина Бранковіч — старша сестра другої дружини батька — Івана Вишневецького Марії Магдалени Бранковіч-«Деспот»); як онук по матері Штефана ІІІ, зведений двоюрідний брат Петру IV Рареша). 1563 року в Молдавії піднявся боярський заколот проти тодішнього непопулярного господаря — узурпатора, міжнародного авантюриста Якова Василакі Геракліда, або Деспота. Я.В.Гераклід був скинутий, його місце зайняв керівник заколоту боярин Штефан Томжа (Томша). Дмитра Вишневецького втягнув у молдавську авантюру Ласький Альбрехт. Військо вербували разом у Кам'янці-Подільському. Деспот запропонував королю стати сюзереном, захистити Сучаву від ймовірного нападу. Король запевнив, що ніхто з його підданих не порушить спокою, у разі небезпеки прийде на допомогу кам'янецький каштелян Єжи (Юрій) Язловецький. Після зростання кількості потенційних учасників походу Деспот знову звернувся до короля Польщі, який надіслав лист-відповідь, який Деспот не отримав. Д.Вишневецький, Я.(І).П'ясецький, на чолі 5-тисячного загону стали на березі Дністра, чекали підходу А.Ласького з військом. Частина боярства, невдоволена Деспотом, очолювана Ш.Томжею (теж претендентом на трон, якого вже обрали господарем), підняла повстання, запросила Д.Вишневецького до себе на володіння (господарство), обрання Ш.Томші називали тимчасовим. Д.Вишневецький охоче погодився (загін складався тільки з 500 воїнів, про пастку не підозрювали, хоча був на той час хворим, слабким, швидко вибрався у похід з невеликими силами. Бояри, що його запросили, не дали йому достатньої підтримки, козаки були розгромлені. Частина їх, сам Д.Вишневецький потрапили у полон; Ш.Томжа відправив усіх полонених до Стамбула. За наказом султана, Д.Вишневецького, двох його товаришів (зокрема, коменданта Хотинської фортеці, (родича «Байди») Івана (Яна) П'ясецького було страчено (скинуто на гак), рядових козаків відправлено на галери.
Використана література:
М.Грушевський. Історія України-Русі, у 12 томах. т. VII, стор. 114–127
Д. Яворницький. Історія Запорізьких козаків, у 3-х томах. Том 2-й

Гайдай Л. «Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях».- Луцьк: Вежа, 2000;
Гетьмани України, Харків, «Промінь», 2007, стор. 13 — 21;
В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. «Історія України. Неупереджений погляд». Видавнічий дім Школа. 2007. стор. 93 — 94. ISBN 966-8182-62-6.
В.Сергійчук. Дмитро Вишневецький.- К.: «Україна», 2003. 192 с. ISBN 966-524-129-X
Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
Історія України в особах: IX–XVIII ст. К.: Видавництво «Україна», 1993, 396 с.
Богдан Сушинський. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV–XIX ст. Том 1.

Звідки беруть свій початок козаки та Запорізька Січ



Слово „ козак “ прийшло зі сходу. У давніх тюрків козаками називали молодих хлопців, які від­бували складний і небезпечний обряд посвячення в повноправні члени племені: юнаки йшли в степ і мусили там прожити кілька місяців, змагаючись з ворогами й доводячи своє вміння виживати за важких природних умов. Пізніше це слово набуло кількох значень й перекладалося здебільшого як „ вільна озброєна людина “.
Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, українське суспільство стало дивитися на них не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно – релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти.
Спочатку козаки мешкали здебільшого на півдні Київщини – в районі Канева, Черкас, Чигирина, а також на Східному Поділлі. Поступово просуваючись у глиб степів, вони звичайно селилися над Дніпром і Південним Бугом, Кальміусом та їхніми численними притоками, тобто від сучасного Дніпропетровська, до Хортиці ( в межах сучасного міста Запоріжжя ) та Великого Лугу – низинних берегів Дніпра нижче порогів. Ось чому українських козаків називали запорозькими.
