Последние блоги


Роль православної церкви і її братств у розвитку духовного життя українського народу

Виникнення братств – громадських організацій українських міщан при православних церквах – було активізоване поширенням ідей Реформації та Контрреформації на українських землях у XVI ст. Братства протистояли наступу католицизму та уніатства, відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі.
Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, братства виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Одночасно братства розгортали велику культосвітню діяльність.

Основні напрями діяльності братств можна визначити наступним чином:
1.Розбудова храмів; заснування друкарень і шкіл.
Найперша й найстарша ділянка праці наших церковних братств — це безпосередня допомога своїй парафіяльній церкві. З найдавнішого часу братчики займалися оздобою зовнішності своєї церкви, дбали про її гарний вигляд та про урочистість богослужінь і церковних процесій. На урядження церковних процесій братства звертали велику увагу. Своїм коштом вони набували для церкви хоругви та образи, з якими йшли в процесіях. Ціле братство мусило брати участь у цих процесіях, йдучи в порядку парами й не розмовляючи; хто не був на процесії без причин, того карали. Не менш пильно вони ставилися і до церковної проповіді братства. Церковні братства запроваджують по всіх видатніших містах посади фахових проповідників, що дуже прислужилися справі оборони своєї церкви й віри. Братські проповідники багато зробили для розвитку українського проповідництва, написали й видрукували багато проповідей, які й сьогодні займають не останнє місце в історії української літератури; згадаймо хоча б проповіді Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Лазаря Барановича й багато інших.
«Оборона» канонічного православ’я від інокультурної експансії польсько-католицьких впливів для братських шкіл полягала і у поширенні між українським населенням освіти. Братські школи – навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах – громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ’я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Організовуючи братські школи, вони прагнули, щоб їхні вихованці не лише зберегли батьківську віру, а й отримали не меншу суму знань, потрібних для практичного життя (громадянського і господарського), ніж їх давали католицькі навчальні заклади. Це сприяло заглушенню реформаційних настроїв і тенденцій у братствах, розвитку гуманістичних ідей, до яких нерідко приєднуються зауваження на адресу попереднього реформаційного процесу. В. Антонович писав: «Проти єзуїтських та василіянських шкіл вони позакладали свої братські школи; проти єзуїтської науки вони поклали свою науку… що успішно відбивала хитро склеєні єзуїтськими казуїстами докази».
Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р. За її зразком постало чимало братських шкіл у різних містах України: в Галичі, Стрию, Миколаєві, Любліні, Бересті, Києві (1615 р.), Вінниці, Кам’янці-Подільському, Луцьку (1620 р.), Володимирі-Волинському, а також в Білорусі. В І-й пол. 17 ст. створені були й у деяких селах. Найважливішими серед них були Львівська і Київська. Спочатку школи мали характер греко-слов’янських із слов’янською мовою викладання, друге місце займала грецька мова. Вивчалася також тодішня руська (українська) мова. Пізніше братські школи наблизилися організацією і навчанням до ієзуїтських шкіл (з латинською головною мовою), зокрема школи, які мали зразком Києво-Могилянську колегію. Програмою навчання більшість братських шкіл відповідала тодішнім середнім школам: класичні мови, діалектика, риторика, поетика, арифметика, геометрія, астрономія, музика (церковні співи). Ці школи були доступні для різних прошарків суспільності. Учнів вирізняли не за походженням, а за успіхами (на відміну від ієзуїтських шкіл). В школах була сувора дисципліна (включно до тілесних кар). Сироти й учні з незаможних родин жили в бурсах. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки.
Значення братських шкіл величезне. Це вони виховали нове покоління не тільки світських, але й духовних людей. Ціла низка видатних осіб вийшла власне з братських шкіл; у Львівській братській школі, наприклад, учився Петро Могила — потім митрополит Київський. Братські школи на братські кошти виховали високоосвічених професорів, що принесли своїй церкві та батьківській вірі неоціненну користь. Братства перші зрозуміли всю силу друкованого слова і тому стали закладати свої друкарні. Братські друкарні, наприклад Львівська, Віленська, Київська, Могилівська та ін., залишили вічний слід у культурі свого народу. Вони не тільки постачали церквам добрі літургічні книжки, а школам — потрібні підручники, але давали до рук цілому народові найрізніші корисні книжки. Братські видання підносили культуру не тільки самих українського й білоруського народів, але вони широко розходилися по цілім слов'янськім світі і багато помагали, наприклад, церквам болгарській, сербській, румунській та російській.

