Последние блоги

Олександр Бабіч. Офіцер. Історик. Людина.



Переконаний одесит, який розуміє і відчуває своє місто відкритим серцем. Втомлений від дурості тремтячих від жаху прийдешніх змін можновладців. Який, на щастя, зрозумів найважливіше – на них не потрібно витрачати ні емоції, ні час, ні сили. Їх треба інтелектуально винищувати, сміятися і бугагакати їм в їх прокремлівські пики.



Олександр Бабіч. Офіцер. Історик. Людина.

Через два місяці буду відзначати перші прожиті півстоліття. Прожиті в моїй нескінченно улюбленої країні. За ці 50 років життя навчило мене цінувати все те, що було мені даровано – запашний хліб, вирощений на щедрій українській землі, духовну і культурну спадщину, зібрані по крупицях за багатовікову історію моєї улюбленої України і кожну мить спілкування з людьми, яких є за що поважати.

Особливо тих, хто так фанатично любить свою країну. Зустрічаю їх і отримую максимум духовної підзарядки. Священики, патріоти, вчителі, спортсмени, воїни, матері, дружини, берегині…

Як смачно! Як спокійно! Як не самотньо і правильно. Скільки красивих почуттів і чесних уособлень, скільки Божого серед нас…

Перш ніж довести в собі і своїй генетиці Україну, треба дивитися на історію без імперських викривлених окулярів. Побачити її оригінально красиву, нічого не ретушуючи і не згладжуючи.



Олександр Бабич історик. Думаючий. Переживаючий.

Зараз він саркастично воює з мокшанською трухою… і ми втрачаємо в першу чергу інтелектуально патріотично налаштованого історика, який витрачає себе на війну з корупцією і дебілізмом недоукраїнскої влади, замість того, щоб відтворювати, відроджувати нашу таку заплутану і суперечливу українську історію.

Знаючий, думаючий, відчуваю – він легко може стати творцем нової монографії історичних подій. Писати… думати… говорити… і бути почутим.

Ця влада дратує українців – вона шита косоворотками, вона пахне щами і «градами», в її середовищі відсутній український дух. Там сатана. Глухий і небувало цинічний…



Всім, хто любить цю країну боляче від того, що з нею зараз роблять. Але як же по-різному мої любі українці реагують на цей біль.

Найстрашніше, що у них виходить використовувати навіть нашу любов до Батьківщини проти нас. І, на жаль, багато хто не витримав того варварства, беззаконня, яке відбувається в нашій країні. Припинили боротися, здалися, зневірилися. Їх нема за що засуджувати, можна тільки пожалкувати.

Але є й інші. Ті, хто знаходить в собі сили боротися, кого складнощі злять, дратують, але… загартовують. У кожного своя межа болю і розчарувань. Але, подолавши її, ці демони втрачають над нами владу і вже не зможуть скинути нас в безодню відчаю, а, навпаки, стають тим подразником, який не дасть нам стати байдужими, не дозволить здатися.



І Олександр Бабич один з тих, кого вже неможливо зламати. Він знаходиться саме там, де найбільше болить його улюбленому місту, перлині його рідної України. Він дуже спокійний. Спокійний тією тишею, в якій і повинна вивчатися така незвідана і так покручена історія великої України.

Ми всі як один мріємо про перемогу. Ми молимося Господу і просимо про мир! Ми віримо в перемогу! Знаємо, що вона буде – спочатку одна велика над зовнішнім ворогом. Але потім, в цьому вже немає сумнівів, нас чекає низка перемог над внутрішнім ворогом. Це буде довше і складніше, але навіть тіні сумнівів в тому, що ми впораємося, бути не може.



Ось в тій вже вільній, сильній і мирній країні я з превеликим задоволенням зимовими сніговими вечорами буду переглядати передачу з українським істориком Олександром Бабичем. І навіть не сумніваюся в тому, що це буде цікаво і патріотично.

Невже владушоколадновтрачаючі не розуміють, що вони гальмують і вбивають велику Націю? І ціна цього історично – ЕШАФОТ.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Олександр Бабіч

Василь Вирозуб бачить і відчуває найчорніші грані війни, але йому, як справжньому українцеві, не можна тужити



Мені здається, ми втратили щось дуже цінне й істинно святе для всіх нас. Війна примножила пороки і гріхи, збільшуючи їх в геометричній прогресії, жорстоко і криваво розділила нас, залишивши лише здавна належну церкві десятину всього хорошого, доброго, духовного.

Коли країною керують ті, кому байдуже її минуле і майбутнє, а цікавить лише можливість урвати побільше сьогодні і зараз, міазми давно згнилої голови починають отруювати все навколо. Євгеніка нашої історичної географії тихо і мудро створила державний анклав, в якому, за мудрістю Божою, помістилася величезна кількість красивих і надзвичайно смачних етносів.

І кожен раз, коли ми знову і знову переживали чужорідну окупацію, такі різні, але ратуючи за Україну, наші предки об’єднувалися, а країна ставала схожа на клаптеву ковдру, частинки якої міцно зшиті любов’ю і відданістю Батьківщині. Ми забули про цю ковдру, про цю єдність і це розмаїття, забули про те, як століттями збирали себе по крихтах, по шматочках, такі різні, але єдині у своїй меті – Соборна Самостійна Україна. А зараз з неї вибивається пил. Пил 27-річної бездіяльності та байдужості. Але вже зовсім скоро вона знову буде нас зігрівати, не даючи замерзнути без такого необхідного кожному тепла.

Наші пращури вірили у своє завтра, вкладаючи в майбутнє найнадійніші інвестиції – любов і працю… І основною родзинкою до цього була посмішка. Ми ніколи не були злими. Хоча були лютими. Але тільки в тому випадку, коли проливалася наша українська кров.

Ми ніколи не були жадібними, адже наша земля, багата і плодорідна, завжди нас годувала. Ми ніколи не були похмурими. Нам не можна опускати руки! Цю землю століттями зрошувала кров, а ми боролися і перемагали.



І чомусь стали забувати, що під боком у нас століттями живе злий і підступний ворог. Діди одного разу воювали разом, а прадідів незліченну кількостей раз вбивав і зраджував ніколи не братський народ.

Він здавна підміняв зерна на плевели, винищуючи найкращих, звеличуючи незначних, намагаючись знищити саму суть. Він дуже тонко привчив нас не довіряти один одному, перекуповуючи слабких і безвольних. Він вивозив цвіт нації на край світу, щоб ми не усвідомлювали нашу автентичність. Залишаючи на спорожнілі території, фарбуючи їх в колір нашої крові, змушуючи непокірних зметнути чорно-червоний стяг.

І тепер, коли ми знову балансуємо на межі життя і смерті, енергія непокірної, могутньої нації, воюючої часто голими руками, дає нам сили подолати межу і наблизитися до світла…

Воїни світла. Які… посміхаються…



Кожен рядок програми «Сповідь» наповнений враженнями від побаченого, почутого і усвідомленого. Як великий фоліант з гарними сторінками, залитими болем і кров’ю.

Ми втратили вміння посміхатися. Посміхатися відкрито, щиро, без оглядки і побоювань.



Капелан Василь Вірозуб посміхається і сміється очима, серцем…

Ти заходиш в Храм Божий, храм зі столітньою історією, налаштовуєшся на серйозний діалог і тут зустрічаєшся з чарівним спокоєм, такої рідкісною зараз щирістю і відкритістю. Якось так людяно, незвично, без ритуальних софізмів і обмежень.



Тебе ніхто не ставить в кут наче двієчника, не питають, коли останній раз ти брехав мамі. Тобі раді. На тебе чекають.

В моїй українській церкві не повинно бути ні крихти фарисейства. Вона повинна повністю заперечувати павликіанство. Церква не може вчити ненависті! Це те, на що не має права істинно Духовна Нація.

Священик нашої Церкви повинен бути другом, не судити і засуджувати, а допомагати випустити з серця біль і наповнити його Любов’ю, якої нас вчив Господь.

Іноді до церкви заходять люди, які балансують на межі. На межі любові і ненависті, життя і смерті, на межі прірви відчаю. Їх потрібно почути. Не відпустити. Не втратити. Василь Вірозуб це знає.



За його неймовірно доброю і відкритою посмішкою – біль війни, усвідомлення того, наскільки тонкою може бути межа між життям і смертю. Напевно тому ти відразу віриш йому і в нього.

Під час наступного візиту в Одесу я не зможу не відвідати цей Храм, в який завдяки його настоятелю хочеться повертатися. Із затишного скверика ти потрапляєш до ікон, де наповнені господнім світлом очі, посміхаючись, запрошують жити і вірити.

Нам так гостро іноді не вистачає чуйності і простоти спілкування. З отцем Василем легко. Він не тисне тебе розумінням складності канонічних правил, він не ставить перепон між тобою і Богом. Навпаки, своєю людською участю він допомагає нам повірити, що Господь любить нас, навіть коли ми помилились, нагрішили, засумнівалися.



Але я побачив трохи глибше… Ця людина бачить і відчуває найчорніші грані війни, але йому, як справжньому українцеві, не можна тужити. Він не має на це права! Він вірить в Бога з самого дитинства. Це у нього з молоком матері.

Він не поступиться. Не продасть. Не втратить віру! Він посміхається через нестерпний біль. За цією посмішкою душа відчуває непохитну волю, яка, як ковток свіжого повітря, потрібна нашій красивій і сильній Нації.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Василь Вирозуб.

Облпрокурора Максима Киричука закликали розібратись із незаконним видобутком піску в Київській області



28 серпня увагу численних журналістів і телеканалів привернула акція біля обласної прокуратури під гаслом «Ні» знищенню російським бізнесом екосистеми Київської області!», яку організували активісти ВГО «Бюро з питань захисту екології та здоров`я». Головна увага протестуючих була спрямована на ситуацію навколо варварського незаконного видобутку піску в селі Пуховка, Броварського району, що несе загрозу екосистемі усього Київського регіону, передає FreeNews.

Див. відеорепортаж з акції:



Зокрема, активісти розповіли репортерам про те, що в районі села Пуховка, Броварського району, в 20-ти км від столиці підприємство ТОВ «Будіндустрія-Сервіс-ЛТД», в порушення всіх норм екологічного і податкового законодавства, продовжує масштабне видобування піску, яке спричиняє руйнацію природного річища Десни, несе загрозу оточуючим населеним пунктам, знищує природні ресурси та призводить до екологічної катастрофи.