У другій половині 15 – на початку 16 ст. там виникає чимало козацьких слобод і хуторів. Із року в рік кількість козаків на Наддніпрянщині зростає. „ Де байрак – там і козак “,- говорила народна приказка.
Козаки заводили оранку, займалися „ уходництвом “: мисливством, рибальством, бджільництвом. Вони активно освоювали нові землі, піднімаючи цілину, прокладаючи шляхи, споруджуючи мости тощо.
На нових землях, де поселялися козаки, як їм здавалося, вже ніколи не з’являться державні уря­довці, не виникне кріпосна неволя. В дійсності ж серед козацтва на „ волості “ зростала й поглиблювалась соціальна нерівність. Козацька голота добувала собі засоби до існування наймитуванням у заможних козаків, службою в найманих загонах при замках, „ добичництвом “. Чимало козаків вели власне господарство. Виділялася і вельми заможна верхівка ( „ дуки “ ), що володіла хуторами, угіддями, табунами коней тощо.
Особливу групу становили міські козаки, складаючи значну частку населення міст Подніпров’я: Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас. Їх ще звали „ непослушними “, оскільки вони, займаючись торгівлею та промислами, не підпорядковувалися магістратам і не виконували повинностей. Склад козаків – городян поповнювався за рахунок „ покозачення “ міщан. Добре обізнані з військовою справою, маючи зброю, вони брали активну участь у народних виступах проти сваволі старост і воєвод.
Польський уряд намагався залучити до себе на службу міське козацтво чи принаймі певну його частину. В 1572 р. король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Бадовським, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецедентом: уперше польський уряд визнав козацтво чи принаймні його представників як окрему соціальну верству, що аналогічно іншим мала право на самоврядування.
Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце у 1578 р., за правління короля Стефана Баторія. Король встановив плату шести сотням козаків і дозволив їм розташувати у м. Терехтемирові свій арсенал і шпиталь ; за це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів та стримуватися від „ самочинних нападів на татар “, що часто ускладнювали зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих негайно внесених до реєстру ( реєстрових ) козаків полягало в охороні кордонів і, що не менш важливо, в контролі за нереєстровими козаками. До 1589 р. реєстрових козаків налічувалося 3 тис.
Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Відтак стосунки між 3 тис. реєстрових і близько 40 – 50 тис. нереє­стрових козаків часто досягали крайнього напруження. Проте ці відмінності не перешкоджали синам заможніших козаків іти на Січ у пошуках долі або вступати до реєстрових тим козакам, що спромоглися нажити собі багацтва.
Чимало козаків не бажало коритися старостам і панам – магнатам і йшло далі на південь – до дніпровських порогів і за пороги. Постійна загроза напажів ординців спонукувала козаків до створення надійної системи укріплень. Основу їй становили січі. Дослідники пов’язують походження слова січ із засіками – укріпленнями з дерев. Великого значення надавали козаки місцю розташування січі. Найчастіше то був річковий острів. Можливо, за більш давніх часів розрізнені невеликі січі існували в багатьох місцях. Згодом за порогами утворилася одна головна Запорозька Січ – своєрідна столиця запорозьких козаків.
Природні укріплення козацької твердині підсилювалися 3 – 10 метровим валом і ровом. Вал змі­цнювався частоколом із баштами, в яких містилися бійниці. Усередині фортеці був майдан із православною церквою. Навколо церкви стояли великі довгі будинки – курені, де жили січовики, а також оселі старшини, канцелярія. Трохи далі – склади, арсенали, ремісничі майстерні, торгові лавки.
Відомо 8 дніпрових січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця ( нині на території міста Запоріжжя ). Вона була зведена 1556 р. українським православним князем Дмитром Вишневецьким й слугувала опорною військовою базою козацтва на пониззі Дніпра. Звідси протягом 1556 р. було організовано численні походи запорожців у володіння кримського хана й на турецькі фортеці. Одначе восени 1557 р. запорозька фортеця була зруйнована ордою кримського хана.