2. Організація взаємодопомоги, шпиталів для хворих.
Благодійність була одним з головних завдань діяльності братств, особливо тих, що були заможні. Братство різним способом допомагало потребуючим і постійно закликало до цього й своїх членів. Особливу опіку свою братства звертали на бідних, старих, немічних, хворих, удів, сиріт, ув'язнених, подорожніх і т. ін., усім допомагаючи в міру своєї можливості. Багато братств мали власні «шпиталі» — притулки для всіх тих, хто не мав сили самостійно жити з праці своїх рук (старі, немічні, вдови та ін.). Ці братські шпиталі існували аж до недавнього часу. Якщо братство не мало змоги збудувати свого окремого шпиталю, то воно тримало його в найманому домі. Шпитальні мешканці мали обов'язок збирати офіри на братство, особливо в дні ярмарків; при зборах цих ходили вони звичайно з братським образом або хрестом.

3. Обмеження впливу церковних ієрархів.
Братства були міцним і загальнопризнаним проводом народу. Тому немає нічого дивного, що поволі патронат над церквами переходить до рук братств. На той час вони єдині були найміцнішими оборонцями, і тому зовсім природно було, коли більшість церковних справ опинилася в їхніх руках. Цей патронат визнали за братствами й східні патріархи, а вони ж були тоді найбільші духовні авторитети на Сході.
Дійсно, грамотами східних патріархів братствам надано великих прав у церкві. Вони, наприклад, мали право через своїх священиків відлучати від церкви своїх непокірних братчиків, а то й не братчиків. Вони мали право доглядати за життям священиків (вони були з вибрання) й доносили на них єпископові. Більше того, братство мало право доглядати навіть за самими єпископами, доносячи на них митрополитові або патріархові, про що читаємо в львівськім Статуті, що його затвердив 1588 р. царгородський патріарх Єремія: «Аще же и єпископ сопротивится закону, истинне, и не по правилам святых Апостол и святых отец строяще церковь, таковому епископу сопротивитися всем, як врагу истины».
Також з часом братствам почали надавати право ставропігії – право самостійно здійснювати управління церквою, чи залежною від неї одиницею, підпорядковуватися не місцевим ієрархам, а безпосередньо патріархові, контролювати церковне життя, духівництво, єпископат.

Роль церкви в житті українського народу важко переоцінити, ще з часів Київської Русі вона стала колискою українського духу. Вона не лише плекала теплі, щирі та миролюбиві почуття між нашими побратимами, а й була запорукою освіченості та культурної обізнаності, адже перші школи споруджували саме при церквах та монастирях. Саме тому взявши на озброєння науку й освіту (навчаючись в опонентів у полеміці), православні братства повели розмову на істотно іншому, вищому, аніж традиціоналістський, рівні. Вони розширили межі світосприйняття як православних «наставників», так і учнів шкіл. Це сприяло загальному виходу нації на більш високий духовний та культурний рівень.
Історія ніколи не забуде церковним братствам їхньої мужньої та смілої оборони батьківської віри та своєї національності. Боронили вони свою віру всіма способами, боронили скрізь, де тільки треба було. Найперше боронили її перед польськими королями, постійно висилаючи до Кракова, а потім до Варшави найрізніші делегації, складаючи на це потрібні кошти з власного майна. На сеймах боронили інтереси своєї віри та нації або самі братчики, або їхні уповноважені. За церковні та національні права братчики без кінця процесувалися, завалюючи суди різноманітними скаргами на утиски благочестивої церкви. Ця оборона церковних і національних інтересів зробила братства надзвичайно популярними, надала їм силу та значення, а разом з тим передала їм і всю церковну справу. На церковних соборах з 1590-х років братства мають чи не найсильніший голос.

Діяльність культурно-освітніх центрів в Україні: Острозький,Львівський,Київський.

Культура — это стремление к совершенству посредством познания того, что более всего нас заботит, того, о чем думают и говорят…

Арнолд М.

16ст. в історії української культури, та самої України відзначилося головним чином як період усвідомлення українцями себе як нації. Його можна назвати поштовхом до активного та інтенсивного розвитку національної ідеї, боротьби за власну культуру та остаточне затвердження духовних та культурних цінностей. Саме в цей час починає набирати обертів розвиток у культурній та духовній сферах. Пробудження національної самосвідомості доповнювалося поширенням ідей гуманізму епохи Відродження, їх вели українці, які навчалися в закордонах університетах. Заможні українці здобували освіту переважно за кордоном, так у ХV-XVI ст. у Краківському університеті здобуло освіту близько 800 чоловік. Вихідці з українських земель також навчалися у Сорбоні, в університетах Німеччини та Італії.Так, Юрій Дрогобич (Котермак) був доктором філософії та медицини у Болонському університеті, читав там у 1478—1482 рр. лекції з математики, очолював факультет медицини. Викладачами Краківського університету були Лукаш з Нового Града, автор відомого підручника з епістолографії, та Павло Русин з Кросна.
Першим вищим навчальним закладом в Україні стала Острозька академія, яку бл. 1576 р. відкрив князь К.-В. Острозький у м. Острог. Цей заклад згодом піднявся до рівня тогочасних європейських академій. У ньому викладали найкращі українські та іноземні вчені.До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577—1582 pp. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це, по суті, була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву академії. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалось з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Розгорнута в Острозі діяльність по вивченню і піднесенню ролі старослов'янської мови була продовжена в училищі Львівського братства, вихованець якого Лаврептій Зизаній видав у Вільно 1596 р, слов'янську граматику.
З середини 1580-х рр. Львів стає другим потужним культурно- освітнім осередком. Організації ремісників, купців та дрібних власників православного віросповідання починають активну роботу. Виникає потужний братський рух, який значним чином вплинув на розвиток української культури останньої чверті XVI — першої третини XVII ст.Братські організації поступово взяли під свою опіку розвиток освіти, друкування і розповсюдження книг. Вони групували навколо шкіл і друкарень освічені та ініціативні сили української інтелігенції, що вийшла з середовища духовенства, української шляхти та міщан.Заслугою членів Львівського братства є започаткування книгодрукування.Братські друкарні згодом виникли також у Луцьку, Новгороді-Сіверському, Києві, інших містах. Зокрема, важливим осередком книгодрукування на поч. ХVII ст. стала Києво-Печерська лавра, де головним друкарем був Палво Беринда. Йому належить перший друкований український словник.
На поч. XVII ст. центром освіти й науки в Україні знову стає Київ. Тут у 1615 р. була відкрита Київська братська школа, ректором якої став Іов Борецький, переїхавши зі Львова.Митрополит Петро Могила засновує школи при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. їх було об'єднано в Києво-Могилянській колегіум, що став на рівень західноєвропейських університетів.Паралельно в Києві активізував роботу вчений гурток Києво- Печерської Лаври, який розвинув освітню, наукову та видавничу справу. Сподвижником цієї роботи став вихованець Львівського братства, здібний політик і громадський діяч Єлисей Плетенецький (1550-1624). Він у 1599 р. посів посаду архимандрита Києво-Печерської лаври і повернув Лаврі великі земельні володіння, розгорнув торгівлю та виробництво для збагачення лаврської скарбниці.
Ці три головних просвітнцьких центри України стали колисками духовної та матеріальної культур українського народу. З них розпочався довгий шлях розвитку культури, освіти, духовного й політичного життя України. Нині Острог, Київ та Львів продовжують підтримувати статус культурних осередків, та безумовно вважаються перлинами нашої країн, адже кожне із цих міст має свою індивідуальну та унікальну історію, налічує величезну кількість художніх та архітектурних пам'яток і продовжує зберегти у собі відголоски минулих часів.