Голова ВГО, відомий громадський діяч Михайло Бурда (на фото нище), який веде боротьбу з екологічним браконьєрством, розповів, що в діяльності ТОВ «Будіндустрія-Сервіс-ЛТД» існує багато порушень: як то, земля під кар’єром не виділена в натуру, видобуток піску ведеться з грубим порушенням закону, немає дозвільних документів, а ті що є — видані з грубим порушенням норм. Заявлена кількість видобутого піску не відповідає реальній майже в десятки разів. Порушуються умови Закону про користування надрами, умови екологічного законодавства. Руйнується оточуючий ландшафт, знищуються нерестилища риби. У бюджет не сплачуються податки за користування надрами та за продаж піску комерційним структурам.



«Ми написали заяву про вчинення злочину в прокуратуру Київської області, і хочемо цією акцією привернути увагу громадськості і суспільства на цю проблему. Ми знаємо, що прокурор Максим Киричук – чесна і принципова людина, яка не пов’язана з пісочною мафією. Отже, ми сподіваємось, що він зробить все можливе аби зупинити незаконний видобуток піску і руйнацію екології біля Пуховки. І, нарешті, припинить кришування нелегального видобутку піску в Київській області», — розказав активіст.

І дійсно, нелегальні піщані кар’єри в Київській області – це велика екологічна проблема. В Пуховці навколишні пейзажі в зоні видобутку піску виглядають як картини глобальних апокаліптичних катастроф з голлівудських блокбастерів. Але в даному випадку це жахіття відбувається у нас під боком, з мовчазного дозволу влади. Численні перевірки екологічних інспекцій, правоохоронних органів, незалежних громадських експертиз неодноразово підтверджували, що видобування піску біля села Пуховка ведеться незаконно, варварським способом і потребує негайного припинення як таке, що шкодить національним та місцевим інтересам. Проте кар`єр, не зважаючи на виявлені порушення, працює на повну потужність і створює навколо села зону екологічного лиха.



Крім порушення норм закону, активісти повідомили цікавий факт, що власником ТОВ «Будіндустрія-Сервіс-ЛТД» є людина з російським громадянством — Ігор Наумець. Його пов’язують з російським бізнесом і політичними колами. Отже, на думку протестувальників, ці гроші збагачують бюджет Росії і опосередковано йдуть також і на фінансування тероризму в Україні.



Вимоги, які були висунуті протестувальниками:

1. Негайно припинити нелегальний видобуток піску в селі Пуховка, Броварського району.

2. Порушити кримінальну справу стосовно керівництва ТОВ «Будіндустрія-Сервіс-ЛТД» за систематичне порушення українського законодавства.

3. Провести комплексне розслідування, з метою встановлення реальних збитків, що були завдані природним ресурсам Київщини у Пухівському кар`єрі.

4. Провести комплексне розслідування, з метою встановлення осіб, що кришують нелегальний видобуток піску у Київській області.

5. Притягнути винних до відповідальності та унеможливити аналогічні випадки, що мають місце в Київській області.

6. Повідомити про вжиті заходи у встановлений законом термін, та регулярно інформувати громадськість про хід слідства.

P.S.

Під час підготовки матеріалу стало відомо, що активісти ВГО «Бюро з питань захисту екології та здоров`я» після акції протесту навідалися у Пуховку, де оперативна група поліції зупинила техніку ТОВ «Будіндустрія-Сервіс-ЛТД», що незаконно добувала пісок. Але чи надовг? І чи не закінчиться все черговим кришуванням – буде відомо в найближчий час. Будемо уважно слідкувати за розвитком подій.

Довідка по темі

Щороку в Київській області, за даними екологів, нелегально видобувають близько 7 млн. тонн піску на суму до 15 млн. доларів. Протягом 2016-2017 років поліція порушила більше 50-ти кримінальних справ, і більше 10-ти справ відкрила прокуратура. Проте нелегальний пісочний бізнес процвітає, а ринок перерозподіляють між старими-новими гравцями, яких прикривають все ті ж владні структури. Незаконний видобуток піску йде по декількох схемах. Наприклад, дуже розповсюджена схема, коли у підприємства є всі документи на розробку одного кар'єру в одному місці. Але, насправді, видобуток піску йде на території в 10 разів більшій. Про це прекрасно знають правоохоронці, але вдіяти нічого не можуть — припинення роботи підприємства це цілком прерогатива прокуратури. Як правило, частка прокурорської даху — третина прибутку від продажу «лівого» піску.

Друга схема — це «чорне вироблення» піску. Проводиться, як правило, абсолютно відкрито в глухих місцях Київської області. У цьому випадку частка прокуратури набагато більша — половина доходів від продажу піску.

Володимир Орел. Військовий хірург. Збирав наших хлопчаків по шматках.



Сонячний червневий день в улюбленій Одесі. Жар розпеченого асфальту щедро приправлений солонуватим морським бризом і ароматами свіжоскошеної трави.

Це неймовірне місто, в якому живуть неймовірні люди. Тут вистачає також і адептів безмозкої імператриці, фанатиків ковбаси по 2,20 і тих, хто прагне сильної руки агента під псевдонімом «моль».

Але це дрібниці. Найважливіше інше – в цьому нескінченно прекрасному місті живуть справжні УКРАЇНЦІ, які несамовито обожнюють свою країну.

Святий день. День Незалежності.

Ця країна не раз і не два омивалася ріками української крові. Нас так сильно ненавидять за нашу національну і інтелектуальну Незалежність, за нашу чуттєвість, за нашу доброту, за вміння любити! Любити відчайдушно, безумовно, беззастережно. І не шкодувати нічого, навіть життя, заради мирного неба над головами коханих і рідних, які чекають нас вдома.

Родина. Сімейні цінності.



Це коли кохана людина – половинка, яка робить тебе цільним, а малюк – продовження вас обох, яке робить батьків безсмертними.

Це коли хлюпаєш дірявими черевиками по бруківці, повертаючись з такої виснажливої роботи, і проковтуєш гарячу вечерю, не помічаючи смаку, а посмішка малюка, який бавиться з величезним яскравим паровозиком нагадує тобі про те, для чого все це.

Це навіть коли береш в борг або знаходиш другу, третю роботу, щоб закінчити ремонт на кухні або купити коханій подарунок… Тому що тільки радість в очах коханої людини приносить справжнє усвідомлення того, що все це не даремно.

Володимир Орел. Військовий хірург. До 200 операцій в день. Котел. Війна. Цілодобова робота.
Вони змогли – жодного «двохсотого». Жодного. Збирав наших хлопчаків по шматках.

Така доброта в очах, що втрачаєш дар мови. Він дістав свій армійський жовто-синій прапор і з такою гордістю його показував.



Він так тепло, так щиро говорив про своїх друзів. Згадував лікарів. І ні слова про погане. Він упивався мудрістю життя…

Його, як і Анну Ільющенкову (Мурку), взяли на війну… санітаром. Ми сміялися, жартували, говорили…

Весь цей час так зворушливо і трохи нервово за нами спостерігала дружина Володимира – Галина. Вона стояла поруч, така щира і любляча, і неймовірним зусиллям волі стримувала себе, щоб не «підказувати» коханому.



У Галочки були мокрі від сліз очі, очі дуже чуттєвої і надзвичайного тонкої людини. Така зрілість була в цих відносинах. Уже не тільки батьки, вже бабуся і дідусь.

Дружина, яка обожнює, дочка, яка подарувала онука Артемія, син, який проводжаючи батька на війну, вручив такий простий, але значимий оберіг, сестра, яка вишила світанку, племінниця, яка прикрашала спечені Галиною паски для наших хлопців, дім, в якому завжди раді гостям.

Щаслива людина. Щаслива заслужено. Від Бога!

А тим часом бачу представників так званої еліти в дорогих ресторанах, на шикарних машинах, обвішаних дорогоцінними металами і камінням. Начебто і красиво, все блищить, сяє. А придивишся – не їдять, а жеруть, не живуть, а марнотратять. Метушаться, тремтять за шкурки, задихаються в дорогих квартирах… Вони давно втратили їх країну, втратили Бога, а потім і себе.

Перевернутий світ. Одні воюють і вмирають! І, залишившись в живих, нестримно люблять УКРАЇНУ, людей, землю і Бога…

У інших немає Батьківщини, немає Бога, немає війни. Гроші, гроші, гроші…

Господь обдаровує нас необхідним, наділяючи при цьому неймовірним даром Любові. Сатана ж дає з надлишком, але відбирає за це і любов, і віру.

І, куштуючи ці надлишки, ти сам не помітиш, що маленьким сіреньким хом’ячком з набитими зернятками щоками біжиш в колесі, що так принадливо мерехтить вогниками. Мить – і ти вже не можеш радіти таким принадливим колись зерняткам, тому що в сусідніх коліщатках біжать такі ж хом’ячки і жадібно виблискують очима на твої туго набиті щоки. А ще потрібно ні в якому разі не зупинятися, тому що хом’яки з сусідніх коліс тебе наздоженуть і відберуть таку бажану колись їжу.

Але у тебе вже інші бажання – обігнати на своєму нерухомому колесі мешканців сусідніх коліс. Біжи, біжи швидше, не замислюючись про те, чи твої це бажання! Біжи, радіючи з того, що на твоєму колесі вогники сяють яскравіше, ніж на сусідньому! Біжи!

Ні, ця сила не «совєршаєт благо», а лише дає всілякі блага тобі – ще і ще, поки ти не перестаєш помічати що-небудь, крім вогників свого колеса.

Але щоб зрозуміти це, потрібно вибратися з цього замкненого кола, а це не кожному до снаги. Володимир Орел зміг не потрапити в це колесо. Залишитися незалежним від нього. І виховав дітей, які змогли, і він ще виховає онуків, які зможуть так само.

З Днем Незалежності тебе, Україно! Пора, пора, рідна моя країно, позбавлятися від влади «хом’ячків», які століттями тягнуть тебе за собою по замкнутому колу!

Так, ціна цього – тисячі душ, які поповнили Господнє воїнство. Зате у наших дітей, які зовсім скоро виростуть, які розмовлятимуть українською, які будуть з гордістю носити вишиванку і будуть розуміти різницю між людьми і «хом’яками», між дарами Господа і Сатани, на Небі буде ціла армія охоронців, яка допоможе їм не піддатися нечистому.