Від 60 – х років 16 ст. по 1593 рр. Запорозька Січ розташовувалася на острові Томаківка, 1593 – 1638 рр. – на острові Базавлук, 1638 – 1652 рр. – на Микитиному Розі, 1652 – 1709 рр. –на річ ці Чортом лик, 1709 – 1711 рр. – на річці Кам’янка, 1711 – 1734 рр. – в Олешках, 1734 – 1775 рр. – на річці Підпільна.
Розташована в недосяжності для урядової влади, Запорозька Січ навіть після смерті свого засновника продовжувала процвітати. Протягом 16 – 18 ст. вона набуває ознак держави: вона контролює величезну територію степової України, має свій уряд, військово – адміністративний устрій, власний суд, самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами.
Запорізька Січ дуже відрізнялася від більшості тогочасних феодальних держав. Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова, якщо пройде випробування то зможе приєднатися до козацького братства (як правило це було виживання в степу, дихання через соломинку під водою, а ще цікавим фактом є те, що приймали на січ тільки чоловіків православної релігії, і при вході прохали перехреститися, якщо бачили, що людина перехрещується як католик, то його навіть не допускали до випробувань і відмовляли їй). Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди не приймали.
Відмовляючись визнати авторитет будь – якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частіше перемагала сторона, що найголосніше кричала.
На цих стихійних зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків – гетьмана чи отамана, осавулів, писаря, обозного та суддю. Кожен курінь ( це слово згодом стали вживати як назву військової одиниці, що жила в курені ) обирав аналогічну групу вищих офіцерів, або старшину. В період військових походів старшина користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування смертної кари. Але в мирний час її влада була обмеженою.
Територія козацької держави називалася землями Війська Запорозького або Вольностями Війська Запорозького й простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміуса в Надазов’ї на сході. На півночі її межа проходила по річках Орелі ( на Лівобережжі ) та верхів’ях Інгулу й Інгульця ( на Правобережжі ).
Основну частину козацького війська становила піхота, кіннота ж була нечисленною. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєній рушницею ( мушкетом ), пістолем, шаблею, ножем, списом, келепом ; використовувалися також лук і стріли. Січовики славилися як добрі гармаші, влучні стрільці, вправні рубаки.
Січ мала свій флот з великих човнів – чайок. Основу чайки – цього, по суті, корабля ( 20 м. за­вдовжки, 3-4 м. завширшки, осадка 2,5 м, швидкість до 15 км на годину ) – становило днище з ли­пового дерева, на яке набивалися бортові дошки ; він був оснащений однією – трьома щоглами з ві­трилами, веслами, двома кермами і ніс на борту чотири – шість гармат. Число гребців досягало 20 -30 чоловік, бойовий екіпаж складався з 50 – 70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами. Корогва для морських походів була біла із зображенням Св. Михаїла або корабля на червоному полотнищі.Перша звістка про похід козаків на чайках датована 1492 р.


Козацтво на Україні – явище самобутнє, національне, суто народне. Воно виникло і сформувалося як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно – релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права.
Козацька християнська республіка Запорозька Січ – відіграла винятково важливу роль в історії українського народу, насамперед у його національно – визвольній боротьбі, в розвитку збройних сил України та військового мистецтва, в освоєнні та заселенні степових просторів Центральної та Південної України.
Список літератури
1. Субтельний Орест Україна: історія ∕ Пер. З англ… Ю. І. Кульчицького. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К .: Либідь, 1993. 720 с.: іл…
2. Історія України Курс лекцій у двох книгах. Книга 1 Від найдавніших часів до кінця 19 ст. Київ „ Либідь “ 1991
3. Уривалкін О. М., Конончук І. М. Історія України від стародавніх часів до сьогодення .- К.: Т-во „ Знання “ Україна 2001. – 240 стр., 22 карти.
4. Гайдуков Л. Ф., Крушинський В. Ю. Історія України: Посібник для старшокласників та абіту­рієнтів. К.: Либідь, 1999. – 272 с.