Последние блоги


Внесок української інтелігенції в розвиток освіти й наукових знань

«Хто батьківщині добре слугує — вельможних предків не потребує» — французьке прислів'я

Чи задумувались ви коли-небудь, скільки визначних імен і особистостей зберегла нам українська історія? Повірте, число вас вразить. А особливо вразить те, який дорогоцінний внесок вони зробили для розвитку Батьківщини. Перечитуючи їх життєпис та творчу діяльність, чесно кажучи, одразу переповнюєшся гордістю за те, що є нащадком таких талановитих українців. Разом із цим виникає бажання теж зробити щось важливе для своєї рідної землі, стати достойним продовжувачем справи, започаткованої великими титанами освіти та науки. Натхнення і віра у майбутній прогрес від «діалогу» із праотцями української інтелігенції вам гарантовані! А щоб ближче ознайомитися із ними та вдихнути ковток великих ідей пропоную невеличкий екскурс до 16-поч.17 століття, до такої ж важливої сторінки історії України, як і сьогоднішні реалії творення нового життя й всеохоплюючого переосмислення самобутності українця.

Період 16-поч.17 століття був тяжким в творенні нашої історії. Він ознаменувався постійними утисками з боку Речі Посполитої, Туреччини, Угорщини; відсутністю єдиного політичного та духовного центру; втратою привілейованого становища української православної церкви; поглибленням денаціоналізації української знаті, яка дедалі більше ополячувалася і переходила в католицизм. Найтяжчими ударами цієї доби стали Люблінська унія 1569 р. та Берестейська церковна унія 1596 р., після яких польська адміністрація вела жорстоку боротьбу із православ'ям на Україні, піддавала дискримінації українське населення та насаджувала католицизм. Незважаючи на всі ці «криваві цвяхи» в історії, українська культура продовжувала розвиватися і набувати якісних змін. Як наслідок, на цьому етапі Україна переживає національно-культурне піднесення.
Цьому сприяли багато важливих чинників. Серед них слід виділити: проникнення ідей Відродження, Реформації та Гуманізму, які слугували поширенню освіти, науки, пробуджували інтерес до української мови та культури; зростання ролі і значення козацтва, яке виступало проти соціального гноблення селян та окатоличення православних українців і захищало їх інтереси; діяльність братств і їх просвітницько-культурна діяльність, а також можливість отримати освіту в європейських університетах. Варто підкреслити діяльність братств, бо насамперед вони відіграли найвизначнішу роль у захисті православ'я та боротьбі проти окатоличення. І саме релігійна сфера першою дала поштовх до національно-культурного піднесення українців. Стався феномен, що об'єднав усі тогочасні верстви населення — люди усвідомили свою самобутність та духовну значимість і спільно стали на захист рідної віри. Разом із цим в українців пробудився інтерес до власної історії, літератури, науки, освіти і мистецтва. Поширилось книгодрукування, відкривалися школи та перші вищі навчальні заклади. Але все це було б неможливим, якби не ті Великі, що мали вирішальний вплив на розвиток нашої культури. І зараз ми поговоримо конкретно про них.
Як я вже і казала, історія зберегла нам безліч особистостей. Це були видатні вчені і філософи, письменники та публіцисти, меценати, культурні діячі та ін. Але я їх зву просто (і думаю ви зі мною погодитеся) — Великі Українці. Пліч-о-пліч із братствами вони першими стали на захист прав і свобод українців. Оцінити всю коштовність їхньої діяльності значить стати справжнім патріотом і поціновувачем рідної історії. Адже як писав Іван Франко: «Народ, що не шанує своїх великих людей не варт звання освіченого народу». Ці слова і досі є актуальними. Отже, серед найбільш визначних діячів української інтелігенції слід виокремити імена К.-В.Острозького, П.Могили, А.Курбського, П.Беринди, Г.Смотрицького, М.Смотрицького та ін. Промені, якими вони освітили нашу культурну скарбничку повинні дійти до кожного українського серця і мерехтіти одразу, як ми промовляємо слово «Україна».


Костянтин-Василь Острозький

Першим світочем того періоду є князь Костянтин-Василь Острозький. Його називали «некоронованим королем Русі» за величезні володіння і чималі статки. Але свої кошти він витрачав на благо всього народу. Князь був великим шанувальником та покровителем освіти, науки і мистецтва України. Він заснував першу вищу школу в Східній Європі — Острозьку академію. При академії була започаткована друкарня. Саме в цій друкарні працював славнозвісний Іван Федоров, який випустив перший східнослов'янський «Буквар», «Апостол» — першу друковану книжку в Україні — та «Острозьку Біблію». Також коштом великого мецената була зібрана бібліотека, що налічувала безліч книжок з граматики, полемічної літератури, перекладів античних творів, словників, грецьку та західноєвропейську богословську літературу. Окрім цього К.-В.Острозький засновував багато нових міст і замків, що й досі користуються великою цікавістю у туристів і становлять безцінні пам'ятки архітектури, гордість нашої Батьківщини. Отже, резиденція мецената і власне місто Острог стали центром культурного відродження України і оновлення її національної освіти. Звідси пішло коріння подальшого розвитку і становлення Києво-Могилянської академії та духовного піднесення Києва, оскільки саме вихованці Острозької академії створили ренесанс в столиці України.


Петро Могила

Наступним світочем є київський митрополит Петро Могила — людина, яка все своє життя присвятила укріпленню і захисту православної церкви. Він реставрував Софійський собор, розкопав Десятинну церкву, навів лад у володіннях Києво — Печерського монастиря, оновив церкви та печери, навчав неписьменних священників, допомагав жебракам. І все це за доволі недовге життя. Окрім цього митрополит відкрив Лаврську школу і опікувався Київським братством, які згодом об'єдналися у Києво-Печерську колегію. За його сприяння колегії були відкриті ще у Вінниці, Кременці та Молдавії. Тобто його благодійність поширювалася і за межами тодішньої України. Він збільшив ефективність видавничо-поліграфічної продукції Києво-Печерського монастиря, де видавалися україномовні церковні полемічні твори. П.Могила суворо слідкував за дотриманням церковних канонів на території монастиря і під його керівництвом був складений перший православний катехізис. За його сприянням на початку 30-х років 17 ст. польська влада видала «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали діяльність православної церкви ( проте наступ католицизму та уніатства в Україні все одно тривав). Таким чином він унормував і зорганізував життя церкви, що стало важливою віхою в історії становлення духовного прогресу українського народу. Пам'ять про Петра Могилу завжди буде сяяти над золотоверхими куполами Києво-Печерської лаври і душами мільйонів українців.


Андрій Курбський

Про Андрія Курбського мало хто знає, але він також займає важливий щабель нашої історії. Переїхавши з Московії до Великого князівства Литовського, колишній московський боярин та воєвода зробив великий внесок насамперед у скарбницю перекладної літератури. Під його патронатством з`явилася збірка «Новий Маргарит», куди ввійшли твори Іоанна Златоуста в перекладі церковно-слов`янською мовою, а також більш досконалий переклад філософського твору «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна. А.Курбському і його соратникам приписують переклади творів Василія Великого, Григорія Богослова та інших авторів. Цікаво, що переклади робилися не лише з грецької, а й латинської мов. Ці переклади, а також власні твори Курбського увійшли в «Збірку Курбського». Історики пишуть, що він навіть консультував К.-В.Острозького з богословських питань. Про Курбсього говорять, що він був великим інтелектуалом гуманістичного спрямування. Не будемо заперечувати, адже тільки справжньому вченому під силу зробити працю, яка б стала визначною у своєму роді і слугувала неоціненною пам'яткою для майбутніх досліджень.


Памво Беринда

Православний монах Памво Беринда — ще одне пам'ятне ім'я і визначний діяч не тільки української, а й білоруської культури. Людина сильної віри — він також боронив честь нашого духовного життя. Був талановитим письменником, мовознавцем, поетом, друкарем і гравером. Найвизначнішою працею П.Беринди став друкований український словник «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє». Цим словником П.Беринда хотів відродити церковнослов'янську традицію літературної мови і протистояти наступові польського католицтва. До речі, ця пам'ятка відіграла важливу роль у розвитку багатьох інших слов'янських мов. Ще одним визначним досягненням вченого було те, що він став одним із зачинателів поезії та шкільної драми в Україні. В 1616 р.у Львові ним були написані різдвяні діалоги та вірші, які стали перехідним етапом — від поезії до драми — в жанровому розвитку української літератури. Отже, діяльність великого монаха і культурного діяча мала вирішальну роль в творенні нових жанрів і збереженню мовних традицій православної віри.


Мелетій Смотрицький

Про Герасима і Мелетія Смотрицьких також треба знати кожному українцю, адже без їхніх титанічних зусиль ми б, напевно, зараз не говорили тією співучою українською мовою, якою пишаємося на весь світ.
Герасим Смотрицький був людиною всебічно розвиненою, талановитим письменником і філологом з європейською освітою. Він відомий своїми полемічними творами, в яких критикує католицизм і бореться за незалежність «руської віри». Першою друкованою пам'яткою полемічного спрямування стала книга «Ключ царства небесного», видана в Острозі. Г.Смотрицький був першим ректором Острозької академії і брав участь у виданні «Острозької Біблії», до якої написав передмову і віршовану посвяту К.-В.Острозькому. До речі, ця посвята стала найдавнішим зразком українського віршування.
Мелетій Смотрицький, син Герасима Смотрицького, доповнив успіхи батька власними, не менш значними, досягненнями. Найціннішою його працею є «Граматика словенська» — підручник для братських шкіл, в якій вчений систематизував норми церковнослов'янської мови і загалом вплинув на розвиток слов'янських народів. Вона стала основою для нормування української, російської, білоруської та інших мов. Це пам'ятка міжнародного значення. Вчений був одним з перших ректорів Київської братської школи, де викладав латинську і церковнослов'янську мови. В доробку М. Смотрицького багато полемічної літератури (знаменитий «Тренос»(«Плач»)), а після його переходу на бік унії вчений написав ряд творів, в яких виправдовував свій перехід. Тут слід назвати «Протест», «Апологію» і «Паранезіс».
Таким чином, талановитий дует — батько і син — залишили для нащадків родюче підґрунтя для подальшого розвитку національної культури і творення рідної мови.
То хіба ж не задоволення читати про таких людей, про дійсно Великих Українців? Сподіваюся, кожен оцінить внесок цих визначних діячів, запам'ятає їх імена і буде передавати наступним поколінням. Бо хто ж збереже історію, як не ми самі? Наше серце і душа — це найважливіші місця, де повинна жити пам'ять і любов до Батьківщини. Головне шанувати ту безсмертну мудрість, яку хотіли передати нам великі праотці й творити свою власну, можливо ще кращу, та головне — свою українську викохану мудрість.

Становлення Київської Русі



Протягом VII-VIII ст. у процесі дальшої економічної, культурної і мовної консолідації відбувалося переростання окремих етнічно-політичних спільнот у феодальні князівства. Слов'янські племена, в яких відбувалося майнове розшарування, виділилася керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічн­ого розвитку, коли державність, що охоплювала б усі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій 882 року, злиття Новгородського і Київського князівств у єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом усіх східнослов'янських племен у єдину державу — Давньоруську державу, олну з наймогутніших свого часу, що значно вплинула на розвиток європейської цивілізації.

Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX–XIII ст, прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян і зробила їх рівноправними учасниками політичного життя Європи та Близького Сходу.

Історичним ядром Русі стало Середнє Подніпров'я, де традиції політичного розвитку сягали ще скіфських часів. Спочатку Київська Русь складалася лише з Київської, Чернігівської та Переяславської земель, тобто вона не виходила за межі протоукраїнської етномовної території. На цій же території містився й політичний, економічний та культурний центр держави — Київ.

Провідну роль у становленні держави відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Київська Русь заклала традиції незалежної державності на території України, в цей час українська народність отримала могутній стимул для свого подальшого розвитку. На думку українського історика М. Грушевського: «Київська Русь є першою формою української державності».

Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис «Повість временних літ» свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.

Політична й адміністративна система Київської Русі базувалася на князівсько-дружинно­му устрої за тривалого збереження органів самоврядування міських і сільських громад. Громади об'єднувалися у волості — адміністративно-тер­иторіальні одиниці, до яких входили міста та сільські округи навколо них. Групи волостей об'єднувалися в землі. Київська Русь сформувалася як одноосібна монархія. На чолі держави стояв великий князь київський, який зосередив в своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. Радниками князя були «княжі мужі» з верхівки його дружини, які діставали титул воєвод, а з XI ст. їх називали боярами. Згодом виникли династії бояр, що обіймали важливі державні посади.

Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни та ін.). Князівська влада спиралася на постійну військову організацію — дружину. Дружинникам-посадни­кам доручалися в управління окремі волості, міста і землі. Народне ополчення формувалося за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький. «Тисяча» становила військово-адміністр­ативну одиницю. У ХН-ХІІІ ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації.

Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів. Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейськи­х тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу («світове дерево»), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі — «суду божому».

У розвитку культури Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа — самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейськи­й культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його.

Саме сільське господарство, яке розвивалося відповідно до природних умов, відігравало провідну роль у розвитку економіці Київської Русі. У лісостеповій зоні Київської Русі застосовувалась вогнево-підсічна система обробки землі, а у степовій перелогова. Землероби використовували досконалі знаряддя праці: плуг, борони. заступи, коси, серпи; вони сіяли злакові й технічні культури. Значного розвитку досягло скотарство. Зберігали своє значення мисливство, рибальство, бортництво.

Спочатку в Давньоруській державі переважало землеволодіння вільних общинників, а з XI ст. поступово формується і посилюється феодальне землеволодіння — вотчина, що передавалася у спадок. Важливе місце у господарстві Київської Русі займало ремесло. Цього часу було відомо понад 60 видів ремісничих спеціальностей. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет.Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари. Через Давньоруську державу пролягали торговельні шляхи: наприклад, «із варяг в греки», що з'єднували Русь із Скандинавією і країнами чорноморського басейну. У Київській Русі було розпочато карбування монет — срібників і злотників.

У Руській державі зростала кількість міст — від 20 (ІХ-Х ст.), 32 (XI ст.) до 300 (XIII ст.). Якщо ще в VI столітті готський історик Йордан писав, що у слов'ян «замість міст ліс і болота», то в IX столітті скандинави називали Русь Гардарікою — «країною міст». До початку Х століття в літописах згадуються понад двадцять міст, до XII століття — біля двохсот, а перед татаро-монгольським­ нашестям — вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали «суперником Константинополя». Так, європейський хроніст Тітмар Мерзебурзький у своїй хроніці 1018 року пише про Київ як «столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців».

Вплив Тараса Шевченка на політичний рух на Україні у XIX ст.



Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої соціально-політично­ї кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища. Таким чином, колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві наприкінці XVIII — на початку XIX ст. все більше зростаючий спротив. Про це свідчили події та процеси українського національно-культур­ного відродження XIX — початку XX ст.

Поширення ідей національного відродження було процесом тяжким і повільним. На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникнення невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві складові української культурної самобутності. Щоб вийти за межі культурницького етапу, належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції, в аграрному, традиціоналістськом­у, провінційному суспільстві України не було соціальних верств, чутливих до нових ідей. Крім того, твердження про те, що українці — це окремий народ, мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало гострий скепсис і зневагу серед самих українців. Важко було протистояти впливові польської та російської культур. І все ж, підбадьорені прикладом західних народів і впевнені в тому, що їхня діяльність відповідає потребам ідеалізованого народу, «будителі нації» не здавалися.

Важливим чинником в процесі українського культурного відродження було поширення історичних знань про минуле України. Претендуючи на затвердження у стані російського дворянства, колишня козацька старшина збирала різноманітні історичні документи, грамоти та літописи, які мали підтвердити її шляхетське походження. У 1843—1844 pp. була видана п'ятитомна «История Малороссии» Миколи Марковича, в якій автор використав фактичний матеріал козацьких літописів XVII—XVIII ст. Його праця рішучіше обстоювала правомірність державної незалежності України.

У цей період активну роль в українському національно-культур­ному відродженні відіграє Київ з його університетом (відкритий у 1834 р.), в якому концентрувались представники української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Києвом пов'язані перші кроки суспільно-політично­ї діяльності Тараса Шевченка.

Твори Шевченка були дуже популярними серед молодих людей, а особливо серед активних студентів та інтелігенції, та були сповнені патріотичного змісту, спонукали до дій. Саме твори Шевченка привернули увагу до України збоку Російської Імперії та її інтелігенції, що згодом, все швидше почала зміцнювати зв'язки з інтелектуальним цвітом нашої нації і сприяти українцям в боротьбі проти царизму.

Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація — Кирило-Мефодіївське­ товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Товариство було названо на честь відомих слов'янських братів-просвітителі­в, православних святих — Кирила і Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали Т. Шевченко, П. Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст М. Савич, поет-перекладач О. Навроцький, етнограф-фольклорис­т П. Маркович, поет і публіцист Г. Андрузький, педагоги О. Тулуб, Д. Пильчиков, І. Посяда.

У контексті українського відродження Кирило-Мефодіївське­ братство започаткувало перехід від дворянсько-шляхетсь­кого етапу українського національного руху до етапу різночинсько-народн­ицького — достатньо політизованого. Головною метою своєї діяльності товариство вважало досягнення Україною національно-державн­ої незалежності з демократичним ладом на зразок СІЛА або Французької Республіки у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав. Кожна з них становила б окремий штат або розмежовувалася на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий консультативно-регу­люючий міждержавні взаємини орган — собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили. Всі громадяни мали навчатися військової справи, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини. Щодо громадянських прав населення всеслов'янської федерації, то передбачалися скасування смертної кари й тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона «будь-якої пропаганди як марної при свободі».

Свої ідеї вони поширювали через донесення до свідомості мас програмних документів. Громадська діяльність Кирило-Мефодіївців зосереджувалась навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект впровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Активно займалися науковою працею, читали лекції в навчальних закладах.

Послідовно обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т. Шевченко. Його поеми «Сон», «Кавказ», "І мертвим, і живим", «Великий льох» та інші справляли могутній вплив на формування національної свідомості і політичної активності передової громадськості та широких народних мас. Ці твори відверто закликали до боротьби проти національного та соціального гніту.

Шевченко також пропагував ідею єднання слов'янських народів. У поемі "Єретик" він висловив сподівання: Щоб усі слов'яни стали Добрими братами.

Проте жорстока розправа з Кирило-МефодІЇвськи­м товариством, членом якого був Тарас Шевченко, показала, що як тільки український рух у Російській імперії переходив певні межі, він зустрічав у особі царського уряду немилосердного й непереборного ворога. У Східній Галичині прогрес був повільний, і опір йому чинила переважно консервативна греко-католицька верхівка. З іншого боку, тут не відбувалося драматичних відступів, і попри свою в'ялість зростання національної свідомості ставало чим далі відчутнішим. Нарешті, цей паралельний розвиток за всіх розбіжностей мав ще один важливий результат: після століть обмежених контактів східні та західні українці почали виявляти посилений взаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції.

Іван Мазепа: жива легенда

Однією з найвизначніших постатей української історії, безсумнівно, можна вважати видатного гетьмана і культурного діяча Івана Мазепу. Його вклад в історію нашої держави настільки значний і великий, що потрібен цілий том, щоб детально описати всі його подвиги і справи. Проте, не маючи такої можливості, я намагатимусь коротко розказати про це у своїй статті.

Іван Мазепа народився 1639 року в селі Мазепинці неподалік Білої Церкви у сім'ї українського шляхтича. Майбутній гетьман був одним з найрозвиненіших правителів тогочасної доби: навчався в Київському колегіумі, єзуїтській колегії у Варшаві. За допомогою коштів польського короля Яна Казимира опановував військову справу У Італії, Німеччині, Франції, Голандії.

Іван Мазепа став гетьманом у надзвичайно складний для України час. Українські землі були розчленованими, а договірні статті між гетьманом і московським урядом — «Коломацькі статті» 1687 року ще більше обмежили автономні права України. Великі сподівання гетьман покладав на молодого московського царя Петра I. Проте через численні утиски Росії і проведення жорсткої централізованої політики Іван Мазепа зрадив московського царя і перейшов на сторону Швеції. Деякі історики вважають його зрадником, але слід враховувати той факт, що Іван Мазепа зрадив не Україну, а Росію заради здійснення своєї мрії – створення незалежної держави.

У 1700 році розпочалася Північна війна між Швецією і Росією, остання ж хотіла отримати вихід до Балтійського моря. У цій війні Україна надавала активну допомогу Росії, але вже у 1708 році Іван Мазепа уклав таємний союз із шведським королем Карлом XII, спрямований проти Петра I. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії, а Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви. За цей вчинок українського гетьмана і стали називати «зрадником», а слово «мазепинець» надовго закарбувалося в історії і стало синонімом слова «сепаратист».

В подарунок нащадкам, крім свого героїзму, Іван Мазепа передав також неоцінимий скарб культурних та архітектурних пам'яток козацької доби. Гетьман займався меценатством. Ось далеко неповний перелік відбудованих ним шедеврів архітектури:
  • Троїцька Надбрамна церква (відновлена коштом Мазепи);
  • Успенський собор (відновлений коштом Мазепи у 1960 році);
  • Трапезна Покрови Богородиці (кінець 1690-их, але, н жаль, знищена більшовиками у 1960-их);
  • Богоявленський собор (1693);
  • Свято-Троїцький собор Кирилівського монастиря (1695);
  • Церква Різдва Богородиці (1696);
  • Софіївський собор у Києві (1697–1700);
  • Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві • Корпус Києво-Могилянської академії (1703);
  • Чернігівський колегіум (1701–1702);
  • Вознесенська церква (1701–1705)

Іван Мазепа приділяв велику увагу і книгодрукуванню. Завдяки цим найкращим на українських землях виданням гетьман підняв освіту на якісно новий рівень. За його часів створювалися численні школи і колегіуми.

Іван Степанович Мазепа – постань неоднозначна, про яку ходять багато суперечок і в наш час. Але одне можна сказати точно: це найвідоміший в усьому світі гетьман, завдяки якому слава про нашу державу розійшлася легендами по всій земній кулі.

Використана література: В. В. Світлична Історія України

Дмитро "Байда" Вишневецький


Дмитро Вишневецький відомий як перший організатор козацьких військ. Його попередники — Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкович, залучаючи козацькі загони до своїх військових операцій, використовували їх як силу допоміжню. Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу, якою він підпирав власні політичні амбіції. Козацький літописець XVIII ст. Граб'янка називав його навіть козацьким гетьманом, у джерелах XVI ст. такий титул «Байди» не зустрічається. Не підтверджується джерелами твердження про те, що він заснував Запорізьку Січ. Зв'язок Дмитрової фортеці з Січчю був лише ідейним. Діяльність Вишневецького лише вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток українського козацтва, i дала йому потужний поштовх у цьому напрямі. Це просування козацтва на Низ Дніпра і врешті колонізація ним придніпровських степів, утворення козаками організації не лише військової, але й політичної з міжнародними зв'язками, заснування козацької фортеці — справжньої Січі у Запоріжжі. Навіть його останній похід, що скінчився катастрофою у Молдавії, став прологом низки молдавських походів, здійснених козаками у наступні кілька десятиріч; найвідомішими з них були походи Івана Підкови (1577) та Тимоша Хмельницького (1653 р.).
Дмитро Вишневецький був старшим з чотирьох синів князя Івана Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни — донька Семена Олізаровича (Олізарія) та княгині Острозької, сестри князя Костянтина Острозького. Дід Дмитра — Михайло Вишневецький-Збаразький, разом з його батьком, дядьками (стриями) Федором, Олександром, брали участь у Вишнівецькій баталії.
В історичних документах ім'я Дмитра Вишневецького вперше згадується 1545-му р. під час ревізії Крем'янецького замку (у власності Дмитра Вишневецького були села Кушки, Підгайці, Окнин, Тараж, Комарин, Лопушна, Олексинці, Бобрівці).
Початок заснування Запорізької Січі
Не зважаючи на попередження Сиґизмунда II, Дмитро Вишневецький 1553 року власним коштом розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, куди до нього стікалися козаки; фортеця мала стати форпостом у боротьбі проти татарської агресії. Мала Хортиця за результатами археологічних та гідро-археологічних досліджень 1990-2000-х рр. ототожнюється з островом Байда, розташованим на захід від острову Хортиця.
Улітку 1553 року Дмитро Вишневецький несподівано залишив Малу Хортицю, з усім своїм військом відправився до Стамбула, де служив султанові Сулейману I півроку. Мотиви цього вчинку неясні: не маючи достатньої підтримки від уряду, намагався справити на нього відповідне враження, або прагнув налагодити добрі стосунки з султаном, щоб через нього мати вплив на Кримського хана. Інша версія — визволення з полону родичів загиблого Федька Вишневецького (зокрема, його вдови — княгині Марії). Ймовірно, безпечному перебуванню в Стамбулі сприяла дружина султана Роксолана. Вплив на уряд Великого князівства (і Польського королівства) він справив — двірські кола були стривожені, боялися, що Вишневецький наведе турків на Україну. Після повернення з Туреччини на початку 1554 року Вишневецький в товаристві свого давнього товариша в сутичках проти орди руського воєводи Миколая Сенявського, який взяв на себе місію виправдовувати «Байду» перед королем та сеймом, вирушив до Варшави; пояснення стосовно перебування в Порті були прийняті. Одержав формальне доручення тримати оборону проти татарів у закладеній ним фортеці. Надалі міг розраховувати лише на власні сили. Будівництво Хортицької фортеці він довершив, мобілізувавши козаків, селян Канівського та Черкаського староств.

Перед московськими політиками Д.Вишневецький виклав свій план боротьби з татарами у союзі з Литвою, відірвавши її від союзу з Кримом. Ця ідея була сприйнята із співчуттям; на початку 1558 р. була розпочата підготовка до кампанії проти Криму та до переговорів з Великим князівством Литовським. Вишневецький з московським військом рушив шляхом попереднього походу Ржевського (1556 р.), по дорозі збираючи козаків. Був запланований похід всередину Криму. Хан відтягнув усі орди за Перекоп та приготувався до оборони.
Д.Вишневецький під Перекопом одержав підкріплення з Москви на чолі з Ржевським, планував похід на Козлов (або Ґезлеве, теперішня Євпаторія). Раптово був відкликаний до Москви: були доручені другорядні операції на Дону, згодом на Кавказі, під час яких, у 1560 р., було засновано фортецю Черкаськ (нині Старочеркаськ — столиця Війська Донського). Похід всередину Криму був здійснений 1559 р. під керівництвом воєводи Адашева, роль Д.Вишневецького була незначною.
Це було не те, чого сподівався; у зовнішній політиці Москви з 1558 р. першочерговою стала задача виходу до Балтійського моря, справа боротьби проти татарів була занедбана. Розпочата Іваном IV Ливонська війна загострила московсько-литовські відносини, 1561 року Литва вступила у війну проти Москви. Д.Вишневецький опинився у фальшивому становищі зрадника (не влаштовувало). Разом із своїми козаками він попрямував до Дніпра і, зупинившись на острові Монастирському (30 миль нижче Черкас), посередництвом двоюрідного брата — тодішнього старости черкаського Михайло Вишневецький, домігся від великого князя для себе, своїх супутників ґлейтових листів — письмових гарантій безпечного перебування на території Великого князівства Литовського. Сиґізмунд II охоче прийняв Д.Вишневецького «в свою ласку господарську». Пізніше послав Івану IV запит про поведінку Дмитра, одержав відповідь: «Прийшов, як пес, і втік, як пес; а шкоди від нього мені, государю, і моїй державі не було». На сеймі Д.Вишневецького приймали, вітали, цінуючи, як і раніше, дуже високо. Але крах усіх планів підірвав його сили — він тяжко захворів (думав, що отруєний). Лікували особисті лікарі великого князя.
Похід до молдавії

Повернувся з 300 козаками-запорожцями, 150 козаками отамана Водоп'яна (до цього були на службі в Івана IV). В грудні 1562 року у супроводі сєрадзького воєводи Ласького Альбрехта негідного другого мужа нещасливої Беати Косьцєлєцкої-Острозької-Ласької, матері княжни Гальшки Острозької прибув на Сейм. А.Ласький не пробачив молдавському господарю Я.В.Геракліду образи (відібрав надану раніше Хотинську фортецю з навколишніми поселеннями). Не маючи достатньої військової сили, через коменданта Хотинської фортеці Яна (Івана) Пясецького (родича Байди) вирішив залучити до акції Д.Вишневецького, 1563 року підбив його до походу на Молдавію, де він претендував на престол (друга дружина молдавського господаря Петру IV Рареша Єлена Катерина Бранковіч — старша сестра другої дружини батька — Івана Вишневецького Марії Магдалени Бранковіч-«Деспот»); як онук по матері Штефана ІІІ, зведений двоюрідний брат Петру IV Рареша). 1563 року в Молдавії піднявся боярський заколот проти тодішнього непопулярного господаря — узурпатора, міжнародного авантюриста Якова Василакі Геракліда, або Деспота. Я.В.Гераклід був скинутий, його місце зайняв керівник заколоту боярин Штефан Томжа (Томша). Дмитра Вишневецького втягнув у молдавську авантюру Ласький Альбрехт. Військо вербували разом у Кам'янці-Подільському. Деспот запропонував королю стати сюзереном, захистити Сучаву від ймовірного нападу. Король запевнив, що ніхто з його підданих не порушить спокою, у разі небезпеки прийде на допомогу кам'янецький каштелян Єжи (Юрій) Язловецький. Після зростання кількості потенційних учасників походу Деспот знову звернувся до короля Польщі, який надіслав лист-відповідь, який Деспот не отримав. Д.Вишневецький, Я.(І).П'ясецький, на чолі 5-тисячного загону стали на березі Дністра, чекали підходу А.Ласького з військом. Частина боярства, невдоволена Деспотом, очолювана Ш.Томжею (теж претендентом на трон, якого вже обрали господарем), підняла повстання, запросила Д.Вишневецького до себе на володіння (господарство), обрання Ш.Томші називали тимчасовим. Д.Вишневецький охоче погодився (загін складався тільки з 500 воїнів, про пастку не підозрювали, хоча був на той час хворим, слабким, швидко вибрався у похід з невеликими силами. Бояри, що його запросили, не дали йому достатньої підтримки, козаки були розгромлені. Частина їх, сам Д.Вишневецький потрапили у полон; Ш.Томжа відправив усіх полонених до Стамбула. За наказом султана, Д.Вишневецького, двох його товаришів (зокрема, коменданта Хотинської фортеці, (родича «Байди») Івана (Яна) П'ясецького було страчено (скинуто на гак), рядових козаків відправлено на галери.
Використана література:
М.Грушевський. Історія України-Русі, у 12 томах. т. VII, стор. 114–127
Д. Яворницький. Історія Запорізьких козаків, у 3-х томах. Том 2-й

Гайдай Л. «Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях».- Луцьк: Вежа, 2000;
Гетьмани України, Харків, «Промінь», 2007, стор. 13 — 21;
В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. «Історія України. Неупереджений погляд». Видавнічий дім Школа. 2007. стор. 93 — 94. ISBN 966-8182-62-6.
В.Сергійчук. Дмитро Вишневецький.- К.: «Україна», 2003. 192 с. ISBN 966-524-129-X
Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
Історія України в особах: IX–XVIII ст. К.: Видавництво «Україна», 1993, 396 с.
Богдан Сушинський. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV–XIX ст. Том 1.

Постать Миколи Міхновського в історії України.

Як він ішов!
Струменіла дорога,
Далеч у жадібні очі текла.
Не просто ступали —
Співали ноги,
І тиша музику берегла.
Василь Симоненко
Міхновський Микола Іванович народився 1873 року у селі Туровка Полтавської губернії Російської імперії. Він був відомим українським політичним й громадським діячем, адвокатом, публіцистом, основоположником, ідеологом і лідером ультранаціоналістичного українського руху кінця 19 – початку 20 ст., автором відомої брошури «Самостійна Україна», одним із організаторів українського війська, одиним із засновників першої політичної партії у Наддніпрянщині – Революційної Української партії (РУП), лідером Української народної партії, співзасновником Української народної демократичної-хліборобської партії, членом Братства Самостійників, ідеологом державної незалежності України. Після такого переліку здається, що він жив вічно. Насправді ж — лише 51 рік. І, мабуть, важко знайти момент, коли його життя було спокійним. Це був вічний рух, рух за правду, за ідею, за народ.
Світогляд Міхновського сформувався під впливом батька, котрий виховував його в «самостійницькому дусі». Батько свято беріг національні традиції й сміливо проводив богослужіння українською мовою.
Студентство Миколи проходило у Київському університеті на юридичному факультеті. На цей період його життя припадає період зростання національного самоусвідомлення українців, а це призводить до різкого зростання числа української інтелігенції.
Революційно налаштовану молодь у цей період притягували ідеї й ідеали соціалізму. На початку 1890-х років в українській інтелігенції з'явилась нова течія. А Микола Міхновський сміливо почав проповідувати, що лише тільки шлях боротьби за отримання державної незалежності є єдиним шляхом, на який повинен стати український народ.
Ще першокурсником він став членом «Молодої громади» і долучився до українського визвольного руху. А в 1891 році вступив у таємну студентську організацію, котра стала «Братством Тарасівців» і Міхновський був одним з ідеологів і проповідників братства. Він займався розробкою ідеологічної платформи під назвою «Credo молодого українця».
«Братство тарасівців» своє метою визначило боротьбу за «самостійну суверенну Україну, соборну, цілу й неподілену, від річки Сян до Кубані, від Карпат до Кавказу, вільну, без пана та хама, без класової боротьби, федеративну республіку». Організація припинила своє існування в 1893 році.
У 1897 році Міхновський, працюючи адвокатом в одній з київських контор, їде до Львова, де встановлює тісні контакти з західноукраїнськими діячами й закуповує велику кількість заборонених видань. У 1899 році він переїжджає до Харкова, а вже в 1990 студентське суспільство під його керівництвом дає в русифікованому Харкові святковий концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Котляревського.
19 -26 лютого цього ж року Міхновський виступає перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві й Харкові, закликаючи до озброєної боротьби за права українського народу. Приблизно в цей же час він бере участь у створенні Революційної Української партії (РУП) – першої політичної самостійницької організацію у Надніпрящині. Свої ідеї стосовно цього Міхновський викладає в брошурі «Самостійна Україна», яку видають у Львові накладом 1000 примірників. Деякий час це видання було програмою РУП.
А вже у 1904році, Міхновський разом з нечисленними однодумцями виходить з РУП і створює Українську народну партію (УНП), котра проголошує своєю метою боротьбу за незалежність України. Микола Міхновський стає її провідником і головним ідеологом, автором програми УНП й інших партійних видань, котрі на довгий час стають основними для багатьох поколінь українських націоналістів. Свої ідеї він популяризував також у періодичних виданнях, котрі засновував з нескінченною енергією, незважаючи на різноманітні заборони: «Незалежна Україна» (1905), «Хлібороб» (1905), «Слобожанщина» (1906), «Сноп» (1912 -1913). Його зусиллями було створено «третє Харківське товариство обопільного кредиту» у 1909 році. У 1912-1913 роках він активно працює в Харківському товаристві Квітки-Основ'яненка.
Його діяльність не була суто пропагандистського характеру. Міхновський вдавався й до терористичних актів. У 1904 році УНП на знак протесту підірвало у Харкові пам'ятник Пушкіну. А у Києві й Одесі планували підрив пам'ятників російських імператорів. Останні шість-п'ять років перед Першою світовою війною Міхновський присвячує пропаганді національних ідей серед промислових сіл Слобожанщини й Донецького басейну.
Під час Світової війни у нього зароджується ідея створення фундаменту української армії. Він вважав, що кожен воїн російської армії, котрий є українцем, повинен вважати себе воїном майбутньої української армії. Він збирався ініціювати створення українських підрозділів у царській армії. 15 березня 1917 року Міхновський збирає своїх однодумців й проголошує створення альтернативної Центральної ради, котра чітко проголосила свій курс на незалежність України.
Але наприкінці цього ж місяця самостійники Міхновського входять до складу Центральної ради. За ініціативи Миколи Івановича у Києві на березень 1917 року припадає три військових віче, останнє з яких ухвалює рішення про формування Першого Українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. 16 березня 1917 року було створено товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка», очолив його Микола Міхновський.
Після заколоту, який влаштували полуботківці 3-4 червня, Міхновського відсилають на Румунський фронт. Потім він повертається в Україну, на Полтавщину. Де починається новий період його життя пов'язаний з УНХП.
Важка хвороба підірвала здоров'я Міхновського. До того ж він був повністю виключений з політичного життя. Деякий час мешкав на Полтавщині, звідки пізніше, спустошений перманентними невдачами, виснажений фізично і психіч-но, розчарований в українській еліті, яка виявила свою повну нездатність, виїжджає на Кубань. 1920 року Микола Міхновський опинився у Новоросійську, звідки марно намагався емігрувати. Оселився в станиці Полтавській, почав вчи-телювати, якийсь час служив у кооперації.
Приблизно у цей час у станиці почав формуватися Гайдамацький полк, невдовзі розгорнутий у Гайдамацьку дивізію. І хоч згадок про роль Міхновського у формуванні цієї частини немає, та все ж важко повірити, що він байдуже спостерігав за цим українським козацьким зрушенням.
1924 року Микола Міхновський повернувся до Києва, де був заарештований ДПУ. Важко сказати як велося слідство, чи було взагалі відкрито «справу Міхновського». Відомо лише, що після кількох днів допитів він опинився на волі.
Вже наступного дня, 3 травня 1924 року, трапилася трагедія: Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де він квартирував. Серед української громадськості та науковців дуже довгий час точилася дискусія щодо причин смерті відомого політичного та громадського діяча. Так само довго існувала версія про те, що смерть Міхновського — справа рук ДПУ. Але цю версію спростовують свідчення Ждана Шемета — сина Володимира Шемета, у якого проживав свої останні дні Міхновський. У 1998 році Ждан Шемет вперше засвідчив, що його батько знайшов у кишені покійного записку з таким текстом:
«Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола».
Найближчий друг Міхновського, Сергій Шемет, пізніше згадував:
«Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь любові до України, що в іншій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а серед нашої інтелігенції запалилися цим вогнем лише одиниці. Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуттям. Малесеньку любов до пісень і вишиванок він розпалив у полум'я великої любові до України».
Долю Міхновського складно назвати щасливою. Усе життя йому довелось відстоювати ідеї, які не підтримувала більшість. Він був змушений увесь час «йти проти течії». Він отримав стійку репутацію складної людини, з якою важко спілкуватися. Його розкритикували, висміяли, відштовхнули. Після себе він залишив зовсім невелике дуже творче наслідування. Й тим не менш, його роботи склали цілу епоху в українській соціально-політичній думці. А його постать назавжди залишиться в історії України.

Звідки беруть свій початок козаки та Запорізька Січ



Слово „ козак “ прийшло зі сходу. У давніх тюрків козаками називали молодих хлопців, які від­бували складний і небезпечний обряд посвячення в повноправні члени племені: юнаки йшли в степ і мусили там прожити кілька місяців, змагаючись з ворогами й доводячи своє вміння виживати за важких природних умов. Пізніше це слово набуло кількох значень й перекладалося здебільшого як „ вільна озброєна людина “.
Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, українське суспільство стало дивитися на них не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно – релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти.
Спочатку козаки мешкали здебільшого на півдні Київщини – в районі Канева, Черкас, Чигирина, а також на Східному Поділлі. Поступово просуваючись у глиб степів, вони звичайно селилися над Дніпром і Південним Бугом, Кальміусом та їхніми численними притоками, тобто від сучасного Дніпропетровська, до Хортиці ( в межах сучасного міста Запоріжжя ) та Великого Лугу – низинних берегів Дніпра нижче порогів. Ось чому українських козаків називали запорозькими.
У другій половині 15 – на початку 16 ст. там виникає чимало козацьких слобод і хуторів. Із року в рік кількість козаків на Наддніпрянщині зростає. „ Де байрак – там і козак “,- говорила народна приказка.
Козаки заводили оранку, займалися „ уходництвом “: мисливством, рибальством, бджільництвом. Вони активно освоювали нові землі, піднімаючи цілину, прокладаючи шляхи, споруджуючи мости тощо.
На нових землях, де поселялися козаки, як їм здавалося, вже ніколи не з’являться державні уря­довці, не виникне кріпосна неволя. В дійсності ж серед козацтва на „ волості “ зростала й поглиблювалась соціальна нерівність. Козацька голота добувала собі засоби до існування наймитуванням у заможних козаків, службою в найманих загонах при замках, „ добичництвом “. Чимало козаків вели власне господарство. Виділялася і вельми заможна верхівка ( „ дуки “ ), що володіла хуторами, угіддями, табунами коней тощо.
Особливу групу становили міські козаки, складаючи значну частку населення міст Подніпров’я: Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас. Їх ще звали „ непослушними “, оскільки вони, займаючись торгівлею та промислами, не підпорядковувалися магістратам і не виконували повинностей. Склад козаків – городян поповнювався за рахунок „ покозачення “ міщан. Добре обізнані з військовою справою, маючи зброю, вони брали активну участь у народних виступах проти сваволі старост і воєвод.
Польський уряд намагався залучити до себе на службу міське козацтво чи принаймі певну його частину. В 1572 р. король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Бадовським, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецедентом: уперше польський уряд визнав козацтво чи принаймні його представників як окрему соціальну верству, що аналогічно іншим мала право на самоврядування.
Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце у 1578 р., за правління короля Стефана Баторія. Король встановив плату шести сотням козаків і дозволив їм розташувати у м. Терехтемирові свій арсенал і шпиталь ; за це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів та стримуватися від „ самочинних нападів на татар “, що часто ускладнювали зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих негайно внесених до реєстру ( реєстрових ) козаків полягало в охороні кордонів і, що не менш важливо, в контролі за нереєстровими козаками. До 1589 р. реєстрових козаків налічувалося 3 тис.
Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Відтак стосунки між 3 тис. реєстрових і близько 40 – 50 тис. нереє­стрових козаків часто досягали крайнього напруження. Проте ці відмінності не перешкоджали синам заможніших козаків іти на Січ у пошуках долі або вступати до реєстрових тим козакам, що спромоглися нажити собі багацтва.
Чимало козаків не бажало коритися старостам і панам – магнатам і йшло далі на південь – до дніпровських порогів і за пороги. Постійна загроза напажів ординців спонукувала козаків до створення надійної системи укріплень. Основу їй становили січі. Дослідники пов’язують походження слова січ із засіками – укріпленнями з дерев. Великого значення надавали козаки місцю розташування січі. Найчастіше то був річковий острів. Можливо, за більш давніх часів розрізнені невеликі січі існували в багатьох місцях. Згодом за порогами утворилася одна головна Запорозька Січ – своєрідна столиця запорозьких козаків.
Природні укріплення козацької твердині підсилювалися 3 – 10 метровим валом і ровом. Вал змі­цнювався частоколом із баштами, в яких містилися бійниці. Усередині фортеці був майдан із православною церквою. Навколо церкви стояли великі довгі будинки – курені, де жили січовики, а також оселі старшини, канцелярія. Трохи далі – склади, арсенали, ремісничі майстерні, торгові лавки.
Відомо 8 дніпрових січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця ( нині на території міста Запоріжжя ). Вона була зведена 1556 р. українським православним князем Дмитром Вишневецьким й слугувала опорною військовою базою козацтва на пониззі Дніпра. Звідси протягом 1556 р. було організовано численні походи запорожців у володіння кримського хана й на турецькі фортеці. Одначе восени 1557 р. запорозька фортеця була зруйнована ордою кримського хана.
Від 60 – х років 16 ст. по 1593 рр. Запорозька Січ розташовувалася на острові Томаківка, 1593 – 1638 рр. – на острові Базавлук, 1638 – 1652 рр. – на Микитиному Розі, 1652 – 1709 рр. –на річ ці Чортом лик, 1709 – 1711 рр. – на річці Кам’янка, 1711 – 1734 рр. – в Олешках, 1734 – 1775 рр. – на річці Підпільна.
Розташована в недосяжності для урядової влади, Запорозька Січ навіть після смерті свого засновника продовжувала процвітати. Протягом 16 – 18 ст. вона набуває ознак держави: вона контролює величезну територію степової України, має свій уряд, військово – адміністративний устрій, власний суд, самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами.
Запорізька Січ дуже відрізнялася від більшості тогочасних феодальних держав. Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова, якщо пройде випробування то зможе приєднатися до козацького братства (як правило це було виживання в степу, дихання через соломинку під водою, а ще цікавим фактом є те, що приймали на січ тільки чоловіків православної релігії, і при вході прохали перехреститися, якщо бачили, що людина перехрещується як католик, то його навіть не допускали до випробувань і відмовляли їй). Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди не приймали.
Відмовляючись визнати авторитет будь – якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частіше перемагала сторона, що найголосніше кричала.
На цих стихійних зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків – гетьмана чи отамана, осавулів, писаря, обозного та суддю. Кожен курінь ( це слово згодом стали вживати як назву військової одиниці, що жила в курені ) обирав аналогічну групу вищих офіцерів, або старшину. В період військових походів старшина користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування смертної кари. Але в мирний час її влада була обмеженою.
Територія козацької держави називалася землями Війська Запорозького або Вольностями Війська Запорозького й простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміуса в Надазов’ї на сході. На півночі її межа проходила по річках Орелі ( на Лівобережжі ) та верхів’ях Інгулу й Інгульця ( на Правобережжі ).
Основну частину козацького війська становила піхота, кіннота ж була нечисленною. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєній рушницею ( мушкетом ), пістолем, шаблею, ножем, списом, келепом ; використовувалися також лук і стріли. Січовики славилися як добрі гармаші, влучні стрільці, вправні рубаки.
Січ мала свій флот з великих човнів – чайок. Основу чайки – цього, по суті, корабля ( 20 м. за­вдовжки, 3-4 м. завширшки, осадка 2,5 м, швидкість до 15 км на годину ) – становило днище з ли­пового дерева, на яке набивалися бортові дошки ; він був оснащений однією – трьома щоглами з ві­трилами, веслами, двома кермами і ніс на борту чотири – шість гармат. Число гребців досягало 20 -30 чоловік, бойовий екіпаж складався з 50 – 70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами. Корогва для морських походів була біла із зображенням Св. Михаїла або корабля на червоному полотнищі.Перша звістка про похід козаків на чайках датована 1492 р.


Козацтво на Україні – явище самобутнє, національне, суто народне. Воно виникло і сформувалося як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно – релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права.
Козацька християнська республіка Запорозька Січ – відіграла винятково важливу роль в історії українського народу, насамперед у його національно – визвольній боротьбі, в розвитку збройних сил України та військового мистецтва, в освоєнні та заселенні степових просторів Центральної та Південної України.
Список літератури
1. Субтельний Орест Україна: історія ∕ Пер. З англ… Ю. І. Кульчицького. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К .: Либідь, 1993. 720 с.: іл…
2. Історія України Курс лекцій у двох книгах. Книга 1 Від найдавніших часів до кінця 19 ст. Київ „ Либідь “ 1991
3. Уривалкін О. М., Конончук І. М. Історія України від стародавніх часів до сьогодення .- К.: Т-во „ Знання “ Україна 2001. – 240 стр., 22 карти.
4. Гайдуков Л. Ф., Крушинський В. Ю. Історія України: Посібник для старшокласників та абіту­рієнтів. К.: Либідь, 1999. – 272 с.