Минуло вже три місяці після нашої зустрічі, а привітність і гостинність цієї сім’ї дотепер гріє душу… Вони посадили нас за стіл і ми говорили… Говорили і дихали їх щастям з легким ароматом морського бризу.

В Одесі потрібно мовчати і любити. Дуже тихо і з ніжністю спостерігати, як живе і радіє моя грандіозно красива і така приголомшлива Нація… Одеса – це місто кохання. Спокійного і мудрого…

Будь Щаслива, Україно!

Авторська програма Олега Володарського «Сповідь». Герой програми – Володимир Орел

Милосердие и покаяние для меня оказались важнее – Олег Володарский



पश्यति त्वामाचार्यः।

«Престарелый настоятель, известный всему миру как авторитетный ученый и практик традиции Бон к моменту нашего приезда сдал свои формальные полномочия молодому, но опытному преемнику. Как он говорил сам, посмеиваясь: «Я теперь на пенсии».

Но нас принял, что происходит не со всеми паломниками. Первый вопрос задал я: «Какая конечная цель в традиции учения Бон?»

Лама улыбнулся и в свою очередь спросил:

– А кто ты, и кто твой учитель?

Я ответил, что практикую Дзогчен, а мой учитель Намкхай Норбу. В то время я еще не знал, что в свое время Н. Норбу получал некоторые практики именно у этого настоятеля. Лама опять улыбнулся и ответил:

– Конечной практикой Бон является Дзогчен, нет более высшего состояния!

Больше вопросов у меня не было».


Дождливым декабрьским вечером 2015 года мне принесли сложную и тяжелую весть. Мы говорили не долго, гости были нервными и растерянными…



На фото слева – Учитель Ян Данилович

Откуда-то издалека веяло тишиной и прохладой, которые в полной мере можно ощутить только в горах. Каждый диалог, разговор или событие вызывает в нас ассоциацию.

Главное словить ощущение, услышать звук или запах – симметрия накопительной памяти.

Читать эти строки будет достаточно сложно. Между строк – отголоски событий последних трёх лет. Событий, которые подло и несправедливо забрали у нас другого Учителя. У которого так часто проскакивали нотки и звуки, реформированного бонпо.



Учитель Олег Мужчиль (Лесник)

Было столько болезненого и насущного в том, что рассказали мне гости… Многого не скажу – об этом пишут сотнями страниц, а не десятками строк. Когда-нибудь, будет написана книга, в которой я обязательно расскажу, об ощущениях той ночи, когда подло и цинично закапывали тело другого учителя, о том, что я ощущал и понимал при этом…



Темная, огромная, пустая квартира… невозможно реальное присутствие ещё одного человека.

Мы не виделись больше двадцати лет. Мой Учитель стал более отвлеченным человеком.

Мы пошли разными тропками – он, покорив свою вершину, спустился в деревню ЛАЛ-КЕТАБ, я же поменял восприятие Бога, придя к Иисусу.

Техника и познания остались – это память эзотерических мышц. Милосердие и покаяние для меня оказались важнее.



Мне не хватает свечи. Всегда! Я без неё задыхаюсь. Иногда кажется, что прочитав Молитву перед горящей свечой, сможешь сделать больше, серьезнее, сильнее.

Это нельзя скрывать. Сущности очень боятся актуализации, а свет зажженной для молитвы свечи уничтожает их также верно, как солнечный свет ночные кошмары.

Манипулятивный мирок красных кхмеров влетает в ступор при духовной регенерации. Усмехающийся учитель напоминает мне дикого зверя, в год которого я родился. У моего зверя вечная патетика смеха, швыряния фруктами и разноцветных спектаклей.

Духовно в них необходимо играть с улыбкой, не привязываясь! Тогда ты не превращаешься в паяца и, снимая маску отыгранной роли, не теряешь себя самого.

Все прогнозируемо – если есть генетический толчок, то обязательно будут кармические последствия. И горе тому, кто родился с мыслью о своей первозданности – он просто не осознает того, что рожден в крайнем левом углу координатной оси с двумя невеселыми минусами. Но благоденствие будет даровано тому, кто сумеет это осознать.

Молитва. Пост. Аскеза.



Он читал другого Учителя. Бабушка цыганка была права, у него не было шансов. Он не одолел саде-сати.

Это потом, из рассказов его учеников, уловил несколько слов, которые так часто повторял мой Учитель. Он так не любит этого признавать, часто ругается, обрывает меня на полуслове.

Пусть сердится. Для меня совершенно другое невероятно ценно – он научил меня присматриваться, заглядывая внутрь себя, погружаться в тот мир, который даёт подсказки в сложнейших ситуациях.

Жить без кожи, чувствуя при этом боль и беду невозможно без свечи и молитвы… Только благодаря им… Только благодаря Бога за этот дар-испытание…

И неважно как называет Его мой Учитель. Истинно – как он к этому относится.

Самое важное – подать руку упавшему. Только упавший, по ЗАРАТУСТРЕ, обязан быть осознанным, а не умирать от страха за свою проигранную шкуру.



Начинали мы с Учителем с удивительно интересной истории о том, как Шива и Арджуна, два родных брата столкнулись в смертельной битве…

А́рджуна (санскр. अर्जुन, arjuna IAST, «белый/светлый, серебряный») — герой древнеиндийского эпоса «Махабхарата». Также иногда называется «Дхананджая», «Гудакеша», «Пхальгуна» и др. На знамени Арджуны — Хануман.

1968 год. Мой дикий и такой неудобный зверь. Неудобный для тех, кто так мечтает загнать его в яму с решетками…

Ханума́н (санскр. हनुमान्, Hanumān IAST, «имеющий (разбитую) челюсть») — чтимое в индуизме обезьяноподобное божество, сын бога ветра Ваю и апсары Пунджисталы. Один из главных героев «Рамаяны», предводитель одного из войск ванаров, также друг Рамы и Ситы. В шиваизме считается одной из аватар Шивы…

Так что серчай на меня, Учитель, или не серчай, но помню, знаю и всегда остаюсь благодарным. Каждого учителя в моей жизни благодарю. Тебя – особенно (духовно).

Авторська програма Олега Володарського «Сповідь». Гість програми – Ян Данилович

Аніта Білей: «Ні на кого не ображаюся! Я всіх пробачила!»



Два недбайливих співробітника підприємства, якому ніхто не дозволяв спилювати дерева в місті Ужгороді, підпилили одне з дерев… і пішли обідати. А те дерево несподівано привалило Аніту. Суд над, хай і неумисними, але мучителями Аніти йде сонливо і дуже вальяжненько. І тільки мати Оксана Білей і відомий волонтер Власта Негря криком кричать про те, що трапилося…

Олег ВОЛОДАРСЬКИЙ




«Бог посилає лікаря – Молитву. Тією молитвою треба поставити дитину на ноги»

«Божественний Спасителю, ти воскресив мертву доньку Яіра і сина вдови. Оце я приходжу до тебе і зі сльозами тебе благаю. Найсолодший Ісусе, зціли мою хвору дитину задля твоєї любові до дітей, задля безмежних заслуг твоєї хресної смерті. Мій Спасителю, змилосердься над моєю хворою дитиною і поверни їй здоров’я. Не дай, щоб я дивилася на хворобу своєї дитини, але дай, щоб я виховала її Тобі, мій пане, на славу, а святій твоїй Церкві на користь. Але Ісусе, нехай буде не моя, але твоя свята воля. Ти обдарував мене тою дитиною і якщо Ти забажаєш, я Тобі її віддам, як Авраам. Не дай мені впасти під тягарем смутку, а допоможи мені терпеливо виконувати волю щодо моєї дитини. Амінь».



Немає в цій країні, серед цієї сильної і мужньої Нації чужих дітей. Немає і ніколи не буде!

І в цій статті не буде зайвих слів і непотрібних Вам нагадувань про добрі вчинки. Є гостре, непереборне і болісне бажання допомогти. Простягнути руку! І пошепки помолитися за цю дівчинку. Як батько. Як чоловік. Як людина.

У тій, країні, яку ми намагаємося підняти з руїн війни і крові, в той час, коли кращі з кращих гинуть на передовій, гинуть саме за майбутнє цих дітей, два недбайливих співробітника підприємства, якому ніхто не дозволяв спилювати дерева в місті Ужгороді, підпилили одне з дерев… і пішли обідати…



Наша маленька дитина абсолютно щаслива вийшла зі школи і, розмовляючи з матір’ю по телефону, пішла додому…

Дерево несподівано привалило дитинку. Дівчинка втратила свідомість, а в цей час зібралася юрба «співчуваючих», котрі навіть не спромоглася зняти з дівчинки важезний стовбур дерева.

У тій самій країні, з якої тікають люди, в якій гинуть воїни, в якій в’язниці забиті патріотами – швидка медична допомога фривольно їздить на екстрені виклики.



Проте в цій найулюбленішій і найріднішій країні є люди, які блискавично почали лікувати покалічену дитинку, героїчно роблячи операцію за операцією.

У нашій з вами країні, такій знекровленій, такій знесиленій, якось ліниво і дуже халатно відкрили кримінальне провадження, але, як завжди, цікаво і знаменно: директора підприємства, співробітники якого вчинили злочин, виділили в окреме провадження. Тендер був під прямим керівництвом мера міста.

І два недбайливих неспеціаліста, які скоїли даний злочин, чомусь, за дивним збігом обставин, виявляються слабкі здоров’ям ще і єдиними годувальниками неймовірної кількості утриманців. Ну, а про відповідальність державних органів і контролю за дотриманням законності мова не йде взагалі.

У зубожілій і понівеченій країні, суд над, хай і неумисними, але мучителями Аніти йде сонливо і дуже вальяжненько. «Адвокат»-рішало запропонував матері (Оксані Білей) дві тисячі доларів за гробове мовчання і тишу.

У країні, де майже кожен день помирає дитина на фронті, нікому ні за що не соромно і всім на всіх наплювати – особливо в органах державної влади. І тільки мати і відомий волонтер Власта Негря криком кричать про те, що трапилося…



З болем і нерозумінням щодо причин того, чому Батьківщина не чує горя і болю дитини. У нашій з вами країні за півтора року не знайшлося жодного гідного адвоката або правозахисника, який зміг би заступитися за цю велику маленьку людинку.

