Последние блоги

Становлення Київської Русі



Протягом VII-VIII ст. у процесі дальшої економічної, культурної і мовної консолідації відбувалося переростання окремих етнічно-політичних спільнот у феодальні князівства. Слов'янські племена, в яких відбувалося майнове розшарування, виділилася керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічн­ого розвитку, коли державність, що охоплювала б усі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій 882 року, злиття Новгородського і Київського князівств у єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом усіх східнослов'янських племен у єдину державу — Давньоруську державу, олну з наймогутніших свого часу, що значно вплинула на розвиток європейської цивілізації.

Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX–XIII ст, прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян і зробила їх рівноправними учасниками політичного життя Європи та Близького Сходу.

Історичним ядром Русі стало Середнє Подніпров'я, де традиції політичного розвитку сягали ще скіфських часів. Спочатку Київська Русь складалася лише з Київської, Чернігівської та Переяславської земель, тобто вона не виходила за межі протоукраїнської етномовної території. На цій же території містився й політичний, економічний та культурний центр держави — Київ.

Провідну роль у становленні держави відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Київська Русь заклала традиції незалежної державності на території України, в цей час українська народність отримала могутній стимул для свого подальшого розвитку. На думку українського історика М. Грушевського: «Київська Русь є першою формою української державності».

Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис «Повість временних літ» свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.

Політична й адміністративна система Київської Русі базувалася на князівсько-дружинно­му устрої за тривалого збереження органів самоврядування міських і сільських громад. Громади об'єднувалися у волості — адміністративно-тер­иторіальні одиниці, до яких входили міста та сільські округи навколо них. Групи волостей об'єднувалися в землі. Київська Русь сформувалася як одноосібна монархія. На чолі держави стояв великий князь київський, який зосередив в своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. Радниками князя були «княжі мужі» з верхівки його дружини, які діставали титул воєвод, а з XI ст. їх називали боярами. Згодом виникли династії бояр, що обіймали важливі державні посади.

Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни та ін.). Князівська влада спиралася на постійну військову організацію — дружину. Дружинникам-посадни­кам доручалися в управління окремі волості, міста і землі. Народне ополчення формувалося за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький. «Тисяча» становила військово-адміністр­ативну одиницю. У ХН-ХІІІ ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації.

Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів. Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейськи­х тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу («світове дерево»), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі — «суду божому».

У розвитку культури Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа — самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейськи­й культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його.

Саме сільське господарство, яке розвивалося відповідно до природних умов, відігравало провідну роль у розвитку економіці Київської Русі. У лісостеповій зоні Київської Русі застосовувалась вогнево-підсічна система обробки землі, а у степовій перелогова. Землероби використовували досконалі знаряддя праці: плуг, борони. заступи, коси, серпи; вони сіяли злакові й технічні культури. Значного розвитку досягло скотарство. Зберігали своє значення мисливство, рибальство, бортництво.

Спочатку в Давньоруській державі переважало землеволодіння вільних общинників, а з XI ст. поступово формується і посилюється феодальне землеволодіння — вотчина, що передавалася у спадок. Важливе місце у господарстві Київської Русі займало ремесло. Цього часу було відомо понад 60 видів ремісничих спеціальностей. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет.Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари. Через Давньоруську державу пролягали торговельні шляхи: наприклад, «із варяг в греки», що з'єднували Русь із Скандинавією і країнами чорноморського басейну. У Київській Русі було розпочато карбування монет — срібників і злотників.

У Руській державі зростала кількість міст — від 20 (ІХ-Х ст.), 32 (XI ст.) до 300 (XIII ст.). Якщо ще в VI столітті готський історик Йордан писав, що у слов'ян «замість міст ліс і болота», то в IX столітті скандинави називали Русь Гардарікою — «країною міст». До початку Х століття в літописах згадуються понад двадцять міст, до XII століття — біля двохсот, а перед татаро-монгольським­ нашестям — вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали «суперником Константинополя». Так, європейський хроніст Тітмар Мерзебурзький у своїй хроніці 1018 року пише про Київ як «столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців».

Вплив Тараса Шевченка на політичний рух на Україні у XIX ст.



Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої соціально-політично­ї кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища. Таким чином, колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві наприкінці XVIII — на початку XIX ст. все більше зростаючий спротив. Про це свідчили події та процеси українського національно-культур­ного відродження XIX — початку XX ст.

