Последние блоги


Найдавніші поселення первісної людини на території України


Ми завжди цікавилися нашою історією.Я думаю кожній людині буде цікаво дізнатися подробиці заснування перших поселень.Важливо знати від яких племен, народів ми сформувалися.Історія України починається з селища Королеве Виноградівського району на Закарпатті. Саме там виявлено найдавніший комплекс знахідок доби палеоліту. Сліди діяльності пітекантропів виявлено неподалік с. Рокосове в Закарпатті, с. Лука- Врублівецька на Дністрі та Амвросіїіка в Донбасі, у передгір’ї Криму тощо.Звісно, що розтлумачити та зрозуміти всі пам'ятки часто спроможні тільки вчені.Перші люди на теренах нашої держави – пітекантропи, об’єм мозку яких сягав лише 800-1300 см кубічних ( цікаво, що об’єм мозку сучасної людини 1400-2000 см кубічних), а зріст 160-170 сантиметрівЇх основні заняття відповідали формі привласнювального господарства: збиральництво, полювання на дрібних тварин, згодом – на мамонтів, зубрів, північних оленів.Первісні люди жили за дуже суворих умов. При надзвичайно низькому рівні розвитку продуктивних сил кожна окрема людина не могла одна протистояти стихійним силам природи і здобувати собі засоби до існування. Через це люди діяли групами, колективно.
У первісному суспільстві не було приватної власності на засоби виробництва, експлуатації людини людиною, класів і держави, а спільний зв'язок, саме суспільство, дисципліна, розпорядок праці трималися за звичаями, традиціями.
Про життя первісних людей ми дізнаємося головним чином з археологічних розкопок.Формування української нації – процес цікавий, неоднозначний, та й, мабуть, не до кінця вивчений і по наші дні. Найдавніші поселення на території нашої країни – одні з найдавніших у Європі і, безперечно, роль саме українських пралюдей у формуванні історії не лише України, а й усієї Європи надзвичайно велика.Україна здавна формувалась як землеробський регіон. На її теренах в І середині VI — V тис. до н.е. зародилася буго-дністровська археологічна культура, яку можна вважати найдавнішою землеробською культурою басейнів Південного Бугу і Середнього Дністра. Ця культура стала одним з компонентів формування трипільської культури.

Грюнвальдська битва

Грюнвальдська битва 1410 року (також Битва під Танненбергом 1410) — битва, яка відбулася під час «Великої війни» 1409–1411 років між військами держави Тевтонського ордену (Civitas Ordinis Theutonici) та об'єднаними військами Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського поблизу сіл Грюнвальд (тоді — Грюнефельде) і Танненберг — нині Стембарк (землі держави Тевтонського ордену, нині територія Польщі) 15 липня 1410.
Битва
Дані щодо чисельності військ, які брали участь в битві, сильно розходяться.
Польський історик 15-го століття Ян Длугош у роботі «Історія Польщі» зазначає, що втрати лише Тевтонського ордену склали 50 тисяч вбитими та 40 тисяч полоненими[1].
Російський історик Сергій Соловйов у роботі «Історія Росії з давніх часів» вказує наступну чисельність військ: Тевтонський орден і союзники — 83 тисячі; Ягайло, Вітовт і союзники — 163 тисячі[2].
Велика радянська енциклопедія визначає чисельність військ ордену в 27 тис., а чисельність польсько-литовсько-руських військ — 32 тис.[3]
Найдостовірнішими видаються дані, які навів британський військовий історик Стівен Тернбулл: 27 тисяч з боку Тевтонського ордену і 39 тисяч з боку польсько-литовсько-руських військ[4].
Битва відбулась в трикутнику між селами Грюнефельде (нині — Грюнвальд), Танненберг (нині — Стембарк) і Людвігсдорф (нині — Лодвигово), площа поля битви становила біля 4 км²…
Тевтонські війська вишикувались в дві лінії фронтом біля 2,5 кілометра: на правому фланзі Конрад Ліхтенштейн, на лівому — Фрідріх Валленрод, за ними по центру — Магістр ордена Ульріх фон Юнінген з 16 хоругвами резерву.
Польсько-литовсько-руські війська вишикувались в три лінії фронтом біля 2-2,5 кілометра: на лівому фланзі король Ягайло з 51 хоругвою (40 польських, 9 руських, 2 хоругви найманців з Чехії та інших місць), на правому фланзі князь Вітовт з 40 литовсько-руськими хоругвами і татарською кіннотою.
Розпочали битву татарська кіннота і перша лінія литовсько-руських сил, які атакували праве крило орденських військ: «Потым вдарено в котлы, в сурмы и зараз литва з татарами з великою прудкостю скочили на нѣмци и сточили з ними битву, же конь об коня боком отирался»[6].
Лицарі Валленрода відбили цей напад і самі перейшли в контрнаступ, переслідуючи татарську і литовську кінноту. За одним з описів битви вони потрапили в засідку: «поляцы тож з кролем своим, припавши, взяли нѣмцов на палаши, a потым навели нѣмцов на свои гарматы, навевши роскочилися, a тут зараз з гармат дано огню, где зараз нѣмцов килка тысячий полегло. Еднак же нѣмцы, того не уважаючи, шли ослѣп на поляки и литву».[6] За іншим джерелом: « коли забажали повернутися, відрізані від своїх хоругов та людей людьми короля, що їх хоругви напряму від крил прорізали, були або схоплені або порубані мечами. Ті ж, що стояли з лівого боку від тих, що були відрізані, лишилися живі та повернулися до своїх людей від військ супротивника і, знову об'єднавшись, зійшлися з великою хоругвою кастеляна Краківського, воєводи сандомирського, землі Велюнської, землі Галицької і багаточислельними іншими хоругвами. У цій сутичці розпалився дуже жорстокий бій, і тому тоді багато хто загинув…» Атака резервних хоругов на чолі з Великим магістром не досягла мети і частина орденського війська опинилося в оточенні польських і литовських військ. Решта спробувала захищатися у таборі, який було захоплено після жорстокого бою.
Битва тривала близько 3 годин, а переслідування до пізнього вечора. Війська Тевтонського ордену були розгромлені (в тому числі загинули великий магістр ордену, маршал, великий комтур, комтури, понад 200 орденських «братів»).

Вплив української музики,театру та живопису на розвиток мистецтва в Росії.

Культура — це те, що залишається, коли все інше забуто.
Іван Франко


Не можна уявити сучасну Україну без її багатої та розвинутої культури. Багатовікова історія хоч і залишила темні сторінки в українських підручниках, але все ж таки залишило місця для душі народу. Саме на цих сторінках живе й досі наше з вами серце. Серце України. Серце яке допомогло пройти нашим пращурам крізь жорстоки денаціоналістичні кнути різних держав в глибокій історії минулих століть. Кожен з нас знає, що Україна протягом 17 та 18 століть була під впливом сусідніх держав, що намагалися знищити нашу культуру, віру та звичаї. Але не кожен може сказати чому саме і як розквітала наша культура. Вже з 18 сторіччя мистецтво України не тільки набуває популярності а ще й впливає саме на культуру Росії завдяки появи бароко, що прийшло, звичайно ж, з Візантії. До речі, починаючи ще з гетьмана Мазепи, що сприяв появі церков та інших видатних споруд. В цей час в Росії течія мистецтва під назвою «Бароко» не приживався ще досить довго.

З появою нового шляха у мистецтві Україну почали наповнювати школи іконопису та живопису. Московське духовенство не підтримувало стилі написання ікон українцями хоча ї барокові українські творіння хоча барокові українські не суперечать православному іконописному канону, але добарокові ікони послідовніше, глибше та повніше виражають православні духовні інтуїції — троїчний догмат, містичну спрямованість до Горнього Світу, до преображення людської душі та земного буття. Середньовічна ікона в кращих своїх зразках надчуттєва й передбачає енергію — активну духовну співпрацю, співтворчість Бога та людини, стяжання людиною Божественних енергій. Барокова ж ікона тілесна, ілюзіоністична, занурена у побутові деталі, спрямована на пасивне споглядання, на сферу чуттєвих переживань та емоцій. Саме від неї бере початок портретний жанр.
В Росії сучасні іконописці пишуть ікони у зворотній перспективі, свідомо наслідуючи середньовічні традиції московської, новгородської та деяких інших іконописних шкіл

Наступним етапом після іконописного і світського живопису стали пар суни – портрети, які виконані прийомами іконописної техніки. Це призвело до зростання популярності замовлення власних портретів та створення картинних галерей. Ця тенденція розповсюдилася і серед багатих російських поміщиків та графів. Однією з причин впливу українського живопису на російське мистецтво був виїзд талановитих художників до Петербургу в Академію мистецтв. Таким чином Левицький, Боровиковський, Лосенко переносили особливості української школи до Росії.



У XVII столітті музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Саме там була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на флейті, скрипці, арфі. Гарну підготовку давала Києво-Могилянська академія, тут вивчали тонкощі і хорового і оркестрового мистецтва. Але, багато талановитих випускників виїжджала до Москви чи Петербургу. Наприклад, більшість хористів царської капели були вихідцями з України. Видатні композитори, такі як Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель залишали межі своєї Батьківщини. Також популярними стають романси – пісні, що виконувалися під супровід гітари, або фортепіано і розповідали про людське щастя і долю. Одними з найвідоміших романсів були «Дивлюсь я на небо», «Їхав козак з-за Дунаю».



Важливим фактором який вказує на вплив українського театру на Російський було існування Кріпосного театру в маєтках російської вельможі. А хто грав в кріпосному театрі? Переважно українці. Коли людина грає на сцені, вона вкладає душу в кожне слово. Якї б теми не були відображені у спектаклі український народ та українська душа залишали на ньому свої відбитки. А цим самим на картину культури Царської Росії додавуався ще один колір.

Православна середньовічна культурна ментальність орієнтована на неконвенційне сприйняття знаку і не дозволяє ніяких умовностей. Через це в Московському царстві точився тривалий опір театру як такому — навіть містерії та шкільні драми на священі сюжети розглядалися як святотацтво.



Але український театр виник на схрещенні православно-візантійського та римо-католицького культурних ареалів, тому з західного (передовсім польського) художнього досвіду він запозичив лише найсуворіший тип — з системою обмежень та дидактичними функціями — тип шкільного театру. Інші можливі у добу Барокко театри (придворний, магнатський та народний) через свій світський характер в Україні не прижилися. Шкільний же театр, як доводить Л.О. Софронова, знаходився на межі світського та сакрального, православ’я та католицтва, барокко та середньовіччя, тому чи не найактивніше з усіх мистецтв прищеплював спочатку в Україні, а тоді й у Московському царстві новий культурний світогляд.

Отже, піднесена у своєму розвитку українська культура в XVI-XVII столітті впливала і вступала в конфлікт з російським мистецтвом. Але вплив полягав не лише у появі шкіл, академій та колегіумів, які створювали структуру знань, а й в тому, що багато талановитих українських діячів мистецтва виїжджали до Москви та Петербургу. Цим самим розповсюджуючи набуті знання, стиль роботи та культурний розвиток.


Балон Маским