А миле красиве дитя на питання «Чи ображаєшся ти на когось за те, що сталося?» – відповідає: «Ні, не ображаюся! Я всіх пробачила!»

Скажи мені, жовто-синій, якщо у цього досконалого маленької істинної УКРАЇНКИ таке неймовірне Боже почуття покаяння до нашої з тобою країні, то як ми виглядаємо, коли байдуже і без переживань спостерігаємо за цією трагедією?

І, якщо всі ми останніх п’ять років спостерігаємо, як ці сутності, яким статус адвоката, судді, прокурора, дає таку страшну владу, роблять вигляд, що випадково загинув Кузьма, що випадково вбили Білого, розстріляли героя Лісника…



Десь я усвідомлюю, що їм страшно, тому що вони знають напевно – коли за ними прийдуть, сподіватися буде ні на кого.

Але ось так бездушно наплювати на дитину? Відмовлятися бачити кричуще порушення ЗАКОНУ?! І дати можливість хамовитими мерзотникам знущатися над справедливістю?

Навіщо ми тоді існуємо? Для чого це все? Майдан… смерті… кров… В ім’я і заради чого?

Сподіваємося проскочити? Думаємо, що саме нас не зачепить? Так не буває – ми єдиний егрегор, єдина НАЦІЯ, одна кров. А той що зрадив нас, буде служити завжди сатані. Цим ми і відрізняємося від північних п’яних сусідів.

Цим і відрізняється наш Храм Божий, Київський патріархат, від пропагандистського рупора мордора, котрий цинічно прикривається куполами московського патріархату.

Як маленький струмочок наповнює могутній Дніпро, так і наша з вами ВІРА зможе поставити цю дитину на ноги. І нехай хто-небудь з хлопців-воїнів покладе на підвіконня Аніти квіти, а чиясь мати передасть гілку винограду…

Ти можеш, ти великий, ти дуже сильний УКРАЇНЕЦЬ! Тільки, будь ласка, простягни руку і обов’язково помолись – нехай пошепки, нехай не зовсім вміло і правильно… Помолися, віддай часточку себе, нехай крихітну, але віддай…

Ось тому МИ так і не можемо підняти з руїн війни цю країну. Свою країну! Богом дану!

А вона болить, страждає, плаче голосами тисяч матерів, стоїть біля могил і просить нас всіх: «Візьміться за руки!» У нас єдиний Бог і єдина Україна. І я ні секунди не сумніваюся, що ми єсмь.

Вірую, зовсім скоро це миле і ніжне дитя порадує матінку-націю онуком чи онукою…

Знаєш, ким та дитинка буде в першу чергу? Українцем!

Жовто-Синій, Бог і Україна! Єдиний Бог і соборна, незалежна Україна!

Авторська програма Олега Володарського «Сповідь». Герої програми – Оксана та Аніта Білей

Капелан Андрій Ляшик – такий священнослужитель не зможе не бути духовним Воїном



Мені вже не легко визначити, коли саме я навчився насолоджуватися тим, щоб смачно думати і розуміти. Це неймовірно – поєднувати в собі принцип усвідомлення істини і мудрість, що приходить від Бога. Ти щоранку прокидаєшся у великому і красивому Світі, а він у відповідь дарує тобі радість від самого тільки усвідомленого існування надихає нестримно жити – як людина, як віруючий істиною, як християнин.

Тебе збиває з ніг бездушність і цинічність, тобі забивають голову непотрібною і неправильною інформацію, тебе пригнічують, заганяють в кут неправильними соціальними нормами. Матеріалізм наплодив стільки психологічно хворих правил і норм, що ми забули і втратили Господа. Сатана так класично, навіть симфонічно, зіграв «Алегро з вогнем», що людство навіть не помітило регресу духовного розвитку.

Ми почали прибивати до стін залізничними цвяхами портрети шоколадних і кукурудзяних вождів, називати дітей Даздрапермами, Революціонами, Євстегнєями, Агапіями… Більшовизм душі. Сирість і сірість уяви, помножена на гімн садистською Московії і єлейні проповіді служителів п’ятої колони мокшанського патріархату. Страшненно тхне щами і вареною гнилосною капустою.



Ми не завжди любимо говорити вголос правду, адже суспільство (якщо його можна так називати!), перекосившись від злоби і заздрості, почне гарчати на заблудшого «вигнанця».

А через неповних п’ятдесят років ти шукаєш ці добрі дитячі спогади… Пам’ятаєш їх, живеш ними, мариш. І так іноді бажається в них прокинутися… І почути запах смаженої картоплі з хіпішної подільської кухні, де з самого ранку йде підготовка до чудових буднів.



Кожен з нас по-своєму визначає поняття – інтелігентність. Радянсько-соловецька «інтелігентність» була прищава і принизлива. Це унікальна, музейна гидота, як сарана писала з ранку до ночі доповідні і доноси. Чоловік писав на дружину, дружина на коханця, внуки на дідусів і бабусь. А червоні звірятка, доїдаючи залишки української генетики і інтелігентності, плескали в свої замурзані червоноармійські долоньки, привчаючи своїх «інтелігентів» вивчати напам’ять опуси мавзолейного «генія». Це замінило їм Біблію. На цілих 100 років.



Мені вдається розшукати острівці української інтелігенції. Неможливо умертвити національну генетичну пам’ять. Так, її випалювали, вбивали, нещадно знищували, але вона, по волі Божій, нехай і пошепки, але передавалася з покоління в покоління так і не поневоленої нації. І вона вижила, обережно ховаючись в істинному розумінні й усвідомленні душі.



Маленька християнська громада Київського патріархату Овідіопольського району Одеської області. Капелан Андрій Ляшик. Інтелігент. Священик.



Вихований в любові до Бога і своєї землі, він служить в маленькій церкві, куди люди йдуть молитися і підтримувати свою жовто-синю Батьківщину. Маленька церква з маленькими куполами, але з величезною вірою і любов’ю до Бога. Зовсім недалеко розлігся величезний нелюдь кремлівської кривавої секти і недбайливі до болю співвітчизники повзуть туди на своїх дорогих іграшкових автомобільчиках, не звертаючи уваги на ВІЙНУ, КРОВ і БІЛЬ.



Це потім коли я приїхав із Сповіддю на Рівненщину, де народився і виріс отець Андрій, і побачив його друзів та близьких йому людей, я зрозумів, наскільки глибинно і сильно цей священик любить свою Неньку-Україну. Всі ми, хто істинно любить цю країну, глибоко зранені чужою нам рабською психологією. Всі ми болісно реагуємо на приниження національної гідності.

Але не кожен зможе про це мовчати. Замість того, щоб кричати від болю, молитися і залишатися сильним в Богові. Чи вистачить тобі душі на це, жовто-синій? Кожен з нас не зможе. А повинен. Зобов’язаний. Інакше ми перестанемо існувати, як Нація. Думати, говорити і звертатися до Бога українською – іншого шляху немає.

Ми відвідували рідне для отця Андрія місто Рівне, а його земляк – Тарас Козлішін, розповів нам історію про те, як загинув на війні великий і сильний Український Воїн. І наші вороги, по той бік фронту, висловлювали повагу і співчуття. Це найсвятіша НАША національна Інтелігентність.

Бездоганне знання своєї історії, культури та любові до Господа. Така людина не зможе залишатися в стороні від сьогоднішніх проблем держави. А такий священнослужитель не зможе не бути духовним Воїном, який цілодобово буде звертатися до Бога про Мир і Благодать для своєї української землі, української нації.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми капелан Андрій Ляшик.

Анна Ілющенкова, Анна Іловайська, «Мурка» – вона одна з небагатьох, хто вижив в Іловайському котлі. Бог дав їй долю – ЖИТИ



«Ми вийшли на зв’язок з керівництвом: «Ми в кільці, люди вмирають!». Нам відповіли: «Чекайте, вас виведуть». Один боєць не дочекався евакуації, помер від перитоніту. Ми тоді ще не знали, що обіцяний «зелений коридор» стане коридором смерті».

– Болі не було, а було таке відчуття, немов піднімаєшся над землею. Хотіли з хлопцями сховатися в посадку, як раптом побачили, що звідти на нас ланцюгом йдуть танки. Знову сіли в автобус, який зрешетили осколками снарядів. Але проїхали недалеко – машину підбили. І ми вирішили все-таки добиратися до посадки. Йти я не могла (потім виявилося, що куля потрапила в хребет). Мене потягнув Володя з позивним «Вітерець», а я, наскільки могла, відштовхувалася ногами, щоб йому було легше.

Весь цей час українських бійців, які намагалися десь сховатися, поливали з автоматів, танків, кулеметів. Ще один осколок потрапив мені в живіт, потім я зачепила ногою розтяжку, і осколки від вибуху міни вп’ялися в ногу, руку, стегно. Біль в кожній клітинці тіла була просто нестерпною. Я то втрачала свідомість, то приходила в себе і бачила все, що відбувається.

Далеко відійти від своєї машини нам не вдалося – з посадки ланцюгом вийшли військові з автоматами: «Руки вгору! Кидайте зброю!». Судячи з вимови, це були росіяни: «Ми вас вже три дні тут чекаємо». З посадки в одне місце зігнали й інших українських бійців, яким вдалося вирватися з розстріляної колони. Коли «Вітерець» попросив одного з росіян принести з автобуса рюкзак з аптечкою, той поставив умову: «Спочатку перев’яжеш наших поранених, потім своїх».

Мене віднесли до великої ями, в якій вже сиділи полонені солдати, і прямо з носилками спустили вниз. Навіть не зробили укол кровозупиняючих препаратів. Бинти буквально через кілька хвилин наскрізь промокли від крові. Потім кілька разів, зав’язавши очі, мене несли на допит. Я відповідала одне: «Нічого не знаю». Так минуло днів п’ять. За весь цей час нам тільки одного разу принесли поїсти по шматочку чорного хліба з салом. Я напевно, цілу годину нюхала цей хліб, перш ніж з’їсти.

У Вільнюсі мені за кілька днів зробили чотири операції. Вісім годин йшла операція на хребті. Перед цим чесно попередили, що куля знаходиться практично в спинному мозку і при її видаленні мене може паралізувати. Але вони впоралися з цією проблемою. Потім дві години оперували область тазостегнового суглоба: дістали осколок, вакуумом з’єднали розірвані м’язи, тканини, судини. Мені ще пощастило, що не була зачеплена артерія, метал пройшов буквально в міліметрі від неї. Надважкою була і чотиригодинний операція з вилучення кулі з живота. Доктор сказав, що кожне з моїх поранень було практично смертельним. Це диво, що я вижила. До того ж через багатогодинні наркози лікарі заборонили мені будь-які операції в наступні півроку – серце може не витримати».