Поширення ідей національного відродження було процесом тяжким і повільним. На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникнення невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві складові української культурної самобутності. Щоб вийти за межі культурницького етапу, належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції, в аграрному, традиціоналістськом­у, провінційному суспільстві України не було соціальних верств, чутливих до нових ідей. Крім того, твердження про те, що українці — це окремий народ, мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало гострий скепсис і зневагу серед самих українців. Важко було протистояти впливові польської та російської культур. І все ж, підбадьорені прикладом західних народів і впевнені в тому, що їхня діяльність відповідає потребам ідеалізованого народу, «будителі нації» не здавалися.

Важливим чинником в процесі українського культурного відродження було поширення історичних знань про минуле України. Претендуючи на затвердження у стані російського дворянства, колишня козацька старшина збирала різноманітні історичні документи, грамоти та літописи, які мали підтвердити її шляхетське походження. У 1843—1844 pp. була видана п'ятитомна «История Малороссии» Миколи Марковича, в якій автор використав фактичний матеріал козацьких літописів XVII—XVIII ст. Його праця рішучіше обстоювала правомірність державної незалежності України.

У цей період активну роль в українському національно-культур­ному відродженні відіграє Київ з його університетом (відкритий у 1834 р.), в якому концентрувались представники української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Києвом пов'язані перші кроки суспільно-політично­ї діяльності Тараса Шевченка.

Твори Шевченка були дуже популярними серед молодих людей, а особливо серед активних студентів та інтелігенції, та були сповнені патріотичного змісту, спонукали до дій. Саме твори Шевченка привернули увагу до України збоку Російської Імперії та її інтелігенції, що згодом, все швидше почала зміцнювати зв'язки з інтелектуальним цвітом нашої нації і сприяти українцям в боротьбі проти царизму.

Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація — Кирило-Мефодіївське­ товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Товариство було названо на честь відомих слов'янських братів-просвітителі­в, православних святих — Кирила і Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали Т. Шевченко, П. Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст М. Савич, поет-перекладач О. Навроцький, етнограф-фольклорис­т П. Маркович, поет і публіцист Г. Андрузький, педагоги О. Тулуб, Д. Пильчиков, І. Посяда.

У контексті українського відродження Кирило-Мефодіївське­ братство започаткувало перехід від дворянсько-шляхетсь­кого етапу українського національного руху до етапу різночинсько-народн­ицького — достатньо політизованого. Головною метою своєї діяльності товариство вважало досягнення Україною національно-державн­ої незалежності з демократичним ладом на зразок СІЛА або Французької Республіки у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав. Кожна з них становила б окремий штат або розмежовувалася на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий консультативно-регу­люючий міждержавні взаємини орган — собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили. Всі громадяни мали навчатися військової справи, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини. Щодо громадянських прав населення всеслов'янської федерації, то передбачалися скасування смертної кари й тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона «будь-якої пропаганди як марної при свободі».

Свої ідеї вони поширювали через донесення до свідомості мас програмних документів. Громадська діяльність Кирило-Мефодіївців зосереджувалась навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект впровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Активно займалися науковою працею, читали лекції в навчальних закладах.

Послідовно обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т. Шевченко. Його поеми «Сон», «Кавказ», "І мертвим, і живим", «Великий льох» та інші справляли могутній вплив на формування національної свідомості і політичної активності передової громадськості та широких народних мас. Ці твори відверто закликали до боротьби проти національного та соціального гніту.

Шевченко також пропагував ідею єднання слов'янських народів. У поемі "Єретик" він висловив сподівання: Щоб усі слов'яни стали Добрими братами.

Проте жорстока розправа з Кирило-МефодІЇвськи­м товариством, членом якого був Тарас Шевченко, показала, що як тільки український рух у Російській імперії переходив певні межі, він зустрічав у особі царського уряду немилосердного й непереборного ворога. У Східній Галичині прогрес був повільний, і опір йому чинила переважно консервативна греко-католицька верхівка. З іншого боку, тут не відбувалося драматичних відступів, і попри свою в'ялість зростання національної свідомості ставало чим далі відчутнішим. Нарешті, цей паралельний розвиток за всіх розбіжностей мав ще один важливий результат: після століть обмежених контактів східні та західні українці почали виявляти посилений взаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції.