Последние блоги


Руїна та її наслідки.

Руїна – період історії України кінця 17 ст., що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом, громадянською війною.

Смерть Богдана Хмельницького 27 липня 1957 року стала поворотним моментом в українській історії. Генеральні старшини і полковники більш за все цікавилися своїми особистими інтересами. З іншого боку війна призводить до росту кількості пригнічених військовими діями людей. Починається період руйнації української державності. Завершальний етап Національно-визвольної революції (серпень 1657 – вересень 1676) визначався двома основними тенденціями: з одного боку, різким загостренням соціально-політичної боротьби, посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України, що призвело до її розчленування на Правобережжя і Лівобережжя, а з другого – спробами відновити територіальну цілісність та державну незалежність українських земель. На жаль, наступники Б.Хмельницького не лише не зуміли довершити започатковану ним справу державотворення, а й своїми безрозсудними вчинками, занапастили її, призвівши до т. зв. Руїни -гострої кризи української державності другої пол. XVII ст.
Б.Хмельницький
Взагалі, Руїна – період історії України кінця 17 ст., що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом, громадянською війною.

Деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів – ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича) й обмежують хронологічно 1663-1687 та територіально – Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Б. Хмельницького до початку правління І. Мазепи – 1657 – 1687.

Невчухала боротьба і на Запоріжжі, де боротьба за владу та протекторат над цими колись вільними землями була такою ж запеклою, як і на Гетьманщині.

По смерті Б. Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом, за рішенням старшинської ради був замінений І. Виговським і посланий у Київ завершувати навчання. Тим самим династію Хмельницьких було відсторонено від влади. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої української державності.

У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету.

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені, і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.

Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання – під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

У вересні 1659 р. на Білоцерківській раді гетьманом знову проголошується Ю. Хмельницький. Він підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Московські воєводи сіли в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська православна митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.
Ю.Хмельницький
Переяславські статті та взаємини з Москвою викликали крайнє невдоволення правобережної старшини, що врешті-решт і зумовило розкол України за територіальною ознакою.

Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю. Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу, і Україна фактично розділилася на дві частини – Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.

У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікається гетьманства, його місце посідає переяславський полковник П. Тетеря. Того ж року на «Чорній раді» у Ніжині лівобережним гетьманом обирають кошового Запорізької Січі І. Брюховецького. У 1665 р. він підписує з Росією Московські статті, котрі ще більше обмежували права українського народу. Це призвело до повстання, під час якого І. Брюховецького було вбито (1668 р.).

У цей час на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання, яке зумовило крах гетьманства П. Тетері, який провадив пропольську політику. На гетьмана обирають черкаського полковника П. Дорошенка (1665- 1676 рр.). Головною його метою було звільнення та об'єднання України. Для цього він проголошує спілку з Кримом і Туреччиною.

У 1667 р. Росія і Польща укладають за спиною України Андрусівське перемир'я, яке, порушуючи Березневі статті 1654 р., поділило Україну. У складі Росії залишилася Лівобережна Україна з Києвом, їй поверталися Смоленськ і Сіверська земля. Правобережна Україна переходила до Польщі. Запоріжжя перебувало під владою обох держав.

Аби зміцнити свої позиції всередині країни й забезпечити народну підтримку, Дорошенко систематично збирає військову раду. Незалежність від козацької старшини мала забезпечуватися найманим військом, так званими сердюцькими полками. Починається заселення країв Правобережжя, які перед тим були пусткою.

Спираючись на підтримку татар, Дорошенко намагається витиснути поляків із Правобережжя. Восени 1667 р. перед лицем об'єднаних козацько-турецьких військ польський король визнає суверенітет гетьманату на Правобережній Україні…

Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у 1668 р. проголошує себе гетьманом всієї України. Але в цей час поновлюється військова активність Польщі. Відтак, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, Дорошенко повертається на Правобережжя.

У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом і водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Україні зменшувалася чисельність російських воєвод, а українські делегати могли брати участь у дипломатичних справах Москви. Многогрішний і частина козацької старшини переходять на бік Росії.

А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами, у Дорошенка з'явилися додаткові проблеми – нові претенденти на гетьманську булаву: Я. Суховій, який спирався на запорожців, і М. Ханенко – ставленик Речі Посполитої.

У цій ситуації П. Дорошенко змушений був посилити протурецьку орієнтацію, офіційно прийнявши у 1669 р. протекторат Стамбула.

1672 року Туреччина починає війну проти Польщі й за допомогою козаків здобуває перемогу. Підписана того ж року Бучацька мирна угода означала входження Правобережної України до складу Туреччини. П. Дорошенко проголошувався правителем України в межах Брацлавщини та Київщини. В цей час міняється влада на Лівобережній Україні. Замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного у 1672 р. гетьманом обраний І. Самойлович.

Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. В 1674 р. до І. Самойловича перейшло 10 правобережних полків.

За таких обставин у вересні 1676 р. П. Дорошенко скидає гетьманські повноваження і піддається Росії. На раді у Переяславі І. Самойлович проголошується гетьманом обох боків Дніпра.

Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Україною, знову обирає на гетьмана Ю. Хмельницького (1677- 1681 рр.). Але його гетьманство закінчилось трагічно: він був скараний на смерть самими ж турками.

У січні 1681 р. Росія, Туреччина і Крим підписують Бахчисарайську мирну угоду, за якою Лівобережна Україна з Києвом входила до складу Росії, Поділля і частина Київщини залишалися за Туреччиною, а територія між Дніпром і Південним Бугом мала бути нейтральною.

Як результат поразки українців у цій боротьбі стало підписання «Вічного миру» між Росією та Польшею у 1686-му році. Основними пунктами цього договору були:

1) Річ Посполита визнавала за Московією Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом (за відмову від претензій на Київ Польща отримувала 146 тис. кро компенсації);

2) Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Московією;

3) Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі, а Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 р. Поділля було приєднано до Польщі);

4) Московська держава анулювала попередні договори з Туреччиною і Кримським ханством, вступала до антитурецької «Священної Ліги» (Польща, Австрія, Венеція і Ватикан) і зобов'язувалася організувати воєнний похід проти Кримського ханства.

Отже, українська визвольна боротьба 1648-1676 закінчилася страшною поразкою для українського народу. Спроба об'єднання українських земель в цей час мала місце, але загострення внутрiшньополiтичної ситуацiї, зумовлене постiйним втручанням Росiї, не дали, змоги це зробити. Москва каталiзує багато неґативних антиукраїнських процесiв: поступове обмеження самостiйностi, посилення адмiнiстративної, фiнансової i торговельної залежностi України вiд росiйського уряду, розкол козацтва, провокування братовбивчих воєн, iмперська орiєнтацiя українського духовенства, розшматування української етнiчної територiї, запровадження крiпосництва росiйського зразка, придушення будь-яких виявiв нацiональної самоiдентифiкацiї. Пiсля укладення «Вiчного миру» мiж Росiєю i Польщею українськi землi майже на три столiття були подiленi мiж сусiднiми державами. Наслiдками Руїни стали лiквiдацiя державних iнституцiй у Правобережнiй Українi, втрата великої кількості її населення, занепад господарського та культурного життя. Рештки самоуправлiння зберiгались лише на Лiвобережжi.

Об'єднаються українські землі тільки після поділу Польщі, але, зрозуміло, під повною владою Російської імперії. Сама втрата в цей час свободи призвела у майбутньому до жахливих сторінок української історії. Але чи могли ці події закінчитися перемогою для українців? Я вважаю, що ні. Тому що навіть незважаючи на внутрішні події всередині Гетьманщини або Запоріжжя, зовнішня загроза завжди була неминучою для тогочасної України.

Але разом із тим національно-визвольна війна другої половини XVII ст. зумовила хоча б на короткий термін створення національної Української держави, зміцнивши традиції боротьби проти іноземного, соціального, національного і релігійного гніту, розвинувши в українському народові