З інтерв’ю Анни Ільющенкової виданню «Факти»:

http://fakty.ua/194597-medsestra-batalona-donbass-v-ilovajskom-kotle-ya-poluchila-chetyre-tyazhelejshih-raneniya-no-statusa-uchastnika-ato-mne-ne-dayut


Одна з небагатьох. Вижила в Іловайському котлі. Бог дав долю – ЖИТИ.

Жити для країни. Стати прикладом для багатьох – серцем усвідомлення самої суті людського існування. Жити, щоб вірити. Жити, щоб говорити правду.



Анна Ілющенкова. Анна Іловайська. Мурка.

Нервував. Мені завжди здавалося, що людина, котра зіткнувся віч-на-віч зі смертю, дивиться на навколишній світ відчужено і байдуже. Вперше був не впевнений в самій суті розмови, розгубився, як хлопчисько. І тільки очі і голос Янгола-Хранителя, який показував нам Одесу УКРАЇНСЬКУ повторював мені неодноразово: «Вона сталева, вона витягне!».

Мій «янгол-хранитель» з добрими очима і канапушками. Величезне материнське серце. Дружить, любить, зцілює душі і сильно любить ДІТЕЙ.

Ми познайомилися з Анною задовго до програми. Ще взимку. Ангел привів її на ефір. Анна простягнула мені руку… В очах життя…

Послухай моє каяття, Господи! І допоможи мені закликати Націю відчути те горе і ту біду, яку пережила ця мати, патріот і жінка.

Це не про жалість або печалі. Це – про підлість, в якій ми живемо. Про те, чому нас навчили червоні виродки, про те, чим наповнили наші душі, про те, в кого нас перетворили.

Я хочу покаятися перед нею. Встати і вибачитися. Прости нас, рідна! Відпусти нам Біль, яку ми заподіяли тобі… і дитині.



Уявляєш, жовто-синій, її дитині повідомили, що її більше немає. Сказали неповнолітньому українському восьмикласнику, що його мами більше немає. Її вбили.

Він пішов зі школи – вийшов і не повернувся. Ти не здогадуєшся, що було далі?

Вони не звернули уваги на нього. Ніхто не запитав куди пропала дитина. Він сидів удома і не бачив майбутнього. Він не їв і не спав. Він так само, як і його мати вмирав посеред величезного міста від байдужості і безпорадності. Він став нікому не потрібний. Дитина «загиблого на війні».

Маленька клітинка жінки, розірваної на шматки металом злого і ненависного ворога. Ну як же мені прокричати крізь товщу рабської психології ?! Адже навколо малюка були вчителі та діти, батьки і депутати!

Як можна спокійно їсти і спати, коли в сусідній квартирі, в сусідньому класі мучиться дитина? Мені зараз тривожно від розуміння нашої безмежної бездушності. Такої підлої, боягузливої байдужості.

В цей же час холена тітка пхає в своє «чадо» по 2 кг котлет на очах у обрюзглої чиновничої пики тата, під акомпанемент легкого акання рашистського серіалу. А десь в тиші наодинці сидить маленька душа і чує в телефон звуки вибухів та пострілів і разом з матір’ю молиться під Іконами.

І хто буде захищати цих дітей? Хто буде допомагати їм жити на самоті?

Анна Ільющенкова, «Мурка» дивом Господнім залишилася в живих, повернулася звідти, звідки багатьом не вдалося, перемогла смерть. А потім була змушена боротися не тільки за власне здоров’я, а й за сина, пораненого як жахливою новиною так і байдужістю оточуючих.

Навіть не сумнівайтеся – вона впоралася! Вона ще не одну сотню вилікує. Тому, що вона жива – душею живою. З Богом. З Україною.

Вибач! Якби тоді дізнатися, що її синочкові було боляче… Каюсь…

Авторська програма Олега Володарського «Сповідь».

Герой програми: Анна Ільющенкова


В Киеве с большим успехом прошел первый бесплатный учебный курс NATON ACADEMY для врачей со всей страны - фото, видео



2-3-го августа, в гостинице «Братислава», около 360-ти врачей-хирургов, ортопедов-травматологов из всех областей Украины получили уникальную возможность прослушать лекции и мастер-классы по остеосинтезу и эндопротезированию ведущих специалистов из Китая, а также известных отечественных светил медицины с НМУ им. Богомольца, Института патологии позвоночника и суставов им. Ситенко и других учреждений. Мероприятие было организовано корпорацией NATON Medical Group совместно с Ассоциацией ортопедов-травматологов, компанией OSTEONANO, которая является эксклюзивным представителем NATON Medical Group в Украине.


Открытие Naton Academy



Директорат OSTEONANO на форуме NATON

Следует отметить, что хедлайнеры форума профессора Николай Корж и Александр Бурьянов — известные мастера травматологии и ортопедического дела постоянно совершенствуют свой уровень и, действительно, много чему могут научить как молодых специалистов, так и уже опытных врачей.

Ну, а непосредственно побывать на мастер-классах таких всемирно известных мастеров, как Чэнь Бин, Ху Енцзюнь, Чжан Гоцян, Ни Минг из ведущих медицинских учреждений Китая — такая возможность для отечественных специалистов бесценна.









Украинские врачи совершенствовали свой уровень на мастер-классах лучших отечественных и мировых специалистов

Говоря о несомненном успехе мероприятия, открывшего новую эру в отношениях между медицинскими сообществами Украины и Китая положившему начало новому уровеню в обслуживании и обеспечении качественными протезами больных, нельзя не отметить главу OSTEONANO Владимира Густи, а также его сына — президента NATON ACADEMY Богдана Густи. Именно они вместе с единомышленниками, приложили максимальные усилия, чтобы это событие стало реальностью.



Идеолог форума, председатель OSTEONANO Владимир Густи в кулуарах



Богдан Густи

Также нельзя не отметить и координатора форума Валентину Буковскую, многомесячная работа которой приблизила событие к воплощению и связала все звенья в одну крепкую цепочку.



Валентина Буковская

И хотя Владимир Иосифович и Богдан Владимирович не любят публичности, а занимаются реальными делами, без их энтузиазма, настойчивости и веры в собственные силы, все это было бы невозможно. Очень много трудностей, о которых обычно не говорят, пришлось преодолеть на пути к воплощению мечты — открытию NATON ACADEMY. Далеко не все в медицинском сообществе смогли достойно принять новые начинания. Не всем понравилось, что тесное сотрудничество с международными партнерами, открытый и прозрачный тендер на закупку протезов, был выигран NATON Medical Group, что сделало операции вдвое дешевле при сохранении высокого качества. Несмотря на кастовость и многолетние монополии в украинской медицине на услуги и продукцию, можно представить, сколько коррумпированных структур остались без кормушки. Но не будем о грустном. Наоборот, упомянутые события свидетельствуют о реформах в системе Минздрава во главе с Ульяной Супрун, и постепенных изменениях ситуации в медицине к лучшему.



Ажиотаж вокруг продукции OSTEONANO

Главное, что мероприятие состоялось, первый курс врачей получил уникальные практические навыки, а возможность принять участие в лекциях и мастер-классах, благодаря прямому включению и онлайн-трансляции в областных больницах Украины, в частности, и в госпиталях зоны разграничения на Донбассе. Более 500-т врачей со всей Украины смогли пройти курс обучения по Skype. Отныне намного больше украинских пациентов, нуждающихся в замене суставов, смогут получить качественную медицинскую помощь во всех регионах Украины. Впереди еще много дел, и организаторы приглашают к сотрудничеству всех желающих, чтобы вместе творить историю Украины, создавать ее будущее ради здоровья и процветания простых людей.

Мероприятию предшествовала пресс-конференция в ИА «Укринформ», на которой были раскрыты детали и подробности форума и сотрудничества с NATON Medical Group.

См. видео:

Табір "Славутич" дискредитують штучно, щоб віджати майно



Попри всі інсинуації та намагання владних структур і деяких ЗМІ представити випадок з тимчасовим розладом травлення в дитячому таборі «Славутич» у невигідному світлі, батьки і діти з усієї України встали горою на захист улюбленого місця відпочинку та оздоровлення.



Історія теперішнього дитячого табору «Славутич», який всі знають і до якого мріють повернутися всі, хто хоч раз тут побував, розпочалась із 2010 року, коли після масштабної реконструкції до ладу став новий спальний корпус з бібліотекою та кінозалом, а навпроти розмістився сучасний спорткомплекс з басейном. Навколо постали спортивні будівлі та майданчики, зони дозвілля і розваг, була впорядкована територія, і табір зміг приймати на відпочинок та оздоровлення близько 250-ти дітей за одну зміну.

Днями журналістська група з кількох ЗМІ мала змогу вільно походити по території табору, поспілкуватись з дітьми, батьками, керівництвом, тренерами, і скласти власне враження зсередини, що ж насправді уявляє собою цей дитячий табір, який кілька тижнів тому, на початку липня, потрапив у гострі репортажі вітчизняних телеканалів. Під час відвідин табору, журналісти «Території закону» спробували розібратися, що ж насправді стало причиною цих подій, хто в цьому винен і чому виник такий резонанс.

Хронологія подій

Давайте відновимо хронологію тих подій, щоб мати уявлення про обставини і розвиток подальшої ситуації, яка сталася з ТОВ «Дитячий оздоровчий заклад санаторного типу «Славутич» в с. Циблі, Переяслав-Хмельницького району, Київської області.

— У третю літню зміну, на момент реєстрації тимчасового розладу травлення у 12 дітей, в таборі «Славутич» перебувало 226 дітей різних вікових груп, серед яких було 26 гімнасток зі школи Дерюгіних під наглядом 3-х тренерів.
— Напередодні в однієї з дівчаток-гімнасток був день народження, і діти вживали немарковані кекси і солодощі, які залишились у кімнатах, і згодом були знайдені персоналом під час огляду. Ці солодощі, незважаючи на категоричну заборону, якимось чином були передані до табору потайки від охорони.
— 30-го червня на підвечірок усім 226 дітям табору, згідно меню, був виданий йогурт, який за декілька днів до цього був виготовлений і мав ще досить значний термін зберігання.
— Тренери гімнасток вилучили цей йогурт, і зберігали його в кімнаті близько доби, без належних температурних умов, після чого, 1 червня видали його своїм вихованцям.
— 2-го червня, о 7-8 ранку до лікарів звернулись 12 дітей з групи гімнасток, з ознаками розладу травлення (нудота, різь у животі). Вони були опитані, оглянуті, їм була надана допомога згідно існуючих медичних інструкцій та протоколів надання допомоги.
— На вечір 2-го червня стан 12 дітей школи Дерюгіних нормалізувався, симптоми отруєння зникли, окрім однієї дівчинки, яка залишилась у лазареті і до якої викликали швидку, коли побачили, що її стан не покращується.
— Дівчинку відвезли до районної лікарні в місто Переяслав, де вона впала в кому, а згодом, 3-го червня її доправили до ОХМАДИТУ з попереднім діагнозом – енцефаліт.
— 3-го червня працівники Держпродспоживслужби відібрали проби їжі, яку вживали діти, відібрали зразки та матеріал з харчоблоку на аналізи. Попередній висновок – підозра на йогурт, про що було повідомлено на сайті Держпродспоживслужби.
— 3-го червня низка телеканалів та сайтів підняли хвилю уваги до подій у таборі, акцентуючи на важкому стані госпіталізованої дівчинки.
— Протягом липня до табору почалося справжнє паломництво різноманітних перевірок, експертиз, візитів правоохоронних органів.
— На сайті Міністерства охорони здоров’я України було оприлюднено офіційну інформацію про цей випадок, та зазначено, що «В дитячому оздоровчому таборі «Славутич» (село Циблі, Переяслав-Хмельницького району) діти однієї з груп звернулися зі скаргами на погіршення самопочуття», — повідомив Департамент охорони здоров’я Київської ОДА.

Інформація станом на 21:30 3 липня 2018 року:

«12 дітей були оглянуті лікарями, проведено відповідні обстеження та аналізи. Лікарі підтвердили, що семеро з них мають ознаки захворювання. Покази до госпіталізації відсутні. Наразі очікуються результати лабораторних досліджень. Одна дитина у тяжкому стані через наявність супутнього захворювання. Її було госпіталізовано в НДСЛ “ОХМАДИТ”. Обстеження тривають.

Інші діти почуваються добре – нових звернень за медичною допомогою з подібними скаргами не надходило». http://moz.gov.ua/article/news/operativna-informacija-schodo-vipadkiv-otruennja-v-tabori-slavutich-perejaslav-hmelnickij-rajon-kiivskoi-oblasti






Хто винен?

Судячи з фактів, не треба бути розумним детективом або медичним експертом, щоб проаналізувавши наявні дані і обставини, відзначити чіткі закономірності:

— Проблеми з травленням сталися лише у 12-ти з 226-х дітей, що знаходились на зміні, і вживали одну і ту ж саму їжу в їдальні табору.
— Всі з 12-ти дітей, у яких виникли проблеми з травленням, належали до окремої групи гімнасток зі школи Дерюгіних.
— У дівчат з групи гімнасток був свій власний розпорядок, свої правила і навантаження, навіть свої несанкціоновані табором ліки, які зберігались у кімнаті тренерів.
— Саме в цій групі з 26-ти дівчат були явні відмінності в харчуванні від загальної кількості дітей.
— Саме в цій групі виявився фактор йогурту та фактор немаркованих солодощів.
— Саме дівчата з цієї групи, за численними свідченнями інших дітей і дорослих, отримували колосальні щоденні навантаження від своїх тренерів, були майже ізольовані від життя табору, зовнішньо виснажені та постійно хотіли пити.

Проаналізувавши причинно-наслідковий зв'язок, ми дійшли до наступних висновків:

— Перший очевидний висновок, який не потребує додаткових доказів: якби причина розладів була у загальній гігієні в таборі, або у якості їжі в їдальні, неодмінно, на проблеми із травленням поскаржилося хоча б ще кілька дітей, які не входили до групи гімнасток.
— Те, що через кілька годин після звернення до лікарів і отримання медичної допомоги, всі діти, окрім однієї, повернулися до звичного способу життя, свідчить про дотримання лікарями табору інструкцій та вжиття правильних заходів.

Очевидно, що якби не важкий стан однієї дівчинки, в якої почалося загострення, цей випадок, взагалі б, не вийшов за межі табору та не став би причиною широкої зацікавленості ЗМІ.

Можна також зробити цілком логічне припущення, що причиною загострення хвороби цієї дівчинки могли стати ті важкі фізичні навантаження і стрес, у якому жили дівчата в групі гімнасток.

«Мама, забери мене додому»


Наталія Муравйова з дочкою Софійкою

Взагалі, методи тренувань всередині групи гімнасток викликали здивування майже в усіх інших дітей та тренерів з інших груп, які знаходились у таборі в цю зміну. Зокрема, ми поспілкувались з мамою 7-ми річної Софії — Наталією Муравйовою, яка разом з донькою була на тій самій зміні, де стався інцидент, і все бачила на власні очі.



Мати впевнена, що табір не має жодного відношення до розладу травлення гімнасток, до трагедії з Марго, і висловила припущення, що можливим фактором занедужання, окрім зіпсованих йогуртів і кексів, міг стати великий стрес дівчаток від тренерських навантажень. За свідченням дітей і дорослих, які жили поруч, майже всі вони кожен день плакали й жалілися по телефону своїм батькам, деякі просили забрати їх додому.

Одразу ж пригадалися кілька жахливих випадків, коли учні помирали після важких навантажень під час уроків фізкультури.

Див. СМЕРТЕЛЬНАЯ ФИЗКУЛЬТУРА: ПОЧЕМУ ДЕТИ УМИРАЮТ НА УРОКАХ:
https://ru.tsn.ua/ukrayina/smertelnaya-fizkultura-pochemu-deti-umirayut-na-urokah.html


В таборі постраждалі дівчатка жалілися своїм подругам, що тренери часто карають їх за провину, недотримання дисципліни, ставлять на болючі розтяжки, і, майже взагалі, не дають пити. Щодо умов у таборі, то на думку Наталії, безпека і турбота — чи не найкращі для дітей в таборах України, і вони з донькою з нетерпінням чекають повернення сюди.

Пошуки чорної кішки

Але охочі до сенсацій журналісти чи з власного бажання, чи зі сторонньої подачі, почали атакувати табір з усіх боків, намагаючись спровокувати персонал і керівництво, спровокувати дітей і батьків, щоб ті поскаржилися на умови, або розповіли якийсь компромат. Разом з тим, обласна Держпродспоживслужба провела кілька тотальних набігів-перевірок. Останнього разу було взято 60(!) проб з усіх можливих куточків табору, при тому що, як правило, їх береться в десятки разів менше — десь 6-8.

Повне враження, що вони виконували чийсь наказ – знайти хоч щось, що можна причепити до неналежного господарювання або недотримання гігієни, щоб це можна було б використати проти керівництва табору.

Спілкуючись із персоналом табору, починаючи від головної виховательки і закінчуючи лікарем і шеф-кухарем, розпитуючи про ті події, ми намагались побачити, зрозуміти, чи було хоч щось з їх сторони, що могло призвести до такої позаштатної ситуації. Та чим більше дивились, досліджували і спілкувались, тим більше приходили до висновку, що шукати саме тут нема чого.


Лікар табору Микола Шацький


Шеф-кухар Наталія Михайлівна

Всюди ідеальна чистота, територія охайна і доглянута, в їдальні – блиск і порядок, усміхнені діти жваво розбирають свіжі літні салати. Жодного натяку на загрозу або небезпеку. І це не показуха для журналістів, так було кожен день, завжди, з 2010 року, коли запрацював оновлений табір. Тут все побудовано з прицілом на підвищену безпеку – стандарти дуже високі, і контроль за їх виконанням постійний і багаторівневий.

Тим більше, всі сертифікати та дозволи від контролюючих органів знаходились в повному порядку, і були оновлені на початку роботи табору в літній період.

Всі журналісти дійшли до одностайного висновку, що якщо б постало питання, чи віддавати своїх дітей до табору – то без жодних вагань вони це зробили б. І трошки поностальгували, що в нашому дитинстві про такі казкові умови, за цілком прийнятну ціну, можна було лише мріяти…

Кому вірити – корупціонерам чи батькам?

«Одна дівчинка у комі, дванадцять отруїлися, знайшли кишкову паличку!» – за таких заголовків, якби за ними була хоч мала доля провини табору, хоч ймовірна загроза подальшої небезпеки, на другий день заклад виявився б спорожнілим, а керівництво отримало б купу скарг від батьків постраждалих дітей. Проте, окрім батьків дівчинки, що потрапила в реанімацію з попереднім діагнозом енцефаліт, ніяких скарг чи претензій від батьків гімнасток не поступало. Дехто навіть продовжив свій відпочинок в таборі.

Чому? Напевно тому, що співставивши факти і обставини, батьки зрозуміли, що то був локальний нещасний випадок, що корені проблеми слід шукати десь у середині групи з 26-ти гімнасток, і що табір просто не міг контролювати того, що там відбувалось.

Варто також підкреслити, що абсолютна більшість дітей в таборі — традиційно з благополучних родин, батьки яких бажають своїм дітям найкращого, які завжди під мікроскопом розглядають будь-який заклад, перш ніж залишити там свою дитину.

Тому жодну дитину з тих, що перебували в цей час у таборі (окрім постраждалої групи), не забрали додому. Але і деякі з батьків з групи гімнасток, у подальшому повернули своїх дітей до табору після того, як об’єктивно і без емоцій зіставити наявні факти та проаналізували інформацію.

Дитина кілька тижнів харчується лише тим, що дають у таборі – якби був хоч натяк на небезпеку, чи залишилась у таборі хоч одна дитина після такої арт-підготовки у ЗМІ? Очевидно, що ні.

Тому кількість бажаючих відпочивати в «Славутичі» після штучного скандалу не тільки не зменшилась, але й зросла.


Книга відгуків табору містить лише позитивні дописи

Постає питання – кому ж вірити, просякнутим корупцією прокурорам і контролерам, державній лабораторії, яка намагається віднайти хоч якісь зачіпки, аби спробувати закрити табір і примусити керівництво підкоритись та піти на умови можновладців?

Або турботливим батькам, які душею і серцем, власними очима та вухами відчувають, що скандал штучний, що загроза – це вигадка, що жодної небезпеки для їхніх дітей немає?

На території табору ми зустріли Ганну, яка приїхала провідати свого 8 річного сина, що якраз відпочивав у таборі. Вона не вагаючись згодилась висловити своє відношення до цієї проблеми. Мати повністю довіряє персоналу табору, впевнена в цілковитій безпеці свого хлопчика, і вважає, що всі звинувачення в бік табору – то наклеп і інсинуації. Її дитина в захваті від умов, від відпочинку, і не хоче, щоб зміна закінчувалась.



Також ми на території поспілкувались з тренером по п’ятиборству Валерієм Рудьковським, який впевнений, що скандал навколо табору штучний. Він розказав, що не бачив ліпших умов для його юних вихованців, ніж в «Славутичі» — годують краще, ніж будь-де, а рівень комфорту і гігієни не викликає жодних зауважень.


Тренер по п’ятиборству Валерій Рудьковський

Та що казати, коли навіть батьки тих 12 гімнасток, які мали в таборі розлад, чудово розуміють, в чому корінь проблеми. Ось, наприклад, батьки 8-ми річної гімнастки Альони Бутіної з Маріуполя прислали до редакції відео, де виказали повну підтримку табору і виявили бажання приїхати сюди ще раз!Є ще питання???



Дешевий піар влади на людському горі – лицемірство не знає меж

Взагалі, яке махрове, цинічне лицемірство – по всій Київській області, по всій Україні тисячі дітей потребують медичного захисту, сидять у чергах до розбитих лікарень і поліклінік, в яких не вистачає персоналу. В кожному місті процвітають нелегальні пиріжкові, сотні кафе і ганделиків з жахливими санітарними умовами, без води і дотримання санітарних норм, а контролюючі органи причепилися до зразкового дитячого закладу, де гігієна не просто на високому рівні, а дотримується як аксіома!

Бо саме Батьківський фактор – це найкращий камертон, по якому можна визначати ступінь безпечності закладу, чи установи. І це аж ніяк не державні контролюючі служби, яким начхати на тисячі шкіл по селах та містечках всієї Україні, де діти й досі у мороз і дощ ходять в туалети на вулиці, на зловонні дірки в цих туалетах, ризикуючи здоров`ям і життям кожен день!

Коли в 2017 році в Інтернеті пройшла інформація, що в одному із столичних закладів мережі суші отруїлась людина — ця мережа за кілька місяців просіла на 30-40%, і ледве не збанкрутіла.

І хоча численні експертизи намагаються віднайти на кухні табору якісь мікроби, цього явно не вистачає, щоб вигадка стала правдою, тим більше не дає ніяких законних підстав говорити про можливе закриття табору.

Дешевий піар на людському горі – це улюблене заняття наших можновладців, які завжди з стурбованими обличчями загрожують навести лад, а представники контролюючих органів, відчувши слабке місце, зазвичай, одразу ж шикуються в чергу за хабарями…

Проте, у випадку з табором «Славутич» простежується й інша лінія. Чим більше і глибше ми знайомились з ситуацією, тим більше розуміли, що йдеться про цинічне і зухвале намагання певних кіл, пов’язаних з владою, будь-якою ціною вивести керівництво з ладу та отримати контроль над табором. Наші припущення підтвердила й директор табору Галіней Олена Миколаївна (на фото нище), яка розповіла про тиск і погрози зі сторони певних структур в останні кілька років.



Керівник установи відкритим текстом заявила, що йдеться про тиск, з метою дискредитувати роботу табору та віджати цілісний майновий комплекс.

Дійсно, табір «Славутич» — це ласий шматок для рейдерів — готовий налагоджений бізнес. Але цього разу потенційні рейдери не розрахували свої сили. Тисячі задоволених батьків, тисячі щасливих дітей з усієї України свідчать про свою підтримку табору «Славутич», і готові стати на захист славетних традицій найкращого табору Київщини.

Керівник адвокатського об’єднання «Войченко і Дульський», яке представляє інтереси табору, Сергій Войченко аргументовано вважає, що у правоохоронних та контролюючих органів немає жодних підстав звинувачувати в чомусь керівництво табору, тим більше заважати роботі установи. Адвокат наголошує, що відсутній будь-який причинно-наслідковий зв’язок між НП і діями співробітників табору. Він впевнений, що всі інсинуації навколо табору «Славутич» — це замовлення рейдерів з владних структур, і всі вони легко розвалюються, варто лише заслухати і розглянути численні факти, докази і свідчення.



Одужуй, Марго!

Що стосується 8-ми річної Маргарити, яка досі знаходиться у важкому стані в лікарні ОХМАДИТ, засмучує позиція її батьків. Попри співчуття, виникає стійке враження, що вони хочуть знайти винних і зняти з себе відповідальність за свою дитину та перекласти її на табір. Але ж наявність гострого захворювання, яке було зафіксоване лікарями МОЗ, і яке стало причиною коми, свідчить про те, що з таким захворюванням (попередній діагноз – енцефаліт) дівчинка взагалі не мала права їхати в табір. Тут постає питання до медичного огляду, який проходять усі діти перед відвіданням табору.

Керівництво табору, відчуваючи соціальну відповідальність, неодноразово зверталося до батьків дівчинки та пропонувало допомогу на обстеження і лікування. Але чомусь батьки вперто відмовлялись від допомоги, що також насторожує. Проте, як стало відомо журналістам, керівництво табору все ж знайшло можливість допомогти, та відправило велику суму грошей на рахунок Маргариті, який був оприлюднений в мережі. Це була аж ніяк не спроба залагодити провину, а жест доброї волі, соціальної відповідальності та щирого співчуття.

Тим часом, у Фейсбуці постійно підбурюється штучний резонанс, де перекручуються факти і лунають вимоги притягнути до відповідальності табір, хоча якщо хтось і мав відповідати за її стан, так це – тренери гімнастичної школи, які постійно були з дівчатками.

Отже, виникає питання, чому замість пошуків кращих лікарів, засобів для лікування, замість встановлення справжнього діагнозу, який би допоміг одужанню, батьки витрачають час та сили на пошуки винних там, де їх не може бути?

Можливо ті сили, що хочуть віджати табір, використовують батьків Марго у власних корисних інтересах? Як би там не було, уся журналістська спільнота бажає Маргариті скорішого одужання, а батькам – витримки, терпіння і мудрості.

І останнє.

З приводу того, що в табір начебто не пускали журналістів і не давали коментар, одразу ж пригадався цікавий епізод з фільму «Пригоди Електроніка». Коли бандитам, на чолі зі Стампом, треба було показати наївному Електроніку, що в музей не пускають простих людей, вони підвезли його о 5 годині ранку до воріт замку і стали несамовито кричати, гупати у двері та вимагати, щоб їх пустили дивитись старовинні картини. Звісно ж, охорона їм відмовила, покрутивши пальцем біля скроні. Десь приблизно так виглядало і зараз, коли настирні журналісти намагалися проникнути на територію, кидалися на дітей, батьків з безглуздими питаннями, на кшталт – чи ви будете подавати скарги, чому у вас труяться діти, що ви приховуєте і що поганого можете сказати про табір – і все в такому дусі. Так що, за коментарями – звертайтесь, у таборі все прозоро і відкрито. А бруд краще шукайте в іншому місці – по Україні сьогодні страждають тисячі дітей…

Отравления в лагере «Славутич» не было. У детей было временное расстройство пищеварения, — Сергей Войченко: https://video.112.ua/sergey-voychenko-advokat-gost-112-ukraina-02082018-275539.html

Коли готувалася ця стаття, стало відомо про масове отруєння шаурмою в місті Києві. Кількість постраждалих вже перевалила за 70-т, серед яких десятеро дітей!

https://www.radiosvoboda.org/a/news-shaurma-kyiv/29405439.html

Чи буде влада і деякі представники ЗМІ, що нападали на табір, в цій ситуації такими ж принциповими, чи будуть вимагати закриття тисяч кіосків, які працюють в повній антисанітарії, з порушеннями усіх можливих санітарних норм? Або владні органи можуть кошмарити лише тих, хто працює по закону і дотримується всіх норм?

Отець Віталій мріє про те, щоб кожен з нас міг навіть вночі зайти в цілодобово відкриті двері храму



«Так ми насправді повинні дивитися на Христа – без страху… Він – наш друг, Він – наш брат, Він – найкраще й найпрекрасніше з того, що є. Він – це все. Як друг, він звертається до нас і каже: «Ви ж мої друзі. Невже ви цього не розумієте? Ми – брати і сестри. Ні, не бійся, я ж не суддя… у Мене в руках немає ключів від безодень пекельних, Я вас не залякую, ні! – Я вас люблю. Навпаки, я хочу, щоб ви разом зі Мною раділи життю… Розумієте?»

Порфирій Кавсокалівіта


Прохолода липневого вечора розбавлялася фортепіанним блюзом… Мені дуже знайомо і затишно, коли вітерець злегка хитає фіранки на вікнах, а з вулиці чути шум коліс, що труться об розпечений літній асфальт.

Попереду місячною доріжкою до моря лащилася відпустка…

Мене з моєї маленької, але дружною командою чекали закарпатські мольфари, священики, патріоти, воїни.

Львів. Рівне. Ужгород. Івано-Франківськ. Самбір. Тисячі кілометрів коханої землі – рідної, сильною, родючої.

Боліла смерть Тараса Лісевича, і я благав Бога дати мені можливість побувати на його могилі, віддавши данину поваги загиблому Герою.

В Ужгороді чекала маленька дівчинка, для якої навіть 27-я операція не стала останньою в виснажливій війні з травмою, причиною якої стала недбалість комунальних служб. Власта так і сказала: «Вона хоче піти в школу». Дитина хоче ПІТИ. Під час нібито коронування дерев на дитину падає величезне дерево, а за півтора роки, що минули після трагедії, не вийшло ані вилікувати дитину, ані притягнути до кримінальної відповідальності винних.

Мені так боліла моя країна. Вона якось тихо і сумно дивилася на мене тисячами смертей та випробувань і питала мене мовчки… Задавала такі одночасно прості і складні питання…

Пам’ятаю дитинство, коли ми бігли з першої школи, що на Подільському спуску, додому! Маленькі, шебутні, зголоднілі.

