Последние блоги


Основні теорії утворення Київської Русі


Ки́ївська Русь — середньовічна держава на території Східної Європи з центром в Києві. Існувала з кінця 9-го до середини 13-го століття. Була об'єднанням східно-слов'янських племен під владою династії Рюриковичів. У часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході.
Історичним ядром Русі стало Середнє Подніпров'я, де традиції політичного розвитку сягали ще скіфських часів. Провідну роль у становленні держави відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Київська Русь заклала традиції незалежної державності на території України, в цей час українська народність отримала могутній стимул для свого подальшого розвитку. На думку українського історика М. Грушевського: «Київська Русь є першою формою української державності». Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX–XIII ст, прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян і зробила їх рівноправними учасниками політичного життя Європи та Близького Сходу.
Щодо утворення Київської Русі існує декілька теорій, такі як Нормантська, Хозарська та Кельтська теорії.

Найдавніший руський літопис – «Повість минулих літ» — заснування державності на східнослов’янських теренах приписує норманам (варягам), яких звали «русь». Запросили їх «княжити і володіти» ними племена чудь, словени, кривичі та весь. Відгукнувшись на це запрошення, три норманських брати Рюрик, Синеус і Трувер спочатку прийшли до словен, де заснували місто Лагоду, залишивши в ньому найстаршого Рюрика. Синеус і Трувер померли, а всю владу перебрав Рюрик. Прийшовши до озера Ільменя, він заклав Новгород і сів там княжити. Першими поселенцями в Новгороді були словени, в Полоцьку – кривичі, в Ростові – весь, в Муромі – мурома. Були в Рюрика двоє мужів не його племені – бояри Аскольд іДір, які, підпросившись до Царгорода, з родом своїм рушили по Дніпру. У дорозі побачили вони городок, який поставили троє братів Кий, Щек і Хорив. Жителі того городка платили данину хозарам. Аскольд і Дір зостались там, зібрали багато варягів і почали володіти полянською землею.

Нормантська теорія та антинормантська теорії.
Довкола цього літописного твердження, а заразом – і навколо проблеми походження Київської держави півтора століття точиться дискусія між так званими норманістами й антинорманістами. Недостатність, суперечливість і неоднозначність історичного матеріалу, різні методологічні підходи, політична заангажованість ставали на заваді об’єктивного дослідження процесу виникнення Давньоруської держави. Позанаукове трактування цієї проблеми було започатковане у середині XVIII ст. в Санкт-Петербурзькій академії наук у полеміці між Г. Міллером та М. Ломоносовим. Перший доводив, що Київську Русь заснували нормани, а другий рішуче спростовував цю версію. Майже одразу полеміка, що спершу претендувала на науковість, переросла в ідеологічне протистояння.
Норманісти, як і антинорманісти, виникнення держави вважали кульмінаційним одномоментним актом, безпосереднім наслідком діяльності конкретної історичної особи. Під впливом такої доктрини опинилися покоління істориків XIX – першої половини XX ст. У центрі дискусії фігурувало обмежене коло питань – про походження назви «Русь», про те, до якого етносу могли належати літописні варяги й хто були перші руські князі.
Хоча, як видно з літопису, автор під «варягами» розумів сукупність народів, що жили поза Руссю полянською, київською в тому числі й тих, що осіли в Західній Європі. Та русь вважалась варязькою, себто закордонною, а київська – корінною, метропольною. «Варязьку русь» і вивів у IX ст. Рюрик у Подніпров’я.
Але назва держави не обов’язково відображає сутність її походження. Це простежується на багатьох прикладах з європейської історії, коли назви держав виникли під впливом прийшлих етносів, які з плином часу асимілювалися з місцевими. Так, назва Болгарії походить від імені кочівників-завойовників тюркського походження – болгар; Франції – від імені германського племінного союзу, очоленого франками, які захопили Галлію; Британії – від германського племені бритів, котре завоювало місцеве кельтське населення.
Не має принципового значення й етнічне походження вояків-ватажків, які були причетні до створення держави. Як соціальний інститут, що виникає тільки на певній стадії розвитку суспільства, держава нівелює етнічні ознаки правлячої династії, висуваючи на чільне місце структури не племінного, а територіального, над племінного типу. Більше того, розмиванню особливих етнічних, ментальних рис норманської знаті сприяло ослов’янення скандинавів завдяки приватним, а особливо шлюбним зв’язкам. Про глибину цього процесу свідчить хоча б те, що син Ігоря та Ольги став першим князем, названим слов’янським іменем – Святослав. Найдовше зберігалась мовна ознака, що свідчила про приналежність прийшлого етносу. Деякий час існувала двомовність, яка побутувала ще при дворі Ярослава Мудрого. Його сини були останніми київськими князями, котрі знали і шведську мову. Тому, незалежно від того, ким були Аскольд і Дир – норманами, як вважає літописець, чи останніми представниками полянської князівської династії Кия, як вважає більшість вчених, – у часи Аскольда (за літописом, між 862-882 рр.) Русь охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів, та південно-західних сіверян.
Це дає підстави вважати норманську теорію спростованою. Без сумніву, нормани в IX-XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але східнослов’янське суспільство ще до появи варягів мало свої продержавні утворення. Перша руська держава постала з поєднання багатьох, а не лише окремих чинників; варязький був лише одним з них. Руська історія тільки завдяки варягам є такою ж фікцією, як руська історія без них.

Хозарська гіпотеза.
Загальновідомо, що в середині VII ст. тюркомовні племена утворили в пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі могутню державу – Хозарський каганат. У VIII ст. він підкорив слов’янські племена полян, сіверян, радимичів та в’ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування тези про хозарське походження Київської Русі. Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика (1710) стверджувалось, що хозари-козаки першими прийняли християнство ще до Володимира Святого. Це означало, що протоукраїнська держава, де головною силою були хозари-козаки, раніше за Володимира прилучилася до європейської цивілізації. Постала ця гіпотеза за конкретної політичної ситуації, на основу пошуку протидії (зокрема, й ідеологічної) політиці Москви. Щоб уникнути будь-яких намагань довести спорідненість історії України та Московії, в т.ч. й щодо віри, П. Орлик і висунув тезу про хрещення «хозар-козаків», наголошуючи, що вони раніше навернулися до цивілізованого світу, не маючи ніякого відношення до азійського деспотизму Москви.
Така точка зору істориками різних поколінь не була сприйнята всерйоз, як і твердження сучасного історика-дослідника О. Пріцака про те, що поляни були не слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємицею роду Кия. Археологічні дослідження давнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури.
Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах, а ті слов’янські племена, які підкорялися Хозарії, у процесі становлення Київської Русі поступово переходили під її владу. До того ж руси неодноразово вторгалися у хозарські землі. У 60-ті роки X ст. внаслідок війни з русами Хозарська держава перестала існувати. З IX ст. в Європі домінувала Давньоруська держава.

Кельтська теорія.
Засновником кельтської теорії походження Русі по праву вважається відомий український політик, правознавець та громадський діяч Сергій Шелухін (1864–1938), який запропонував дану теорію наприкінці 1920-х років. На його думку, народ «русь», який розміщується літописцем поряд із англами та галлами, може бути ототожнений з рутенами – кельтським плем’ям, яке у І ст. до н.е. зафіксоване Ю. Цезарем на півдні Галлії, у межиріччі Рони та Гаронни. Рутени, як зазначає дослідник, отримали свою назву від території, на якій проживали: вона «була трактом, шляхом, дорогою для всіх народів, які ходили в Галію і через Галію».
Важливим аргументом на користь даної концепції український мовознавець-славіст В. Г. Скляренко вважає імена варягів, які згадуються в літописі, зокрема у переліку імен руських послів, які брали участь в укладенні угоди з Візантією у 941 р. Як і раніш російський історик-публіцист А. Г. Кузьмін, В. Скляренко доходить висновку про кельтське походження більшості з них. Водночас, виходячи із сучасного стану наукової розробки кельтської ономастики, запропонована А. Кузьміним та В. Скляренком етимологія, яка спирається головним чином на досить застарілий «Давньокельтський словник» Альфреда Хольдера, виданий в 19 ст., викликає значні сумніви.

Соціально-політичний розвиток України в другій половині XVII ст.

На соціально-економічний розвиток України в другій половині XVII ст. впливали наслідки війни. Входження її під протекторат Росії сприяло подальшому зростанню продуктивності сільськогосподарського виробництва, розвиткові ремесла та мануфактур, а також зростанню міст як адміністративних так і культурних центрів.
Поступово в надрах феодалізму починають визрівати перші елементи буржуазних відносин, сільськогосподарському виробництву стають дедалі більше притаманні товарни відносини. Зростають посівні площі під зернові культури. Істотнє місце в розвитку господарства займає твариництво, зокрема племінне конярство. Розширення посівних площ у другій половині XVII ст. і навіть у першій половині XVII ст. відбувалося головним чином за рахунок земель польських магнатів і шляхти, вигнаних з України в ході Визвольної війни 1648-1654 р.р.
На Правобережжі та західноукраїнських землях з розвитком виробництва та сільхозпродуктів і пристосування господарств феодалів до потреб ринку також спостерігалося поступове збільшення посівних площ.
Землеробство в Україні у той період мало зерновий характер. Із зростанням великого феодального землеволодіння посилюється експлуатація народних мас. У багатьох маєтках старшини запроваджувалася відробіткова і продуктова рента. Панщина доходила до 2-3 днів на тиждень. Формувалося мануфактурне виробництво, але в умовах натурального господарства воно мало кооперативний характер. Вотчина мануфактурна утворилася внаслідок втягування в товарно-грошові відносини господарств феодалів, отже поширення товарно-грошових відносин змінювало зв`язки між районами України, що позитивно позначилося на економічній єдності народу України.
1). В результаті визвольної війни 1648-1654 р.р. Українська держава увійшла до складу Московської на праваї автомної.
Була встановлена нова форма правління. Теріторія була поділена на 16 військових аркушів, або полків. Військова генеральна рада санкціювала договори, обираючи гетьмана.
Царський уряд управляв Україною через спеціально створену канцелярію з малоросійських справ. Після смерті Б. Хмельницького козацька старшина обрала гетьманом генерального писаря Запорозького війська Івана Виговського. Виговський уклав союз із Швецією та Кримом, розпочав переговори із Польщею, розірвав союз з Москвою, сповістивши про це маніфестом. Під Гадячем у вересні 1659 р він уклав договір із Польщею, за яким Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства входили до складу Речі Посполаитої. Народ договору не підтримав. Не прийняли його й запорізькі козаки. Все це призвело до конфлікту з Росією весною 1659 р., в результаті якого російська армія на чолі з князем Трубицьким була розгромлена під Конотопом.
Гетьманом знов обрали Ю. Хмельницького, знову почали підтримуватися стосунки з іншими державами.
2). Фактично ж, розірвана на окремі території соціальними конфліктами, Україна розділилася на 2 окремі частини. Народ назвав цей час “руїною” (1663-1687 р.р.).
Павло Тетеря на Лівобережжі Іван Брюховецький. Гетьмани Брюховецький та Тетаеря свідомо віддавали народ під чуже панування – один під царя, інший – під шляхту і короля. Ніби про них писав літописець Самийло Величко віщі слова на початку XVIII ст.: “Для срібла і злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця не пощадив би, то як би мав жаловати матки – погибаючої України?”.
Після цього гетьманом став П.Дорошенко. Дорошенко повів боротьбу з Польщею і визволив з-під гніту Правобережну Україну. Він мав на меті об`єднати всі українські землі, вигнавши польську шляхту з Правобережжя і встановивши порядок.
3). Щоб скинути гніт Польщі і Москви, Дорошенко прийняв протекторат Туреччини, яка у 1672 р. оголосила війну Польщі і за Бучацькою угодою захопила Поділля. Під владою Дорошенка закріпилася Наддніпрянщина. Його спроби домовитись із Москвою заради об`єднання розірваних українських земель фактично були перекреслені Росією.
Через 20 років, 6 червня 1886 року між Росією і Польщею був підписаний “Трактат про вічний мир”, який підтверджував права Росії на Лівобережну Україну, Київ і Запоріжжя.
Північна Київщина, Волинь, Галичина залишилися під владою Польщі.
В 1668 р.Дорошенко йде походом на Лівобережжя, де його проголошують гетьманом цією України. Але новий гетьман многогрішний, гостро поставив питання до прилежності Києва до України. “Великий государ преславний город Київ і всі українські городи не шаблею взяв, а запорізьке військо віддалося йому добровільно. Домагався він і того, щоб кордон від Литви повести річкою Сож і залишити Україні Гомель. Незалежна поведінка Многогрішного збурила проти нього старшину. Його ув`язнили і відвезли до Москви, що з`явилося перемогою Москви, з того часи Правобережна Україна втратила політичну і економічну самостійність. Отже, на кінець XVII ст. українські землі були поділені між Росією, Польщею і Туреччиною. Автономія Лівобережної України (або Гетьманщини) регулярно обмежувалася.