социализм и его призрак

Социализм – это общая для всего человечества тема, которая не может оставить равнодушным никого. Отрицать прошлое невозможно, напротив – необходимо считаться с опытом предыдущих поколений, дабы избежать повторения тех же ошибок вновь. История показала, что социализм, который в теории, в общем-то, вовсе и неплох, на практике совершенно не пригоден к жизни. Особенно ярко это отслеживается именно в истории казахского народа, описываемой Гарифоллой Есимом. Ведь социализм возрастал и утвердился на российской земле, но в Казахстан пришел насильственным путем.
Лично мне, до того, как я прочла книгу Гарифоллы Есима под названием «Социализм», было мало что известно о Казахстане в целом, не говоря уже о жизни народа в период властвования большевиков. Тем не менее, рассказ автора покорил меня буквально с первых строк, и книгу я прочла за два с лишним часа. Нить повествования тесно переплетается с биографией писателя, его родственников и земляков, и именно через их судьбы он демонстрирует влияние идеологии на жизнь простых людей.
Это правда, что казахи всегда разделялись на бедных и богатых, как, впрочем, и любой другой народ, но классовой борьбы между ними не было. И не могло быть, ведь казахи связывали уровень достатка с расточительностью либо экономностью, трудолюбием или ленью, и ни с чем иным. Потому напрашивается логический вывод, что советские лозунги совершенно непригодны для Казахстана. Однако меньше всего об этом задумывались активисты коммунистической партии. Оправдываясь революционными девизами, попытками борьбы с, так называемым, «классовым неравенством», партия разрушала древние казахские традиции, лишала человека всего того, что он заработал годами честного кропотливого труда. На первый взгляд может показаться, что установление равности довольно благородная цель. Но равность и справедливость понятия далеко не тождественные. Забрать у богатых их состояния и разделить всем поровну кажется честным, по факту – это грабеж среди белого дня, ущемление прав человека и насилие. Сделать всех одинаково нищими – вот что собой представляло коммунистическое равенство. Гарифолла Есим заставляет взглянуть на события через призму восприятия человека, воспитанного на коммунистических идеалах, который сомневался каждую секунду, ведь в школе, университете ему говорили одно, дома и в ауле – совершенно другое. Даже дядя Сагат, казалось бы, учитель, всегда выступал против того, что пишут в газетах, а «Правду» называл самой лживой из них.
Свое мнение человеку приходилось формировать из противоречий. Правда в том, что вольно мыслящему человеку в социалистическом обществе доводилось трудно, и это мягко сказано: одних судили, других поддавали анафеме, третьих ссылали, расстреливали. Попытки народа отпираться властям Есим описывает, как мне показалось, с неким восхищением и восторгом, и это неудивительно, ведь автор всячески показывает свою неприязнь к идеалам партии.
Эта антигуманная политика была оформлена в целое учение, которое непрерывно пропагандировалось в массы так, чтобы ни у кого не возникло даже тени сомнения в правильности решений, принимаемых правительством. В конце концов, сам Есим формирует протестное отношение к советской диктатуре лишь в восьмидесятых годах ХХ века.
Коммунисты были воинствующими атеистами. Они сделали ставку на замену веры в Бога верой в идею. И не прогадали. Особо ярые фанаты идеологии рассекали свои лбы в попытке построить коммунизм. Они верили в возможность поимки «призрака коммунизма» и многие были убеждены в реальности этого до самого развала Советского Союза. Пролетарская революция привела к катастрофе, отголоски которой доходят даже до нынешнего юного поколения.
Признаться честно, увидев на обложке книги сноску «философское осмысление неудачного эксперимента», я морально готовилась к трудному чтению, то есть к поиску основной мысли среди потока абстракции и размытых суждений. И вот чего уж я точно не ожидала, что автор будто проведет мне экскурсию по аулам Казахстана, что я прочувствую в полной мере атмосферу эпохи, даже проникнусь судьбами персонажей.
Гарифолла Есим написал этот роман, к которому, как он сам заявил, шел всю жизнь, для того чтобы отдать дань прошлому, проявить уважение к истории, показать насколько негативной была практика насаждения социализма на его родных землях. Эта книга – собрание опыта людей, живших при советском социализме. Его труд – окончательный приговор идеологии. Непригодна.

Основні теорії утворення Київської Русі


Ки́ївська Русь — середньовічна держава на території Східної Європи з центром в Києві. Існувала з кінця 9-го до середини 13-го століття. Була об'єднанням східно-слов'янських племен під владою династії Рюриковичів. У часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході.
Історичним ядром Русі стало Середнє Подніпров'я, де традиції політичного розвитку сягали ще скіфських часів. Провідну роль у становленні держави відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Київська Русь заклала традиції незалежної державності на території України, в цей час українська народність отримала могутній стимул для свого подальшого розвитку. На думку українського історика М. Грушевського: «Київська Русь є першою формою української державності». Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX–XIII ст, прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян і зробила їх рівноправними учасниками політичного життя Європи та Близького Сходу.
Щодо утворення Київської Русі існує декілька теорій, такі як Нормантська, Хозарська та Кельтська теорії.

Найдавніший руський літопис – «Повість минулих літ» — заснування державності на східнослов’янських теренах приписує норманам (варягам), яких звали «русь». Запросили їх «княжити і володіти» ними племена чудь, словени, кривичі та весь. Відгукнувшись на це запрошення, три норманських брати Рюрик, Синеус і Трувер спочатку прийшли до словен, де заснували місто Лагоду, залишивши в ньому найстаршого Рюрика. Синеус і Трувер померли, а всю владу перебрав Рюрик. Прийшовши до озера Ільменя, він заклав Новгород і сів там княжити. Першими поселенцями в Новгороді були словени, в Полоцьку – кривичі, в Ростові – весь, в Муромі – мурома. Були в Рюрика двоє мужів не його племені – бояри Аскольд іДір, які, підпросившись до Царгорода, з родом своїм рушили по Дніпру. У дорозі побачили вони городок, який поставили троє братів Кий, Щек і Хорив. Жителі того городка платили данину хозарам. Аскольд і Дір зостались там, зібрали багато варягів і почали володіти полянською землею.

Нормантська теорія та антинормантська теорії.
Довкола цього літописного твердження, а заразом – і навколо проблеми походження Київської держави півтора століття точиться дискусія між так званими норманістами й антинорманістами. Недостатність, суперечливість і неоднозначність історичного матеріалу, різні методологічні підходи, політична заангажованість ставали на заваді об’єктивного дослідження процесу виникнення Давньоруської держави. Позанаукове трактування цієї проблеми було започатковане у середині XVIII ст. в Санкт-Петербурзькій академії наук у полеміці між Г. Міллером та М. Ломоносовим. Перший доводив, що Київську Русь заснували нормани, а другий рішуче спростовував цю версію. Майже одразу полеміка, що спершу претендувала на науковість, переросла в ідеологічне протистояння.
Норманісти, як і антинорманісти, виникнення держави вважали кульмінаційним одномоментним актом, безпосереднім наслідком діяльності конкретної історичної особи. Під впливом такої доктрини опинилися покоління істориків XIX – першої половини XX ст. У центрі дискусії фігурувало обмежене коло питань – про походження назви «Русь», про те, до якого етносу могли належати літописні варяги й хто були перші руські князі.
Хоча, як видно з літопису, автор під «варягами» розумів сукупність народів, що жили поза Руссю полянською, київською в тому числі й тих, що осіли в Західній Європі. Та русь вважалась варязькою, себто закордонною, а київська – корінною, метропольною. «Варязьку русь» і вивів у IX ст. Рюрик у Подніпров’я.
Але назва держави не обов’язково відображає сутність її походження. Це простежується на багатьох прикладах з європейської історії, коли назви держав виникли під впливом прийшлих етносів, які з плином часу асимілювалися з місцевими. Так, назва Болгарії походить від імені кочівників-завойовників тюркського походження – болгар; Франції – від імені германського племінного союзу, очоленого франками, які захопили Галлію; Британії – від германського племені бритів, котре завоювало місцеве кельтське населення.
Не має принципового значення й етнічне походження вояків-ватажків, які були причетні до створення держави. Як соціальний інститут, що виникає тільки на певній стадії розвитку суспільства, держава нівелює етнічні ознаки правлячої династії, висуваючи на чільне місце структури не племінного, а територіального, над племінного типу. Більше того, розмиванню особливих етнічних, ментальних рис норманської знаті сприяло ослов’янення скандинавів завдяки приватним, а особливо шлюбним зв’язкам. Про глибину цього процесу свідчить хоча б те, що син Ігоря та Ольги став першим князем, названим слов’янським іменем – Святослав. Найдовше зберігалась мовна ознака, що свідчила про приналежність прийшлого етносу. Деякий час існувала двомовність, яка побутувала ще при дворі Ярослава Мудрого. Його сини були останніми київськими князями, котрі знали і шведську мову. Тому, незалежно від того, ким були Аскольд і Дир – норманами, як вважає літописець, чи останніми представниками полянської князівської династії Кия, як вважає більшість вчених, – у часи Аскольда (за літописом, між 862-882 рр.) Русь охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів, та південно-західних сіверян.
Це дає підстави вважати норманську теорію спростованою. Без сумніву, нормани в IX-XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але східнослов’янське суспільство ще до появи варягів мало свої продержавні утворення. Перша руська держава постала з поєднання багатьох, а не лише окремих чинників; варязький був лише одним з них. Руська історія тільки завдяки варягам є такою ж фікцією, як руська історія без них.

Хозарська гіпотеза.
Загальновідомо, що в середині VII ст. тюркомовні племена утворили в пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі могутню державу – Хозарський каганат. У VIII ст. він підкорив слов’янські племена полян, сіверян, радимичів та в’ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування тези про хозарське походження Київської Русі. Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика (1710) стверджувалось, що хозари-козаки першими прийняли християнство ще до Володимира Святого. Це означало, що протоукраїнська держава, де головною силою були хозари-козаки, раніше за Володимира прилучилася до європейської цивілізації. Постала ця гіпотеза за конкретної політичної ситуації, на основу пошуку протидії (зокрема, й ідеологічної) політиці Москви. Щоб уникнути будь-яких намагань довести спорідненість історії України та Московії, в т.ч. й щодо віри, П. Орлик і висунув тезу про хрещення «хозар-козаків», наголошуючи, що вони раніше навернулися до цивілізованого світу, не маючи ніякого відношення до азійського деспотизму Москви.
Така точка зору істориками різних поколінь не була сприйнята всерйоз, як і твердження сучасного історика-дослідника О. Пріцака про те, що поляни були не слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємицею роду Кия. Археологічні дослідження давнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури.
Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах, а ті слов’янські племена, які підкорялися Хозарії, у процесі становлення Київської Русі поступово переходили під її владу. До того ж руси неодноразово вторгалися у хозарські землі. У 60-ті роки X ст. внаслідок війни з русами Хозарська держава перестала існувати. З IX ст. в Європі домінувала Давньоруська держава.

Кельтська теорія.
Засновником кельтської теорії походження Русі по праву вважається відомий український політик, правознавець та громадський діяч Сергій Шелухін (1864–1938), який запропонував дану теорію наприкінці 1920-х років. На його думку, народ «русь», який розміщується літописцем поряд із англами та галлами, може бути ототожнений з рутенами – кельтським плем’ям, яке у І ст. до н.е. зафіксоване Ю. Цезарем на півдні Галлії, у межиріччі Рони та Гаронни. Рутени, як зазначає дослідник, отримали свою назву від території, на якій проживали: вона «була трактом, шляхом, дорогою для всіх народів, які ходили в Галію і через Галію».
Важливим аргументом на користь даної концепції український мовознавець-славіст В. Г. Скляренко вважає імена варягів, які згадуються в літописі, зокрема у переліку імен руських послів, які брали участь в укладенні угоди з Візантією у 941 р. Як і раніш російський історик-публіцист А. Г. Кузьмін, В. Скляренко доходить висновку про кельтське походження більшості з них. Водночас, виходячи із сучасного стану наукової розробки кельтської ономастики, запропонована А. Кузьміним та В. Скляренком етимологія, яка спирається головним чином на досить застарілий «Давньокельтський словник» Альфреда Хольдера, виданий в 19 ст., викликає значні сумніви.

Соціально-політичний розвиток України в другій половині XVII ст.

На соціально-економічний розвиток України в другій половині XVII ст. впливали наслідки війни. Входження її під протекторат Росії сприяло подальшому зростанню продуктивності сільськогосподарського виробництва, розвиткові ремесла та мануфактур, а також зростанню міст як адміністративних так і культурних центрів.
Поступово в надрах феодалізму починають визрівати перші елементи буржуазних відносин, сільськогосподарському виробництву стають дедалі більше притаманні товарни відносини. Зростають посівні площі під зернові культури. Істотнє місце в розвитку господарства займає твариництво, зокрема племінне конярство. Розширення посівних площ у другій половині XVII ст. і навіть у першій половині XVII ст. відбувалося головним чином за рахунок земель польських магнатів і шляхти, вигнаних з України в ході Визвольної війни 1648-1654 р.р.
На Правобережжі та західноукраїнських землях з розвитком виробництва та сільхозпродуктів і пристосування господарств феодалів до потреб ринку також спостерігалося поступове збільшення посівних площ.
Землеробство в Україні у той період мало зерновий характер. Із зростанням великого феодального землеволодіння посилюється експлуатація народних мас. У багатьох маєтках старшини запроваджувалася відробіткова і продуктова рента. Панщина доходила до 2-3 днів на тиждень. Формувалося мануфактурне виробництво, але в умовах натурального господарства воно мало кооперативний характер. Вотчина мануфактурна утворилася внаслідок втягування в товарно-грошові відносини господарств феодалів, отже поширення товарно-грошових відносин змінювало зв`язки між районами України, що позитивно позначилося на економічній єдності народу України.
1). В результаті визвольної війни 1648-1654 р.р. Українська держава увійшла до складу Московської на праваї автомної.
Була встановлена нова форма правління. Теріторія була поділена на 16 військових аркушів, або полків. Військова генеральна рада санкціювала договори, обираючи гетьмана.
Царський уряд управляв Україною через спеціально створену канцелярію з малоросійських справ. Після смерті Б. Хмельницького козацька старшина обрала гетьманом генерального писаря Запорозького війська Івана Виговського. Виговський уклав союз із Швецією та Кримом, розпочав переговори із Польщею, розірвав союз з Москвою, сповістивши про це маніфестом. Під Гадячем у вересні 1659 р він уклав договір із Польщею, за яким Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства входили до складу Речі Посполаитої. Народ договору не підтримав. Не прийняли його й запорізькі козаки. Все це призвело до конфлікту з Росією весною 1659 р., в результаті якого російська армія на чолі з князем Трубицьким була розгромлена під Конотопом.
Гетьманом знов обрали Ю. Хмельницького, знову почали підтримуватися стосунки з іншими державами.
2). Фактично ж, розірвана на окремі території соціальними конфліктами, Україна розділилася на 2 окремі частини. Народ назвав цей час “руїною” (1663-1687 р.р.).
Павло Тетеря на Лівобережжі Іван Брюховецький. Гетьмани Брюховецький та Тетаеря свідомо віддавали народ під чуже панування – один під царя, інший – під шляхту і короля. Ніби про них писав літописець Самийло Величко віщі слова на початку XVIII ст.: “Для срібла і злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця не пощадив би, то як би мав жаловати матки – погибаючої України?”.
Після цього гетьманом став П.Дорошенко. Дорошенко повів боротьбу з Польщею і визволив з-під гніту Правобережну Україну. Він мав на меті об`єднати всі українські землі, вигнавши польську шляхту з Правобережжя і встановивши порядок.
3). Щоб скинути гніт Польщі і Москви, Дорошенко прийняв протекторат Туреччини, яка у 1672 р. оголосила війну Польщі і за Бучацькою угодою захопила Поділля. Під владою Дорошенка закріпилася Наддніпрянщина. Його спроби домовитись із Москвою заради об`єднання розірваних українських земель фактично були перекреслені Росією.
Через 20 років, 6 червня 1886 року між Росією і Польщею був підписаний “Трактат про вічний мир”, який підтверджував права Росії на Лівобережну Україну, Київ і Запоріжжя.
Північна Київщина, Волинь, Галичина залишилися під владою Польщі.
В 1668 р.Дорошенко йде походом на Лівобережжя, де його проголошують гетьманом цією України. Але новий гетьман многогрішний, гостро поставив питання до прилежності Києва до України. “Великий государ преславний город Київ і всі українські городи не шаблею взяв, а запорізьке військо віддалося йому добровільно. Домагався він і того, щоб кордон від Литви повести річкою Сож і залишити Україні Гомель. Незалежна поведінка Многогрішного збурила проти нього старшину. Його ув`язнили і відвезли до Москви, що з`явилося перемогою Москви, з того часи Правобережна Україна втратила політичну і економічну самостійність. Отже, на кінець XVII ст. українські землі були поділені між Росією, Польщею і Туреччиною. Автономія Лівобережної України (або Гетьманщини) регулярно обмежувалася.

Роль православної церкви і її братств у розвитку духовного життя українського народу

Скрутні часи для українського народу XVI-XVII століття європейське суспільство пророкувало як загибель православної, другої віри, давним-давно поділеної з єдиної християнської церкви (1054 р.), Візантія зі стольним градом Константинополем, зникла зі світової арени. Зник і найменший авторитет православ’я. Та ті часи обернулись не загибеллю, а випробовуваннями, що увінчались дійсним успіхом, результати якого ми бачимо в наших реаліях.
Іван Огієнко казав, що XVII століття – є золотим віком української культури. Це справді так, адже утиски, гніт, цілковите невизнання православної церкви збудило у суспільстві бунт, бунт душі і віри, бунт за свободу і правду, за право і волевиявлення.
А почався шлях в нікуди, обернений з мирної дороги на граціозну війну, із церковних зборів в Бересті 1569 р. Тоді спокійний шлях розпочався із знайдення компромісів, і все здавалося б було чудово, вже й Іпатій Потій та Кирило Туровський вирушили до Рима шукати визнання програми «33 пункти» і народ в принципі влаштовувало зрівняння в правах з поляками, бо остогидло їм таке недбале відношення, як не до людей, а до собак. Та от проблема головна ніяк не вирішувалася, бо якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови Папи Римського від ієрархічної першості в християнській церкві, то католики основною вимогою ставили визнання православними зверхності Папи, отака абсолютна протилежність поставила під сумнів наміри хитрих поляків, тому ідея уніатства в Україні підтримувалась досить в’яло. Як і в будь якій життєвій ситуації в усьому можна знайти як плюси так і мінуси: плюс для України – відпала б потреба в боротьбі із зазіханнями Московського патріархату, відкрилися б освітні шляхи у Європу, та й єзуїтські школи вважалися найкращим місцем для навчання дітей, хто ще може похвалитися такою швидкістю вивчення латини? Єзуїтські школи – це взагалі окрема історія, метою якої було аж ні як не навчання, а якщо і воно, то надто поверхневе, яке було лише муляжним, для створення ефекту відведення очей; головна мета єзуїтів – цілковите навернення на католицизм, настільки ревне, що у дітей мала проявитись ненависть до православ’я.
З трьох синів лідера православних України князя Острозького, два старші стали католиками. На жаль, академія і гурток після смерті князя К. Острозького (1608 р.) відчутно занепали. А коли Острог перейшов до його онуки — ревної католички, школу реорганізували в єзуїтську колегію.
Розпалення ворожнечі між залишками православних і новонавернених греко-католиків передбачено Річчю Посполитою, і вдало використовувалося найближчі роки після підписання унії. Та прийшов момент, коли весь український народ схаменувся і зі спільної ями почав викарабкуватися разом, із взаємною допомогою. Так і створені були братства. А почалося все зі Львова, поляки настільки знахабніли, що не просто фактично забрали у населення магдебурзьке право, а й заселяли територію німцями, євреями, українських міщан у Львові витісняли у передмістя, а в самому місті вони мали право жити тільки на одній вулиці («вулиця Руська»). Для захисту своїх соціально-економічних та націольно-релігійних інтересів львівське міщанство уже в XVІ ст. першим створило свою організацію — церковне братство. Згодом такі братства виникли в багатьох містах України.Спочатку завданнями церковних братств були турбота про зовнішній порядок у храмі, його матеріальну підтримку, утримання шпиталів, допомога хворим і малозабезпеченим. Члени братства платили внески, на які влаштовувались свята — «кануни». Але згодом вони все активніше включаються в суспільно-політичний, національновизвольний і релігійний рух, стають осередками розвитку української культури. Львівське братство мало право контролювати моральність своїх членів, здійснювати духовну цензуру церкви, слідкувати, щоб церковні владики жили за апостольськими правилами. Такі привілеї було надано після відвідин у 1585 р. Львова константинопольським патріархом Єремією II. Тоді Львівське братство отримало статус ставропігії, тобто було вилучене з-під влади львівського єпископа і навіть київського митрополита, а підпорядковувалося безпосередньо константинопольському патріарху. Дії братств були діаметрально протилежними католицькій церкві. Братства піклувались про благочестивість своїх вихованців, майбутніх єпископів. Нагадаємо, що тим часом у Європі поширювались реформаційні рухи і до нас дійшла вся та гидка правда, детально описане життя і Петра Гугнівого, і про жінку-папу, і про Стефана Формоза.
Діяльністю православних братств опікувалися запорожці, Сагайдачний трансформував козацтво у політичний чинник з державними цілями. Разом «з усім військом Запорізьким» він записався 1618 р. до Київського братства, майбутнього освітнього осередку Київської Колегії-Академії. Сагайдачний зробив не мало хорошого для братств, 1620 р. під протекцією Сагайдачного патріарх Єрусалимський Феофан відновив православну ієрархію, висвятивши на церковному соборі в Києві на митрополита Йова Борецького, ректора Київської братської школи і чотирьох єпископів для Київської митрополії. Польський уряд готувався розпочати репресії проти Київського братства і православного духовенства, але війна з Туреччиною, яка невдало почалася для Польщі саме в 1620 р., тобто утримала його від цього. Так, «найбільшим ділом Сагайдачного з 1620 р. було поєднання козацької політики і української інтелігенції. Сагайдачний, — підкреслює академік Крип'якевич, — поєднував у своїй особі тенденції цих двох найактивніших груп українського громадянства — козаччини і міщансько-духовної інтелігенції. Він у самому зародку зрозумів задуми діячів української культури. Гетьман взяв Київське братство під свій протекторат. Врешті 1620 р. під опікою Запорізького війська була висвячена нова православна ієрархія. Так разом в одному фронті стали міщанство, духовенство і козаччина. Союз козаччини з інтелігенцією скріпив обидві сторони. Міщанство і духовенство відчули за собою підпору мілітарної сили і могли далеко сміливіше й енергійніше впроваджувати в життя свої плани. З іншого боку, козаччина в свою програму взяла загальнонаціональні справи: оборону церкви й культури». Турбота братств про освіту та майбутнє наступних поколінь зазнала правді великих масштабів. Так у 1586 р. було складено дуже цікавий документ — «Порядок шкільний», в якому викладено педагогічні вимоги до учителя. Він мав бути «побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому». Погодьтеся, такий порядок, хоча й ідеалізований, проте у виховному розумінні створює вчителя як взірець для наслідування юним учням, це як несвідома модель, що вкладає норми у майбутнє покоління. більшість вчителів тогочасу вивчалися у єпропейских інститутах, та багато хто ставав не тульки загальноукраїнським відомим діячем, а й на світовому рівні. Наприклад доктор медицини й філософії Юрій Котермарк (Дрогобич) викладав астрономію і медицину в Болонському, а потім у Краківському університетах. Серед його учнів був Микола Коперник. Приїздивши із закордону викладачі привозили із собою певні моделі викладання, ось і запозичили вони деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі як диспути, декламації, виставляння приурочених до церковних свят драматичних сцен на біблійні сюжети тощо, братчики намагалися надавати усім цим елементам українського культурного забарвлення, готуючи національно свідому молодь. Учителі братських шкіл (дидаскали), студенти (спудеї) і учні початкових класів (бурсаки) подорожували по містах і селах України, поширюючи знання та ідеї боротьби проти уніатства і католицизму.
Отже, братства, у XVI-XVII столітті працювали на благо народу, так як братства можна ототожнити як місцеве самоврядування, то варто сказати, що вони зробили колосальну роботу, намагалися поглянути у майбутнє, а не жити реаліями, чим випереджували час на декілька кроків і забезпечували надійний щит майбутнього: свідомих українців, що цінують свою віру, своє право, своє минуле. Їх шлях був тяжкий і тернистий, проте, загальні підвалини закладені ще в ті часи, досі слугують нам взірцями для наслідування. Варто цінувати те, що дали нам предки, не думати, що те що було – давним-давно вже загуло, історія це не пережитки минулого, це уроки, це книга практичних порад і прислухаючись до них ми здатні плекати и оберігати пильно і ненастанно нашу рідну неньку, нашу волю, нашу віру, нашу Україну.