У мене було три дороги. По Нагірній, повз Смородинку, по Делегатський, повз автопарк мийних машин, по Мурашка, повз кінотеатр «Укркабель». Вибір маршруту залежав від пори року, від фруктів на деревах і настрою.

Взимку – улюблений і теплий ПАЗик, 64-й автобус. Добрий дядько водій, який давав погрітися на двигуні, обтягнутому шкірою.

Моя однокласниця – Маринка Ліхнер, з якою ми так любили їсти гарячий український хліб або давно забуту паляницю. Ворони діловито прогулювалися навколо зголоднілих малюків в надії випросити свій шматочок ароматної випічки.

Кожному з нас життєво важливо усвідомити свою необхідність! Життєву необхідність! Крайню!

На краю ВІЙНИ! Заможні дурні думають, що елітні машини, величезні офіси і дороге вино за вечерею дозволять сховатися від божевільного та агресивного «сусіда».

Нулі на банківських рахунках поступово обнуляють душу, випорожнюючи її. У всіх у них війна десь там. Не їхня війна.

Вона їм заважає. Вона не поєднується з інтер’єрами дорогих готелів на елітних курортах, суперечить туфлям з останньої колекції іменитого дизайнера. Вона змушує думати. Не дає спокійно спати.

Хто став на захист України? Сироти, діти, що виросли в релігійних сім’ях, чоловіки українських жінок.

Захищати будь-якою ціною – кров’ю, життям, смертю. Жити під градом ворожих снарядів, а не постити гламурні селфі. І, з болем усвідомлювати, що ворог не тільки на передовій, але і в тилу, на Банковій.

Дурні! Вони не розуміють підлість ворога. А він відбере все – землю, історію і навіть душу. Зґвалтує людську гідність. Принизить, розтопче НАЗАВЖДИ.

Краще здохнути! Так краще. Але забрати з собою штук 30 «шарікових». Обов’язково забрати – так легше.

Це не «мінські» принизливі домовленості між сатанинськими кумами. Це діалог з Богом! Це – СПОВІДЬ! У такі хвилини істино віруюча людина проситься до Бога.

І як це мудро, коли за часів пошуку і сумнівів ти знаходиш священика, який тебе чує. Розуміє твій Біль. Приймає. Залишає у себе і без слів говорить, що той біль до тебе більше не повернеться.

Священника, який попросить у Господа захисту для тебе, який бачить, як ти на краю прірви намагаєшся балансувати і жити. Він лікує твою душу, оновлює її.



Віталій Сенек

Цей священик пройшов свій шлях до Бога. Релігійна родина. Виховання. Західна Україна. Вони трималися за це завжди.

Мені було тихо і спокійно, як в дитинстві. Ми перебували в старовинному храмі, а я ловив себе на думці, що знову, як в дитинстві, сиджу на Нагірній в Києві і годую чорних ворон. Сублімація спогадів для мене підтвердження довіри – так вже склалося життя.

Камінці завжди хрустіли під моїми ногами. Я був маленький, затишно-беззахисний, відкритий, але в цьому не було ні краплі слабкості… Десь всередині в душі горіло і пекло. До болю. До крику.

Він говорив тихим, спокійним, м’яким голосом. Милість Господа і його любов наповнювала навколишній простір. Нас оточували люди. Нас бачив Бог!

Він мріє про те, щоб кожен з нас міг навіть вночі зайти в цілодобово відкриті двері храму і, в разі біди, ти взяв на хліб насущний, а коли біла смуга змінить чорну, прийшов і поклав, скільки зможеш.

Ми одна сім’я, один Храм. Ми рідні і дуже кровні. Всі ми – українці!

Я навіть не буду думати і припускати, хто буде входити серед ночі до церкви, мені не потрібно мріяти про те, скільки грошей кожен з нас покладе. Я буду вірувати в те, що це обов’язково відбудеться. Саме до цього потрібно прагнути!

Взятися за руки, обійнятися душами, і з захопленням віддано сказати: «Слава Ісусу Христу!»



Ми закінчили передачу і отець Віталій нагородив мене неймовірно теплими словами, які назавжди залишаться в моїй душі: «Дитино, як ти ніжно любиш Господа. Дуже рідко таке зустрічаю».

Дякую тобі, Батько Духовний. Дякую тобі, Боже, що даєш мені змогу спілкуватися з твоїми дітьми. Збережи нас, Боже! Дай нам Волі. Дай нам сили.

Дякую тобі, УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА, що ти в нас є. Це нагорода за 1030 років наполегливої віри та великої духовності Нації.

Дай нам Миру, Боже!..

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми Віталій Сеник

Одесит Михайло Бейзерман – людина з величезною посмішкою…



«Тому, дійсно, коли характер мій зачепити, – я можу до трибуналу дійти»

Михайло Зощенко


Напевно, найстрашніше в нашому житті – інтелектуальна самотність.

А якщо до цього додається ще й самотність генетична – це вкрай складно.

Тим більшим задоволенням стає зустріч з людиною, яка думає так само, як і ти.

Так, у кожного з нас свій індивідуальний погляд на просторові зміни, але іноді зустрічаєш когось, хто нескінченно близький тобі по духу.

Нас чекає Інтелектуальна і Генетична революція.

Революція, яка не має нічого спільного з теоремами і аксіомами, з доказами і аргументами.

В першу чергу вона торкнеться нашої генетичної підсвідомості, і в цьому її неймовірна інтелектуальність.

Нація, якій століттями заважали жити і процвітати на своїй кровній, Богом даній землі за тисячу років зібрала в собі стільки любові, болю, віри і надій, що це не може не вибухнути. Не може не запалати!!!

Діагональне мислення. Всупереч здоровому глузду.

Але саме воно потрібне сьогодні.

Ми починаємо бачити те, за що нас так ненавидять.

Ми усвідомили помилки і прорахунки попередніх поколінь.

Але проблема в тому, що в нашій ментальності, котра змінюється різко і радикально проглядає загрозливий початок загибелі великих імперій.

Але лише тому, що ми приречені на величне майбутнє.



Вже не викликає сумнівів те, що Україна зумовлено бути духовною країною, з високим рівнем свідомості, з фундаментальними принципами людяності і культури. Принципами, які виростають не з залучених імпотентних освіт, не з геополітичних ігрищ відмираючих цивілізацій, а являють собою відродження нового цивілізаційного рівня.

Ми повертаємося до себе додому. Туди, де нас давно чекають – до своєї історії, своєї культури, своїх традицій.

До віче. З надзвичайно людським обличчям. Усміхненим і щасливим.



І один з нас – одесит Михайло Бейзерман.

Така щира і відкрита розмова. Така зрозуміла і своєчасна «Сповідь».

Програма «навігатор в туманному сьогоденні», де Людина з величезною посмішкою визнає і зізнається в минулому і майбутньому.

І, що найприємніше, – щодо нашої з ним історичної етніки.

Соціум інтернету забитий образливими ярликами хуцпи, вальцманів, сіону, змови масонів, а в цій програмі сидять два змовника-невдахи і фанатично мріють про майбутнє своєї грандіозної України.

Третій не дожив. Не дотягнув. Не вистачило крил.

Несподівано пішов Тарас Лисевич, котрий і сказав мені про генетичну інтелектуальність.

Ми є. Знайте про це, пам’ятайте. Ми дуже поважаємо етнічну націю.

Україна багатонаціональна країна. Країна безмежних можливостей.

Але, поважаючи себе, громадянин завжди і всюди дасть дорогу споконвічного етносу.

Тільки сильний і справжній чоловік може підставити плече для того, хто попереду. І тепло посміхнутися вслід.

Єрусалимська мудрість моєї історичної Батьківщини навчила мене цінувати джерело мислення.

Це як БІ-БІ-СІ за радянських часів. Це природжені, спадкові дисиденти.

Ми ненавидимо все, що пов’язано з насильством. Особливо з насильством генетичним і інтелектуальним.

І, як тільки ми спостерігаємо хвореньку комісарську генетику, – ми починаємо нестримно реготати. Хоча іноді, згадуючи про вік і сивину, намагаємося все-таки сміятися трохи тихіше.



Ось звідси такий сатиричний і незатишний регіт в твіттері і фейсбуці з приводу онуків і правнуків «шарікових».

Народжені червоним дияволом і куплені жирними і прогнилими товстосумами не можуть бути прикладом для великої Нації.

Тільки щосекундний тролінг – креативний і нестримний зможе змусити думати ті 10% інтелектуальної генетики, що ще залишилася в живих.

Хаотично і природно цей процес зможе затягнутися на десятиліття. Це дуже небезпечно – можемо і не дотягнути…

Тому обов’язково потрібно діяти системно. Методично.

Наше майбутнє – в нас самих. «Зазирнути всередину себе іноді дуже страшно.

Але Одеса допомогла зрозуміти – зазирнути, злякатися і дуже голосно розсміятися. Над власною нерішучістю і неусвідомленістю.

«Кожен на своєму рівні реальності грає, як хоче. Для когось це протистояння потрібне, для когось вже давно зайве. Є й інші інструменти. На одному етапі можна ганятися з шашкою за темними, сірими і рептилоїдними, будувати з себе воЄна світла, але потім цей етап проходить і виходиш на інший рівень, де вони вже взагалі не чіпляють ніяк, змінюється охоплення і методологія роботи з простором.

Будь-яка протидія – годівля. Вони (маги влади, їх господарі) бояться саме ігнору, тому що не знають, для чого ще можуть себе застосувати і звідки взяти енергію. При цьому, чим сильніше ми стаємо самі, тим менше вони впливають.

І по факту вони нас бояться. Наша сила в тому, що ми можемо трансформувати вплив на власне благо.
У них же страх від нерозуміння того, чому ми нічого не робимо. Де лобова атака, яку так очікували?

Будь-яку атаку можна відбивати, а можна взяти, трансформувати і подякувати за досвід. Принцип айкідо – чим більше звертаємо на них увагу, тим більше наповнюємо їх силою».

Закінчую писати, а у мене не сходить з уст посмішка.

Знову хочу на «книжку» в улюблену Одесу, знову хочу кави з корицею і саме таких бесід…
говорити… думати… згадувати і вірити… Свято Вірити!!!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми – Михайло Бейзерман: