Последние блоги


Капелан Андрій Ляшик – такий священнослужитель не зможе не бути духовним Воїном



Мені вже не легко визначити, коли саме я навчився насолоджуватися тим, щоб смачно думати і розуміти. Це неймовірно – поєднувати в собі принцип усвідомлення істини і мудрість, що приходить від Бога. Ти щоранку прокидаєшся у великому і красивому Світі, а він у відповідь дарує тобі радість від самого тільки усвідомленого існування надихає нестримно жити – як людина, як віруючий істиною, як християнин.

Тебе збиває з ніг бездушність і цинічність, тобі забивають голову непотрібною і неправильною інформацію, тебе пригнічують, заганяють в кут неправильними соціальними нормами. Матеріалізм наплодив стільки психологічно хворих правил і норм, що ми забули і втратили Господа. Сатана так класично, навіть симфонічно, зіграв «Алегро з вогнем», що людство навіть не помітило регресу духовного розвитку.

Ми почали прибивати до стін залізничними цвяхами портрети шоколадних і кукурудзяних вождів, називати дітей Даздрапермами, Революціонами, Євстегнєями, Агапіями… Більшовизм душі. Сирість і сірість уяви, помножена на гімн садистською Московії і єлейні проповіді служителів п’ятої колони мокшанського патріархату. Страшненно тхне щами і вареною гнилосною капустою.



Ми не завжди любимо говорити вголос правду, адже суспільство (якщо його можна так називати!), перекосившись від злоби і заздрості, почне гарчати на заблудшого «вигнанця».

А через неповних п’ятдесят років ти шукаєш ці добрі дитячі спогади… Пам’ятаєш їх, живеш ними, мариш. І так іноді бажається в них прокинутися… І почути запах смаженої картоплі з хіпішної подільської кухні, де з самого ранку йде підготовка до чудових буднів.



Кожен з нас по-своєму визначає поняття – інтелігентність. Радянсько-соловецька «інтелігентність» була прищава і принизлива. Це унікальна, музейна гидота, як сарана писала з ранку до ночі доповідні і доноси. Чоловік писав на дружину, дружина на коханця, внуки на дідусів і бабусь. А червоні звірятка, доїдаючи залишки української генетики і інтелігентності, плескали в свої замурзані червоноармійські долоньки, привчаючи своїх «інтелігентів» вивчати напам’ять опуси мавзолейного «генія». Це замінило їм Біблію. На цілих 100 років.



Мені вдається розшукати острівці української інтелігенції. Неможливо умертвити національну генетичну пам’ять. Так, її випалювали, вбивали, нещадно знищували, але вона, по волі Божій, нехай і пошепки, але передавалася з покоління в покоління так і не поневоленої нації. І вона вижила, обережно ховаючись в істинному розумінні й усвідомленні душі.



Маленька християнська громада Київського патріархату Овідіопольського району Одеської області. Капелан Андрій Ляшик. Інтелігент. Священик.



Вихований в любові до Бога і своєї землі, він служить в маленькій церкві, куди люди йдуть молитися і підтримувати свою жовто-синю Батьківщину. Маленька церква з маленькими куполами, але з величезною вірою і любов’ю до Бога. Зовсім недалеко розлігся величезний нелюдь кремлівської кривавої секти і недбайливі до болю співвітчизники повзуть туди на своїх дорогих іграшкових автомобільчиках, не звертаючи уваги на ВІЙНУ, КРОВ і БІЛЬ.



Це потім коли я приїхав із Сповіддю на Рівненщину, де народився і виріс отець Андрій, і побачив його друзів та близьких йому людей, я зрозумів, наскільки глибинно і сильно цей священик любить свою Неньку-Україну. Всі ми, хто істинно любить цю країну, глибоко зранені чужою нам рабською психологією. Всі ми болісно реагуємо на приниження національної гідності.

Але не кожен зможе про це мовчати. Замість того, щоб кричати від болю, молитися і залишатися сильним в Богові. Чи вистачить тобі душі на це, жовто-синій? Кожен з нас не зможе. А повинен. Зобов’язаний. Інакше ми перестанемо існувати, як Нація. Думати, говорити і звертатися до Бога українською – іншого шляху немає.

Ми відвідували рідне для отця Андрія місто Рівне, а його земляк – Тарас Козлішін, розповів нам історію про те, як загинув на війні великий і сильний Український Воїн. І наші вороги, по той бік фронту, висловлювали повагу і співчуття. Це найсвятіша НАША національна Інтелігентність.

Бездоганне знання своєї історії, культури та любові до Господа. Така людина не зможе залишатися в стороні від сьогоднішніх проблем держави. А такий священнослужитель не зможе не бути духовним Воїном, який цілодобово буде звертатися до Бога про Мир і Благодать для своєї української землі, української нації.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми капелан Андрій Ляшик.

Анна Ілющенкова, Анна Іловайська, «Мурка» – вона одна з небагатьох, хто вижив в Іловайському котлі. Бог дав їй долю – ЖИТИ



«Ми вийшли на зв’язок з керівництвом: «Ми в кільці, люди вмирають!». Нам відповіли: «Чекайте, вас виведуть». Один боєць не дочекався евакуації, помер від перитоніту. Ми тоді ще не знали, що обіцяний «зелений коридор» стане коридором смерті».

– Болі не було, а було таке відчуття, немов піднімаєшся над землею. Хотіли з хлопцями сховатися в посадку, як раптом побачили, що звідти на нас ланцюгом йдуть танки. Знову сіли в автобус, який зрешетили осколками снарядів. Але проїхали недалеко – машину підбили. І ми вирішили все-таки добиратися до посадки. Йти я не могла (потім виявилося, що куля потрапила в хребет). Мене потягнув Володя з позивним «Вітерець», а я, наскільки могла, відштовхувалася ногами, щоб йому було легше.

Весь цей час українських бійців, які намагалися десь сховатися, поливали з автоматів, танків, кулеметів. Ще один осколок потрапив мені в живіт, потім я зачепила ногою розтяжку, і осколки від вибуху міни вп’ялися в ногу, руку, стегно. Біль в кожній клітинці тіла була просто нестерпною. Я то втрачала свідомість, то приходила в себе і бачила все, що відбувається.

Далеко відійти від своєї машини нам не вдалося – з посадки ланцюгом вийшли військові з автоматами: «Руки вгору! Кидайте зброю!». Судячи з вимови, це були росіяни: «Ми вас вже три дні тут чекаємо». З посадки в одне місце зігнали й інших українських бійців, яким вдалося вирватися з розстріляної колони. Коли «Вітерець» попросив одного з росіян принести з автобуса рюкзак з аптечкою, той поставив умову: «Спочатку перев’яжеш наших поранених, потім своїх».

Мене віднесли до великої ями, в якій вже сиділи полонені солдати, і прямо з носилками спустили вниз. Навіть не зробили укол кровозупиняючих препаратів. Бинти буквально через кілька хвилин наскрізь промокли від крові. Потім кілька разів, зав’язавши очі, мене несли на допит. Я відповідала одне: «Нічого не знаю». Так минуло днів п’ять. За весь цей час нам тільки одного разу принесли поїсти по шматочку чорного хліба з салом. Я напевно, цілу годину нюхала цей хліб, перш ніж з’їсти.

У Вільнюсі мені за кілька днів зробили чотири операції. Вісім годин йшла операція на хребті. Перед цим чесно попередили, що куля знаходиться практично в спинному мозку і при її видаленні мене може паралізувати. Але вони впоралися з цією проблемою. Потім дві години оперували область тазостегнового суглоба: дістали осколок, вакуумом з’єднали розірвані м’язи, тканини, судини. Мені ще пощастило, що не була зачеплена артерія, метал пройшов буквально в міліметрі від неї. Надважкою була і чотиригодинний операція з вилучення кулі з живота. Доктор сказав, що кожне з моїх поранень було практично смертельним. Це диво, що я вижила. До того ж через багатогодинні наркози лікарі заборонили мені будь-які операції в наступні півроку – серце може не витримати».

З інтерв’ю Анни Ільющенкової виданню «Факти»:

http://fakty.ua/194597-medsestra-batalona-donbass-v-ilovajskom-kotle-ya-poluchila-chetyre-tyazhelejshih-raneniya-no-statusa-uchastnika-ato-mne-ne-dayut


Одна з небагатьох. Вижила в Іловайському котлі. Бог дав долю – ЖИТИ.

Жити для країни. Стати прикладом для багатьох – серцем усвідомлення самої суті людського існування. Жити, щоб вірити. Жити, щоб говорити правду.



Анна Ілющенкова. Анна Іловайська. Мурка.

Нервував. Мені завжди здавалося, що людина, котра зіткнувся віч-на-віч зі смертю, дивиться на навколишній світ відчужено і байдуже. Вперше був не впевнений в самій суті розмови, розгубився, як хлопчисько. І тільки очі і голос Янгола-Хранителя, який показував нам Одесу УКРАЇНСЬКУ повторював мені неодноразово: «Вона сталева, вона витягне!».

Мій «янгол-хранитель» з добрими очима і канапушками. Величезне материнське серце. Дружить, любить, зцілює душі і сильно любить ДІТЕЙ.

Ми познайомилися з Анною задовго до програми. Ще взимку. Ангел привів її на ефір. Анна простягнула мені руку… В очах життя…

Послухай моє каяття, Господи! І допоможи мені закликати Націю відчути те горе і ту біду, яку пережила ця мати, патріот і жінка.

Це не про жалість або печалі. Це – про підлість, в якій ми живемо. Про те, чому нас навчили червоні виродки, про те, чим наповнили наші душі, про те, в кого нас перетворили.

Я хочу покаятися перед нею. Встати і вибачитися. Прости нас, рідна! Відпусти нам Біль, яку ми заподіяли тобі… і дитині.



Уявляєш, жовто-синій, її дитині повідомили, що її більше немає. Сказали неповнолітньому українському восьмикласнику, що його мами більше немає. Її вбили.

Він пішов зі школи – вийшов і не повернувся. Ти не здогадуєшся, що було далі?

Вони не звернули уваги на нього. Ніхто не запитав куди пропала дитина. Він сидів удома і не бачив майбутнього. Він не їв і не спав. Він так само, як і його мати вмирав посеред величезного міста від байдужості і безпорадності. Він став нікому не потрібний. Дитина «загиблого на війні».

Маленька клітинка жінки, розірваної на шматки металом злого і ненависного ворога. Ну як же мені прокричати крізь товщу рабської психології ?! Адже навколо малюка були вчителі та діти, батьки і депутати!

Як можна спокійно їсти і спати, коли в сусідній квартирі, в сусідньому класі мучиться дитина? Мені зараз тривожно від розуміння нашої безмежної бездушності. Такої підлої, боягузливої байдужості.

В цей же час холена тітка пхає в своє «чадо» по 2 кг котлет на очах у обрюзглої чиновничої пики тата, під акомпанемент легкого акання рашистського серіалу. А десь в тиші наодинці сидить маленька душа і чує в телефон звуки вибухів та пострілів і разом з матір’ю молиться під Іконами.

І хто буде захищати цих дітей? Хто буде допомагати їм жити на самоті?

Анна Ільющенкова, «Мурка» дивом Господнім залишилася в живих, повернулася звідти, звідки багатьом не вдалося, перемогла смерть. А потім була змушена боротися не тільки за власне здоров’я, а й за сина, пораненого як жахливою новиною так і байдужістю оточуючих.

Навіть не сумнівайтеся – вона впоралася! Вона ще не одну сотню вилікує. Тому, що вона жива – душею живою. З Богом. З Україною.

Вибач! Якби тоді дізнатися, що її синочкові було боляче… Каюсь…

Авторська програма Олега Володарського «Сповідь».

Герой програми: Анна Ільющенкова


Отець Віталій мріє про те, щоб кожен з нас міг навіть вночі зайти в цілодобово відкриті двері храму



«Так ми насправді повинні дивитися на Христа – без страху… Він – наш друг, Він – наш брат, Він – найкраще й найпрекрасніше з того, що є. Він – це все. Як друг, він звертається до нас і каже: «Ви ж мої друзі. Невже ви цього не розумієте? Ми – брати і сестри. Ні, не бійся, я ж не суддя… у Мене в руках немає ключів від безодень пекельних, Я вас не залякую, ні! – Я вас люблю. Навпаки, я хочу, щоб ви разом зі Мною раділи життю… Розумієте?»

Порфирій Кавсокалівіта


Прохолода липневого вечора розбавлялася фортепіанним блюзом… Мені дуже знайомо і затишно, коли вітерець злегка хитає фіранки на вікнах, а з вулиці чути шум коліс, що труться об розпечений літній асфальт.

Попереду місячною доріжкою до моря лащилася відпустка…

Мене з моєї маленької, але дружною командою чекали закарпатські мольфари, священики, патріоти, воїни.

Львів. Рівне. Ужгород. Івано-Франківськ. Самбір. Тисячі кілометрів коханої землі – рідної, сильною, родючої.

Боліла смерть Тараса Лісевича, і я благав Бога дати мені можливість побувати на його могилі, віддавши данину поваги загиблому Герою.

В Ужгороді чекала маленька дівчинка, для якої навіть 27-я операція не стала останньою в виснажливій війні з травмою, причиною якої стала недбалість комунальних служб. Власта так і сказала: «Вона хоче піти в школу». Дитина хоче ПІТИ. Під час нібито коронування дерев на дитину падає величезне дерево, а за півтора роки, що минули після трагедії, не вийшло ані вилікувати дитину, ані притягнути до кримінальної відповідальності винних.

Мені так боліла моя країна. Вона якось тихо і сумно дивилася на мене тисячами смертей та випробувань і питала мене мовчки… Задавала такі одночасно прості і складні питання…

Пам’ятаю дитинство, коли ми бігли з першої школи, що на Подільському спуску, додому! Маленькі, шебутні, зголоднілі.

У мене було три дороги. По Нагірній, повз Смородинку, по Делегатський, повз автопарк мийних машин, по Мурашка, повз кінотеатр «Укркабель». Вибір маршруту залежав від пори року, від фруктів на деревах і настрою.

Взимку – улюблений і теплий ПАЗик, 64-й автобус. Добрий дядько водій, який давав погрітися на двигуні, обтягнутому шкірою.

Моя однокласниця – Маринка Ліхнер, з якою ми так любили їсти гарячий український хліб або давно забуту паляницю. Ворони діловито прогулювалися навколо зголоднілих малюків в надії випросити свій шматочок ароматної випічки.

Кожному з нас життєво важливо усвідомити свою необхідність! Життєву необхідність! Крайню!

На краю ВІЙНИ! Заможні дурні думають, що елітні машини, величезні офіси і дороге вино за вечерею дозволять сховатися від божевільного та агресивного «сусіда».

Нулі на банківських рахунках поступово обнуляють душу, випорожнюючи її. У всіх у них війна десь там. Не їхня війна.

Вона їм заважає. Вона не поєднується з інтер’єрами дорогих готелів на елітних курортах, суперечить туфлям з останньої колекції іменитого дизайнера. Вона змушує думати. Не дає спокійно спати.

Хто став на захист України? Сироти, діти, що виросли в релігійних сім’ях, чоловіки українських жінок.

Захищати будь-якою ціною – кров’ю, життям, смертю. Жити під градом ворожих снарядів, а не постити гламурні селфі. І, з болем усвідомлювати, що ворог не тільки на передовій, але і в тилу, на Банковій.

Дурні! Вони не розуміють підлість ворога. А він відбере все – землю, історію і навіть душу. Зґвалтує людську гідність. Принизить, розтопче НАЗАВЖДИ.

Краще здохнути! Так краще. Але забрати з собою штук 30 «шарікових». Обов’язково забрати – так легше.

Це не «мінські» принизливі домовленості між сатанинськими кумами. Це діалог з Богом! Це – СПОВІДЬ! У такі хвилини істино віруюча людина проситься до Бога.

І як це мудро, коли за часів пошуку і сумнівів ти знаходиш священика, який тебе чує. Розуміє твій Біль. Приймає. Залишає у себе і без слів говорить, що той біль до тебе більше не повернеться.

Священника, який попросить у Господа захисту для тебе, який бачить, як ти на краю прірви намагаєшся балансувати і жити. Він лікує твою душу, оновлює її.



Віталій Сенек

Цей священик пройшов свій шлях до Бога. Релігійна родина. Виховання. Західна Україна. Вони трималися за це завжди.

Мені було тихо і спокійно, як в дитинстві. Ми перебували в старовинному храмі, а я ловив себе на думці, що знову, як в дитинстві, сиджу на Нагірній в Києві і годую чорних ворон. Сублімація спогадів для мене підтвердження довіри – так вже склалося життя.

Камінці завжди хрустіли під моїми ногами. Я був маленький, затишно-беззахисний, відкритий, але в цьому не було ні краплі слабкості… Десь всередині в душі горіло і пекло. До болю. До крику.

Він говорив тихим, спокійним, м’яким голосом. Милість Господа і його любов наповнювала навколишній простір. Нас оточували люди. Нас бачив Бог!

Він мріє про те, щоб кожен з нас міг навіть вночі зайти в цілодобово відкриті двері храму і, в разі біди, ти взяв на хліб насущний, а коли біла смуга змінить чорну, прийшов і поклав, скільки зможеш.

Ми одна сім’я, один Храм. Ми рідні і дуже кровні. Всі ми – українці!

Я навіть не буду думати і припускати, хто буде входити серед ночі до церкви, мені не потрібно мріяти про те, скільки грошей кожен з нас покладе. Я буду вірувати в те, що це обов’язково відбудеться. Саме до цього потрібно прагнути!

Взятися за руки, обійнятися душами, і з захопленням віддано сказати: «Слава Ісусу Христу!»



Ми закінчили передачу і отець Віталій нагородив мене неймовірно теплими словами, які назавжди залишаться в моїй душі: «Дитино, як ти ніжно любиш Господа. Дуже рідко таке зустрічаю».

Дякую тобі, Батько Духовний. Дякую тобі, Боже, що даєш мені змогу спілкуватися з твоїми дітьми. Збережи нас, Боже! Дай нам Волі. Дай нам сили.

Дякую тобі, УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА, що ти в нас є. Це нагорода за 1030 років наполегливої віри та великої духовності Нації.

Дай нам Миру, Боже!..

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми Віталій Сеник

Одесит Михайло Бейзерман – людина з величезною посмішкою…



«Тому, дійсно, коли характер мій зачепити, – я можу до трибуналу дійти»

Михайло Зощенко


Напевно, найстрашніше в нашому житті – інтелектуальна самотність.

А якщо до цього додається ще й самотність генетична – це вкрай складно.

Тим більшим задоволенням стає зустріч з людиною, яка думає так само, як і ти.

Так, у кожного з нас свій індивідуальний погляд на просторові зміни, але іноді зустрічаєш когось, хто нескінченно близький тобі по духу.

Нас чекає Інтелектуальна і Генетична революція.

Революція, яка не має нічого спільного з теоремами і аксіомами, з доказами і аргументами.

В першу чергу вона торкнеться нашої генетичної підсвідомості, і в цьому її неймовірна інтелектуальність.

Нація, якій століттями заважали жити і процвітати на своїй кровній, Богом даній землі за тисячу років зібрала в собі стільки любові, болю, віри і надій, що це не може не вибухнути. Не може не запалати!!!

Діагональне мислення. Всупереч здоровому глузду.

Але саме воно потрібне сьогодні.

Ми починаємо бачити те, за що нас так ненавидять.

Ми усвідомили помилки і прорахунки попередніх поколінь.

Але проблема в тому, що в нашій ментальності, котра змінюється різко і радикально проглядає загрозливий початок загибелі великих імперій.

Але лише тому, що ми приречені на величне майбутнє.



Вже не викликає сумнівів те, що Україна зумовлено бути духовною країною, з високим рівнем свідомості, з фундаментальними принципами людяності і культури. Принципами, які виростають не з залучених імпотентних освіт, не з геополітичних ігрищ відмираючих цивілізацій, а являють собою відродження нового цивілізаційного рівня.

Ми повертаємося до себе додому. Туди, де нас давно чекають – до своєї історії, своєї культури, своїх традицій.

До віче. З надзвичайно людським обличчям. Усміхненим і щасливим.



І один з нас – одесит Михайло Бейзерман.

Така щира і відкрита розмова. Така зрозуміла і своєчасна «Сповідь».

Програма «навігатор в туманному сьогоденні», де Людина з величезною посмішкою визнає і зізнається в минулому і майбутньому.

І, що найприємніше, – щодо нашої з ним історичної етніки.

Соціум інтернету забитий образливими ярликами хуцпи, вальцманів, сіону, змови масонів, а в цій програмі сидять два змовника-невдахи і фанатично мріють про майбутнє своєї грандіозної України.

Третій не дожив. Не дотягнув. Не вистачило крил.

Несподівано пішов Тарас Лисевич, котрий і сказав мені про генетичну інтелектуальність.

Ми є. Знайте про це, пам’ятайте. Ми дуже поважаємо етнічну націю.

Україна багатонаціональна країна. Країна безмежних можливостей.

Але, поважаючи себе, громадянин завжди і всюди дасть дорогу споконвічного етносу.

Тільки сильний і справжній чоловік може підставити плече для того, хто попереду. І тепло посміхнутися вслід.

Єрусалимська мудрість моєї історичної Батьківщини навчила мене цінувати джерело мислення.

Це як БІ-БІ-СІ за радянських часів. Це природжені, спадкові дисиденти.

Ми ненавидимо все, що пов’язано з насильством. Особливо з насильством генетичним і інтелектуальним.

І, як тільки ми спостерігаємо хвореньку комісарську генетику, – ми починаємо нестримно реготати. Хоча іноді, згадуючи про вік і сивину, намагаємося все-таки сміятися трохи тихіше.



Ось звідси такий сатиричний і незатишний регіт в твіттері і фейсбуці з приводу онуків і правнуків «шарікових».

Народжені червоним дияволом і куплені жирними і прогнилими товстосумами не можуть бути прикладом для великої Нації.

Тільки щосекундний тролінг – креативний і нестримний зможе змусити думати ті 10% інтелектуальної генетики, що ще залишилася в живих.

Хаотично і природно цей процес зможе затягнутися на десятиліття. Це дуже небезпечно – можемо і не дотягнути…

Тому обов’язково потрібно діяти системно. Методично.

Наше майбутнє – в нас самих. «Зазирнути всередину себе іноді дуже страшно.

Але Одеса допомогла зрозуміти – зазирнути, злякатися і дуже голосно розсміятися. Над власною нерішучістю і неусвідомленістю.

«Кожен на своєму рівні реальності грає, як хоче. Для когось це протистояння потрібне, для когось вже давно зайве. Є й інші інструменти. На одному етапі можна ганятися з шашкою за темними, сірими і рептилоїдними, будувати з себе воЄна світла, але потім цей етап проходить і виходиш на інший рівень, де вони вже взагалі не чіпляють ніяк, змінюється охоплення і методологія роботи з простором.

Будь-яка протидія – годівля. Вони (маги влади, їх господарі) бояться саме ігнору, тому що не знають, для чого ще можуть себе застосувати і звідки взяти енергію. При цьому, чим сильніше ми стаємо самі, тим менше вони впливають.

І по факту вони нас бояться. Наша сила в тому, що ми можемо трансформувати вплив на власне благо.
У них же страх від нерозуміння того, чому ми нічого не робимо. Де лобова атака, яку так очікували?

Будь-яку атаку можна відбивати, а можна взяти, трансформувати і подякувати за досвід. Принцип айкідо – чим більше звертаємо на них увагу, тим більше наповнюємо їх силою».

Закінчую писати, а у мене не сходить з уст посмішка.

Знову хочу на «книжку» в улюблену Одесу, знову хочу кави з корицею і саме таких бесід…
говорити… думати… згадувати і вірити… Свято Вірити!!!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми – Михайло Бейзерман:

Одесити – наступні гості Олега Володарського в програмі «Сповідь»



Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють.
Дж. Міль

Герої Дніпровського циклу надзвичайно вразили мене своєю щирістю, мужністю, мудрістю та безмежною любов’ю до рідної країни. Особливої поваги заслуговує ще й те, що до війни з Росією цей регіон переважно був далекий від усвідомлення української культури, історії, які є самою суттю українства, а сьогодні зусиллями цих таких надзвичайно звичайних Героїв величезний регіон поступово починає усвідомлювати свою національну ідентичність.

Наступним етапом подорожі Україною стала Одеса. Місто-загадка. Місто, що стоїть на перетині двох найбільших торгових шляхів. Місто, що протягом своєї історії будувало себе самостійно. Розмаїття національностей, поглядів, релігій та традиційний одеський гумор створюють відчуття безперервного свята. Проте душа цього міста глибша та загадковіша за одеські катакомби. І що найважливіше – ця душа українська!



Мій перший співрозмовник справжній одесит, безмежно закоханий в рідне місто, відомий продюсер, журналіст, рекламіст, політолог, ведучий ток-шоу «Хлеба и зрелищ» Михайло Бейзерман. Неможливо описати словами, чому і чим нас так захоплює Одеса, це треба лише відчути. Те ж саме можна сказати про цю людину. Просто зумійте побачити і Ви самі все зрозумієте.

Уособлення того, що я відчуваю як гармонію – Протоієрей Віталій Сеник, обласний благочинний Одесько-Балтської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату. Ще у 90-х роках він ціною великих зусиль та ризику для життя вийшов з під крила московського патріархату. Отець доклав неймовірних зусиль, щоб відродити старовинний храм, який збудував у ХVІІІ столітті князь Григорій Потьомкін, а пізніше став першим храмом Київського Патріархату в Одесі. https://wz.lviv.ua/article/131725-do-ioho-khramu-potiahnulysia-navit-ateisty

Побувавши в пеклі Іловайського котла, вона сьогодні посміхається так щиро, тепло і відкрито, ніби не було в її житті нічого окрім сяйва одеського сонця та ласкавого узбережжя Чорного моря. Проте навчила цінувати життя цю справжню Героїню, без сумніву, саме війна. Гість другого випуску одеського циклу проекту «Сповідь» – учасник АТО, волонтер, надзвичайна жінка та любляча мати – Анна Ільющенкова. Детальніше про цю видатну постать можна прочитати тут: http://fakty.ua/194597-medsestra-batalona-donbass-v-ilovajskom-kotle-ya-poluchila-chetyre-tyazhelejshih-raneniya-no-statusa-uchastnika-ato-mne-ne-dayut

Військовий капелан, священик української православної Церкви Київського Патріархату Андрій Ляшек. Відносини суспільства з Богом, необхідність каяття та визнання провини у своєму серці – постулати, які дадуть змогу морально переродитися, вважає Отець Андрій. Після нашої розмови на все життя запам’ятаю сказане ним: «Віра без добрих справ мертва».

Ще одна широко відома не тільки в Одесі, але й за її межами постать – астролог, астропсихолог, телеведучий Ян Данилович. Він присвятив себе вивченню трансцендентної складової життя, більше 30 років практикує ЛАЛ КІТАБ, знає відповіді на найскладніші запитання та розповість багато цікавого про події, що відбуваються.



Володимир Орел, людина, як уособлення духу українства. Хірург на фронті, лікує найтяжчі рани, яких зазнала нація, рятує дорогоцінні життя наших солдат. Проте переконання, якими цей герой живе в тилу вражають не менше військової звитяги: Коли мова йде про дружину, то це Берегиня родини, роду, яку кохають, якій з гордістю цілують натруджені руки за те, що вона цими самими руками годує, обіймає, підтримує та втішає всю велику та люблячу родину. Якщо раптом гість, то одразу накритий стіл, щира посмішка та душевна розмова і, нерідко, завітавши на годину, гість може затриматися на ніч, а то й на тиждень, точно знаючи, що гостинність господарів абсолютно щира. Якщо лікувати, то попередньо віддавши молитву Господу та святому Луці, ікони якого стоять як вдома, так і на роботі. Він знає набагато більше за багатьох. Він вже живе тим українством, тією Україною, які ми тільки почали усвідомлювати та відбудовувати.

Керівник релігійної громади Свято-Троїцької парафії української Православної Церкви Київського Патріархату м. Одеси, керівник єпархіального відділу співпраці з козацькими організаціями, капелан, священик Василь Вірозуб. Запам’ятайте його слова «Ми приречені на перемогу. Приречені!» Впевнений що його енергійність та добрий гумор дають неабияку підтримку та наснагу українським бійцям на війни і слугують стовпом підтримки вірянам у мирній Одесі.



Він знає про Одесу більше за багатьох, із задоволенням ділиться своїми знаннями, закохуючи в рідне місто дедалі більше людей на екскурсіях, які організовує його туристична агенція. Історик, бізнесмен, мандрівник, журналіст, громадський діяч. Людина, яка має чотири вищих освіти, але яка перетворила своє хобі в основний вид діяльності. Справжній одесит, справжній українець – Олексанр Бабіч http://svobodaslova.in.ua/news/read/29191

Випадкова і дещо незвична тема інтерв’ю була піднята при зустрічі з очевидцем трагічних подій 2014-2015 років на окупованих територіях у місцях позбавлення волі. Про долі українських громадян, які стали заручниками російської збройної агресії на Сході України. Те, чого не прочитаєш у жодній газеті, тема, яку відмовляються підіймати усі інформаційні портали. Ексклюзивне інтерв’ю з очевидцем подій – «Макаром».

Нагорода «Кращий депутат одеської міськради» для Анни Позднякової, я вважаю, абсолютно заслужена. Це людина, яка не просто хоче змін, вона їх створює. Жінка, мати, політик… Проте, мабуть, найголовніше – УКРАЇНКА, яка, не шукаючи собі виправдань та не зважаючи на перепони, розбудовує ту країну, яку ціною власних життів захищають наші хлопці. http://ivasi.news/polites/anna-pozdnyakova-priznana-luchshim-deputatom-odesskogo-gorsoveta-andrey-kislovskiy-hudshim/

Керівник Одеського осередку Всеукраїнської організації «ДІЯ» Наталія Кручиніна. Вона з весни 2014 року займається волонтерською роботою та відстоювала офіційне визнання добровольчих батальйонів на місцевому рівні – http://dumskaya.net/news/v-odesse-dobrovoltcy-trebuyut-statusa-uchastnika-059519/. Допомагає солдатам на фронті, опікується пораненими, але як справжня жінка, мати, берегиня вона розуміє, що одним із найважливіших шляхів до створення бажаного майбутнього є правильне виховання дітей, адже вони і успадкують усі результати наших починань.

Руслан Форостяк. Висока посада ведучого консультанта начальника Головного управління Національної поліції у Одеській області, активна громадянська позиція, успішний бізнес… Але це не головне, що треба сказати про цю людину. А головне те, що багато років проживаючи в Одесі він не розучився любити Україну так, як завжди вміли це робити на Галичині. А Одеса за багато років нагородила його тим тонким, сповненим іронії почуттям гумору, притаманним тільки їй. http://slovo.odessa.ua/news/17216-ruslan-forostyak-zanyal-shtatnuyu-dolzhnost-v-nacpolicii.html

Гостею завершального випуску Одеського циклу проекту стала редактор видання «Ділова Одеса», журналіст, телеведуча Олена Жура. Проте, як справжня жінка, ця прекрасна пані уміє дивувати. Прийшовши гостею на зйомки програми, буквально за декілька хвилин вона стала її господинею, перетворивши на гостя мене. Подробиці дивіться у випуску.

Олег ВОЛОДАРСКИЙ: «Исповедь XII. Валентина Ходус, ученица Олега Мужчиля-Лесника»



Посвящение и мертвым, и живым…

По крутым, обрывистым склонам ты взбираешься на вершину горы под названием Украина.

Ты ничего и никому не сказал.

Ты взял и ушёл, возложив свою жизнь на алтарь будущего своей Нации.



Славный гражданин Украины Олег Мужчиль-Лесник, учитель Валентины Ходус

Твой путь был аскезой, твои мысли были символом для каждого из нас.

Ты жил под Небом, чтил законы Вселенной.

Ты мог, имел возможность уйти, исчезнуть, раствориться в вечернем тумане и не заметить горя, которое обрушилось на твою Родину.

Ты был в полушаге от Посвящённого.

Не смог. Вернулся обратно.

Твоя душа призвала тебя возвратиться.

Воин монах (кшатрии).

Так и сорвался ты с этой горы.

Но твоя во истину чистая душа стала белой птицей.

Сильной, рвущейся против ветра в самый центр раскалённого солнца.

И когда я поднимаю голову высоко к небу и вижу, как ты паришь над землёй, я улыбаюсь тебе! Ты мой брат! Ты отдал жизнь за меня и моих детей.

Я не знал тебя… тогда…

Зато я знаю тебя сегодня.

Я выучил тебя по меленьким знакам ежедневья.

Я обязан был это сделать!

Чтобы никто и никогда не смог рассказать твоей НАЦИИ неправдивую легенду о тебе.

И я точно так же, как и ты, дойдя по ступеням храма к вратам сущего, обязательно вернусь, чтобы протянуть руку тем, кому я обязан.

Ты знаешь – сущности тебя страшно боятся?!

Они украли твое тело, они максимально постарались вырвать твою судьбу и утопить ее в болоте лжи и бесчестия.

Но МЫ все знаем и осознаём – ты с нами!

Ты здесь!

И это не делает грустным сегодня, это вызывает детскую улыбку БУДУЩЕГО.

Мелкие и трусливые души торгуют твоим именем на паперти твоих смертельных врагов.

Нечестивые голодные духи, словно мухи тёплой осенью, пытаются повторить твой полет.

Ты постулат Нации, ты герой своей любимой и родной ЗЕМЛИ.

И об этом не надо кричать, на этом нельзя наживаться.

Этим необходимо Жить!

И только достойнейший повторит твой Путь.

Ты все видишь. Тебе все известно.

Наша мечта – попрощаться с тобой на днепровских холмах и отпустить твою душу высоко в небо.

И самым необыкновенным в твоём жизненном пути было то, что ты воспитал учеников в истинной любви к своей Родине.

Они так и продолжают твой Путь!

Для них самое Святое – помнить о том, что Украина – это их потрясающая и безумно любимая МАТЬ.

Слава тебе великий ВОИН! Навеки СЛАВА!

Авторська програма Олега Володарського «Сповідь» гість програми Валентина Ходус «Рінчен мА» རྨ་རིན་ཆེན (волонтер, голова ГО «Східна Варта», учениця Мужчиля О.В. «Лісника»)

Відео: «Присвята… і мертвим, і живим»


Олег Володарський: «Сповідь XI. Христина Счасна. Ось на таких сильних жіночих плечах тримається вся Україна» – відео



Уважно подивись на ці красиві, ГЕНЕТИЧНО сильні обличчя, звернися до них, як до себе, відштовхни все зайве та непотрібне.

Природа подарувала нам найкрасивіших, найніжніших жінок на ЗЕМЛІ. Господь обдарував нас турботливими матерями, люблячими сестрами, відданими та вірними дружинами. Їх відданість вища за життя та смерть, адже провівши в останній путь своїх чоловіків, котрі загинули, захищаючи рідну землю, вони продовжують їх справу, несуть на собі їх Хрест. Хрест Воїна! Хрест України!


Це сім’я щасливих людей. Їм Господь дає щастя бути матерями та бабусями. Це сильний рід, котрий виховує нам майбутніх героїв і патріотів.

Пекло війни не змого випалити цей дух, який в цьому роді передається з молоком матері, а тільки ще більше його загартувало.

Ця генетика не втратила свій колір та аромат – аромат свіжоспеченого хліба і квітучих гірських трав.

Вони вільні. Вони кричать про любов до своєї землі. Вони посміхаються сонцю. І опускають очі в молитві перед іконами в істинно єдиній і святій Церкві їх рідної жовто-синьої нації.



Тільки такі сильні та добрі обличчя здатні пробудити всіх нас.

Я навіть більше тобі скажу, диванний патріоте, вони полізуть під танк, будуть подавати набої і віддадуть останній шматок УКРАЇНСЬКОГО хліба циганському малюку.

Для них всі діти – це лише діти, а їх ставлення до дорослих не залежить від національності, мови чи віросповідання, а виключно від того, чи любить та поважає людина їх рідну землю, їх Батьківщину, за яку їх Чоловіки воюють та віддають свої життя.

Вони не вміють інакше!



Це обличчя спадкоємиць і нащадків Анни Ярославівни. Це та генетика, яку так жорстоко, по-сатанинськи винищує кремлівський диявол. Це те, за що нас ненавидять «за порєбріком».

Нас вбивають, а ми любимо. Нас калічать, а ми посміхаємося. Нас ріжуть на шматки, відрубують руки, розпорюють животи, вбивають, зраджують, а ми все одно не розучилися любити.

Любити тихо. Безмежно. Ми любимо цю землю. Обожнюємо її. Плекаємо.

Пошепки… Молитвою…

І ми, нарешті прокинувшись, з гордо піднятою головою дивимося на ситі морди кремлівських холуїв та не розуміємо їх присутності на нашій Богом даній землі.

Не розуміємо, чому після стількох смертей вони говорять не нашою мовою з наших телеекранів, чому дивляться не наш футбол, живуть не нашими бідами.

В той час, як ми ховаємо найкращих дітей України. А вони, не соромлячись, примножують наш біль.

Тому сьогодні, коли нас знищують розгодовані до стану хряків кремлівські холуї, саме на таких тендітних, жіночних плечах і тримається Україна.

Вони по всій країні. Маленькі, швидкі, витончені і неймовірно душевно красиві, наче маленькі іконки.

Вони метушаться, рятують всіх нас, проте встигають поцілувати дитину на ніч та приготувати їй поїсти.

Лише диву даєшся – за рахунок чого беруться в них сили? Звідки?

Відповідь приходить із глибин історії моєї нації – інтелектуальна генетика. Рівень сприйняття і усвідомлення Бога. Внутрішній механізм країни, що воює впродовж всієї своєї історії.

Пам’ятайте – ми переможці! Ми виживаємо наперекір!

Інститут матері та материнства зобов’язаний був з’явитися у нас з перших днів незалежності. Інститут, котрий культивує і дбайливо відновлює генетичну пам’ять Нації.

Соціальна платформа, котра всіх нас об’єднує та приводить до розуміння егрегору Нації. Повага до предків і до євгеніки 700-річної пустелі, котру треба нарешті пройти.



Христина Счасна (Головачова).



Тетяна Счасна – мама Ані і Христини – після проведення дитячого свята «Українські вечорниці» стала жертвою репресій. Зараз працює в Італії. В монастирі. Поруч із Богом.

Щоб мати змогу молитися за своїх дітей та онуків. Шістьох онуків і двох дочок.

Ні еміграція, ні смерть чоловіка Ганни – Андрія Большакова (позивний «Сім’янин»), ні громадська робота на благо нашої з вами держави не тільки не завадили їм залишитися УКРАЇНКАМИ, а навпаки – ця родина стала міцнішою, відважнішою.

Христина – юрист. Це помітно одразу, неозброєним оком – загострене відчуття справедливості.

Дивлячись на неї починаєш пишатися українським етносом. Їй наболіло і недолугість законодавства і егоїзм соціальних служб.

Метал. Метал у голосі, який з’явився в результаті болю та страждань, що випали на долю цієї української сім’ї.

Знаєте, можна щось робити. Робити багато, завзято. Але я зрозумів інше – нам треба лише довірити. Довірити ось таким сильним, вірним і чесним Українкам будувати нашу державу.



Над ними не має влади червоний диявол – адже він приніс на їх Батьківщину війну, яка відібрала в них їх коханих чоловіків.

У них на руках український етнос. І вони його виростять – всім смертям на зло.

Це у них від Бога. Від української Церкви-матері. Від Пресвятої Діви Марії.

Борг перед нащадками. Обов’язок. Поцілунок Ісуса – бути матір’ю Нації.

І поки сини, чоловіки і діти воюють – віддайте їм у керування країну і ми почнемо розуміти, що таке етнічна, Богом дана Україна.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми – Христина Головачова.

Олег Володарський: «Сповідь X. Отець Дмитро Поворотний вибрав найвідповідальніший шлях – бути разом зі своєю нацією на війні» – відео



Боже Великий! Боже Всесильний! Ми, грішні діти Твої, у смиренні сердець наших приходимо до Тебе і схиляємо голови наші. Отче! Прости провини наші та провини батьків, дідів і прадідів наших. Прийми нині, благаємо Тебе, щиру молитву нашу і подяку за безмежне милосердя Твоє до нас. Вислухай наші молитви і прийми благання змучених сердець наших. Благослови нашу Батьківщину-Україну, волю та щастя їй дай.

Премилосердний Господи, хто вдається до Тебе з благанням, ласку Твою подай.

Благаємо Тебе, Боже Благий, за братів і сестер наших, що на засланні, у в’язницях, на тяжких роботах караються і мучаться. За вдовиць, за сиріт, за калік і немічних, і за тих, що Твого Милосердя та допомоги Твоєї потребують.

З’єднай нас усіх в єдину велику Христову сім’ю, щоб усі люди, як брати, славили Величне ім’я Твоє завжди – нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.




Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми – отець Дмитро Поворотний.

«Багато хто думає, що християнин – це людина, відірвана від реальності, яка «витає у хмарах». Навпаки, християнин схоплює, осягає реальність і глибше за інших розуміє та «проживає» її. Тим не менше, він читає і Євангеліє, і Отців, він «проживає» і це, занурюється в це і відчуває дуже тонко, робить це своїм життям. Він стає чуйним, чутливим приймачем божественних вказівок».

Порфирій Кавсокалівіт


Перед зйомками чергової програми я ретельно і уважно вивчаю людей, до яких іду за сповіддю. Священик, який своїми руками перевозив загиблих героїв з ТОГО боку обеззброїв мій розум. Неймовірно вражають мужність і сила духу цього духовного наставника українства, який присвятив своє життя найважчим і найнебезпечнішим випробуванням на шляху до Миру, якого ми всі так чекаємо.



Отець Дмитро про війну знає більше, ніж хто інший, він вибрав найскладніший і найвідповідальніший шлях – бути разом зі своєю нацією на війні. Підтримувати солдат, і проводжати в останню путь тих, кого Господь призвав до себе.

Війна скалічує не тільки тіло, але й душу. Підміна понять, цінностей, перекручування моралі. Коли один натиск на курок вирішує всі проблеми. Повернути з війни тіла наших воїнів та провести їх в останню путь – це надзвичайно мужній вчинок, проте не меншою звитягою є щоденна турбота про те, щоб Душі наших воїнів не були понівечені на полі бою, щоб в їх серцях залишалися людяність та любов.



Владико Христе Боже наш, що бідного визволяєш від насильника і рятуєш безпорадного, Сам, Милостивий, братів і сестер наших, що в Росії, у Криму і на Донбасі в біді, засланні, неволі та в оковах перебувають, – милостиво звільни, щирим серцем молимось Тобі: вислухай і помилуй.

Саме цим вразив мене найбільше отець Дмитро – він закликав розмовляти душами. Душами, які просять в Молитві до Господа про закінчення такої нечесної і несправедливої війни.

Це – стрижень. Генетично сильний і впевнений в собі українець. Він говорить не словами – переконаннями.

Він відчуває трепет, проте несе в собі іскру Божу, яка допомагає йому зробити надможливе, щоб полегшити біль, коли стикається з людською душею. Саме тому він ніколи не зможе стати байдужим до людей.



Він не відчуває ані втоми, ані задоволення від зробленого. Адже його справи – це сама суть цієї людини. Не вольове зусилля, не усвідомлення того, що так правильно, а абсолютно щире нерозуміння того, як можна жити інакше, коли твоя нація воює. Він боїться лише щось не побачити, чогось не почути, не зрозуміти шепоту пораненої душі.



У розмові відразу підставляє плече і каже ті слова, які роблять душу спокійною і світлою. Неймовірною силою і вірою володіє цей священик, надзвичайно правильні і потрібні слова він говорить – про війну, про смерть, про землю, про людей. Навіть прострелений Хрест він описав спокійно. Він не ділиться болем – він ділиться своєю силою, аби кожному з нас було легше пережити біль війни та втрат. Він не боїться смерті. Він боїться не виправдати довіри Господа нашого Ісуса Христа.



Прості життєві радощі: Родина, Друзі, Благодатний Вогонь. Просто – радуйтесь, а не «мудруйте»!

Ми говорили з ним, а в цей час десь поверталися лелеки. Вони кружляли над українським селом і згадували свої гнізда. Ми говорили з ним про все і, в першу чергу, про Бога, а десь, зовсім поруч, мені бачилося, як пара лелек ніжно спостерігає за своїми маленькими пташенятами в звитому на даху української хати гнізді.

Віяло життям. Майбутнім! Було боляче і страшно, а цей такий сильний і мужній український Священик закликав мене жити.



«...І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину»

(Василь Симоненко)

Моя проста Незалежність! Зі святом!


Він як в молитві говорив до цілої НАЦІЇ: «Будьте нарешті сильними! Станьте назавжди непереможними!». Від усього українського серця закликаючи любити даровану нам Господом землю, яку своєю кров’ю омивають герої Нації.

Біля храму пам’ятник загиблим воїнам. 32 людини із різних куточків України.

Схили голову Нація! Забудь про всі свої негаразди і радості, про сніданки і обіди, зарплати і відпустки.

Нас вбивають. Вбивають нещадно, по-варварськи. А такі як він, на передовій ховають своїми руками, а головне душами людей, які до нестями люблять свою країну. Мені складно встати на коліна на справжню Сповідь, але скажу одне: цьому священику я б сповідався, не замислюючись ні на мить.

Олег Володарський: «Сповідь IX. Публіцист Ігор Суховий розуміє як треба розвиватися, щоб врятуватися від кармічних помилок минулого» – відео



Євгеніка (від грец. Εὐγενής – «хорошого роду, благородний») – вчення про селекцію стосовно людини, а також про шляхи поліпшення його спадкових властивостей.

157 років тому, 22 травня 1861 року, Кобзаря перепоховали в Каневі на Чернечій горі.

Коли через 78 років після смерті Тараса Шевченка розрили його могилу і відкрили труну… поет лежав як живий.

Настоятель Канівського Успенського собору, який вимовив промову над труною поета, був відсторонений від посади.

Між іншим, Шевченка ховали як неодруженого парубка: перед труною йшли молоді дівчата в національних костюмах, голосно оплакуючи Тараса. Протягом двох днів тіло поета було виставлено в Успенському соборі Канева, побудованому ще у 1144 році. Під час церемонії відспівування настоятель Успенського собору Гнат Мацкевич виголосив слова, що стали пророчими: «Благоговій, Малоросіє, до граду нашого: у нас поховано Тараса Шевченка. Дивись, Малоросія, на його могилу, дивися і молися!». Незабаром після цього священика відсторонили від посади. Його подальша доля невідома. Чернечу гору, що стала останнім притулком Кобзаря, в народі дуже скоро стали називати Тарасовою.

Пантелеймон Куліш за козацькою традицією накрив труну червоною китайкою і сказав: «Нехай наш батько з’явиться на Вкраїнi лицарем щирим, що жив i вмер, побиваючись про добро, про честь i волю нашу… З’явись, батьку, серед рiдного краю пiд своєю червоною китайкою, заслугою козацькою; згромадь навкруг себе слiпих, глухих та без’язиких, нехай побачать, як далеко вони од правди постали, нехай почують iз мертвих уст твоїх твоє слово безсмертне… Наш єси, поете, а ми народ твiй i духом твоїм дихатимемо у вiки й вiки...»

Після революції і громадянської війни, в 1923 році, більшовики осквернили місце поховання Тараса Григоровича, скинувши величезний пам’ятник-хрест, встановлений у 1884 році на народні гроші. Однак через 16 років в Каневі відкрили музей Тараса Шевченка, а на могилі встановили пам’ятник. З цією подією пов’язана одна загадкова історія. Для того щоб гранітний постамент з бронзовим монументом Кобзаря не розчавила труну, необхідно було точно розрахувати місце його розміщення. Справа в тому, що згідно з козацьким звичаєм могилу обклали камінням і надали їй форму кола. За багато десятиліть він деформувався від дощів.

Тому була створена комісія із співробітників НКВС і представників місцевої влади, під наглядом якої бурили землю, щоб знайти склеп. Розкривши поховання поета і відкривши кришку труни, члени комісії побачили металевий ящик, в якому виявили ще одну труну, з віконцем. Поруч лежав засохлий вінок. Пізніше одна з жінок, яка була присутня при розтині могили, згадувала, що «Шевченко лежав як живий». Але як тільки на обличчя поета потрапило повітря, воно моментально стало просідати… У тому ж 1939 році вхід до склепу замурували залізобетонною плитою.



Публіцист Ігор Суховий зауважив одну дуже важливу деталь в нашій розмові: 22 травня 1861 відбулося перепоховання Т.Г.Шевченка, але ніхто не звернув увагу на той факт, що в цей день відзначали свято Миколи Чудотворця.

День Миколи Літнього є одним з найбільш шанованих християнською церквою свят. Торжество приурочено до дня перенесення мощей святого Угодника Миколи в місто Барі, що знаходиться в Італії. У православ’ї Микола Чудотворець вважається покровителем дітей, закоханих пар, солдатів.

Крім того, Святитель є і захисником людей, які незаслужено були покарані.

Слова «євгеніка» радянська наука і культура боялися як вогню. Священного вогню. Благодатного.

Вони не хотіли визнавати наслідків своїх сатанинських вчинків.

Як для мене це ні що інше – КАРМА. Тільки в нашому випадку стосовно НАЦІЇ.

Та Ігор і народився в один день з Великим Тарасом – 9 березня.

Таких людей як Ігор треба не тільки чути і слухати, їх треба записувати і розуміти.

Їм боляче. Їх НЕ розуміють. Вони не можуть прокричати крізь покоління низькосортних «шарікових» до генетики Української Нації, яка ще залишилася живою.

Їм дуже незатишно з владою. З продажною журналістикою-повією.

Але у таких людей на підсвідомості дух бунтарства. Шевченківський дух! Український!

Їх не лякає масовість дурості і соціальної короткозорості.

Їм тісно. Вони задихаються від неусвідомленості нашого буття. Їм ця свідомість чужа.

Ігор бачить, куди ми йдемо, на жаль, не усвідомлюючи своєї історії й культури.

Він дуже глибоко пережив епоху нашого народу і розуміє гостро й інтуїтивно як треба розвиватися, щоб врятуватися від кармічних помилок минулого.

Він реабілітує ціле покоління.

Він його чує.

Ми живемо в абсолютно різних світах.

Одні чують і співпереживають тому, що відбувається, інші плескаються, метушаться, біжать і, голосно плямкаючи на похоронах і весіллях, журяться про дні, що залишилися в далекому вчорашньому.

Життя одне. Матеріальне і духовне. Але які ж різні до невпізнання відчуття!

– Кажіть правду!

– Какаяразніцаодіннарод!, – заволають ті, що плямкають та метушаться.

Будьте низькопробною єхидиною з переламаною НАЦІОНАЛЬНОЮ хребтиною, то навіть рідкісна жеківська сволота протягне вам свою спітнілу і продажну руку.

І таким як він це болить. Коли в черговий творчий сутінковий вечір він читає ПРОРОКА НАЦІЇ і порівнює з нескінченним хаосом сьогодення.

Спадковість Нації в її культурі розуміння.

Євгеніка. Спадщина. Сповідь.

На тисячолітті епох. На могилах предків.

На маленьких українських церквах.

Але таких сильних і мужніх.

Патріотичний інтелект. Інтелектуальний патріотизм.

Як хочеться злій кремлівській сутності розділити це і зіштовхнути один проти одного.

Сутність накопичувала ці навички 750 років.

Цей злий еґреґор (бо для українців не є «духом-охоронцем») як чорна пляма і досі висить хмарою між нами і сонечком.

Ось тому такі мудрі пілігрими, як Ігор Суховий, є серед нас.

Вони хворіють і застуджуються нашої євгенікою.

Вони дбають і переймаються нашою Спадщиниою.

Вони, не замовкаючи, сповідуються.

Не поспішай, жовто-синій, сядь і вислухай кобзаря своєї історичної євгеніки, може бути, і ти в руслі величезної річки УКРАЇНА кармічно усвідомиш, як жили твої предки і чому ти тут.

Просто не поспішай. Присядь і задумайся.

Тільки дуже обережно: щоб Монастир, в який ти потрапиш, не опинився притулком кремлівського диявола.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми – Ігор Суховий

Олег Володарський: «Сповідь VIII. Ігуменя Наталя присвятила себе служінню Богу, Нації, Землі, на якій живе» – відео



«Два шляхи ведуть нас до Бога: шлях суворий і виснажливий, з жорстокими боями проти зла, і легкий шлях за допомогою любові. Багато людей обрали суворий шлях і «пролили кров, щоб прийняти Дух», аж поки не досягли великої чесноти. Я знаходжу, що найкоротший і вірний шлях – це шлях любові. Його дотримуйтеся і ви. Тобто ви можете робити інші зусилля: навчатись і молитись з метою досягти успіху в любові Бога і Церкви. Не боріться за те, щоб вигнати темряву з кліті своєї душі. Відкрийте маленький отвір, щоб проникло світло, і пітьма зникне».

Порфирій Кавсокалівіт

Ми довго шукали цей Монастир. Маленький, недобудований.

Перший жіночий монастир рідної Української Церкви на Сході нашої країни.

Хочу наголосити раз і назавжди – при всій моїй величезній повазі до всіх релігій і конфесій, моя рідна Українська ПРАВОСЛАВНА Церква тільки КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ. «Сповідь» ще й про це.

Чужої «церкви» тут не повинно бути.

Як би вона не тиснула величезними куполами, якими б хрестами не вінчали її кгбешні гундяї, скільки б нерадивих ватників в неї не заповзало на пузі, які б лексуси, бехи не з’їжджались до її кремлівсько-сатанинських врат, якими б дячками з картинками не ходили один за одним продажні п-резиденти моєї занадто довірливою Нації.

Моя життєва позиція консервативна і незмінна до останнього подиху – мій Бог, моя віра, мої ікони і любов до Всевишнього – українська. Чиста, світла, скромна і богобоязлива.

Дві тендітні жінки відкрили нам Храм. Хвилювалися, дбайливо спостерігали, щоб нам було затишно.



Монахині.

Один і гостей «сповіді» на моє запитання про українських монахів мені відповів:

– Зрозумій! Людина присвячує себе служінню Богу. Це, в тому числі, і служіння Нації, землі, на якій він живе. Людям, які працюють і живуть на славу Господа. У нас ще не особливо розвинене монашество в ім’я Христа Спасителя. Ми тільки починаємо!

Якого рівня культури та інтелекту повинна досягти Нація, щоб людина відкинула мирське життя і пізнавала вічну і святу Духовність?

Яка кількість монахів та монахинь має бути в нашій країні, щоб відмолити все, що ми робимо неправильного щомиті?

Яким поглядом, яким душевним теплом потрібно обдаровувати людину, яка з ранку до вечора молиться Господу за кожного із нас!!!

Скажи мені, жовто-синій, ти згоден з моєю архаїчною думкою, чи у тебе інші ідоли? Інші переконання? Інша думка з цього приводу?

Я ставлюся до монахів і монахинь з бережливим благоговінням.

Для мене це вчинок. Стигмата (як болюча кровоточива рана).

Ігуменя Наталія, як і більшість священнослужителів, з якими звела мене «Сповідь», почала чути Господа з самого дитинства.

Маленька дівчинка, яка тижнями чекала, поки відкриється храм в її рідному селі на Тернопільщині, яка дуже любила Різдвяні свята, прибирала і мила в церкві, щоб відчувати ту благодать, яка сходить в Храмі Божому. Храмі, який згодом став їй домом.

Є такі хвилини, жовто-синій, і такі миті, які неможливо описати словами…

Коли хочеться речитативом прочитати Молитву або заспівати псалом, наскільки неймовірно і непередбачено в наше життя приходить Господь.

Дві тендітні УКРАЇНСЬКІ монахині, які удвох відбиваються від п’яниць, наркоманів і дебоширів. Від сепарні, яка так і не пробачила нам нашої НЕЗАЛЕЖНОСТІ.

І знаєш, рідний мій Українець, не побачив інфантильності або флегми…

Жива, свіжа, думаюча, швидка. Здобувши мудрість, даровану служінням Господу, вона не втратила щирих, трохи навіть дитячих, цікавості та відкритості.

Вона настільки щиро і вірно служить тому, чого ми навіть не бачимо, що самий невіруючий почне замислюватися про гріховність буття…

Під час програми відчув аромат троянд.

Справжня, проста і скромна.

Але скільки ж відданості нашій рідній нації, рідній землі в цій людині! Як же болить їй ця війна!



Наша кровна і рідна обитель Київського патріархату ревно і дуже вірно нагадує нам про повагу до своєї землі.

Як важливо, щоб в житті кожного з нас духовні наставники допомагали нам бачити найважливіше і любити важливі для нас Святині, які допомагають нашим дітям.

Це – довіра Нації, в якій є повага до духовних наставників.

Це неймовірна відповідальність. І нації, і Церкви!

Варто нам об’єднатися і взятися за руки, запалити свічки під Іконами, як ми абсолютно по-іншому почнемо бачити і чути Заповіді і, нарешті, зможемо відчути себе однією великою родиною, усвідомити, що всі ми діти Господні.

Вона присвятила своє життя служінню Господу!

Мені вистачає вихованості і поваги визнати те, що вона присвятила себе служінню моїй країні, моїм дітям, і Молитві, яка рятує наших хлопців там – в окопах, на передовій, на краю життя і смерті…

Вчу себе любити таких Ангелів сьогодні і зараз, бо саме вони своєю Вірою охороняють наше життя і майбутнє наших дітей.

Низький уклін тобі, Матінка Наталія.

Бережи тебе, Господи!

І бережи тебе, Почаївська Божа Матір, тропар якої читаю по твоїй милості.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ», гість програми – ігуменя Наталя

Олег ВОЛОДАРСЬКИЙ: «Сповідь VII. Ганна Счасна – Матір, Жінка, Патріот»



Не хочу болю. Категорично його заперечую.

Так вийшло. Все життя дуже боляче.

Живу без шкіри. І будь-який біль сприймаю як свій.

Вкрай важливо зуміти побачити, зрозуміти і розділити чужий біль.

Біль ВІЙНИ – він не може бути чужим. Смерть і поранення наших з Вами захисників – це спільний біль Нації. Біль люблячих і співчуваючих сердець.

Пам’ятаю похмурий день (3 місяці тому), коли вперше подзвонив Ганні. Сильно нервував, не знав з чого почати. Не розумів, як говорити. Як говорити про біль, про втрату рідної людини – чоловіка, батька п’ятьох дітей.

Непокірний і сильний ДУК ПС.

«ВОВКИ», позивний «Сім’янин».

Андрій Широков.



Поставив під сумнів слово «непримиримий», згадавши задоволену і солодкувату пику колишнього «рукаміводітеля», котрий сьогодні зайняв крісло в ВР. У мене інший ДУК. У мене в серці й розумінні зовсім інший «ПРАВИЙ СЕКТОР». Той, що починався з Лісниками. Смерть Олега – не випадковість.

Коли «вони» зрозуміли, що основна частина здорового організму цієї організації обурилася, зірвалася і була готова воювати з внутрішнім і зовнішнім ворогом під керівництвом Мужчиля Олега Володимировича (Лісника), йому був підписаний смертний вирок.

– Аня, ДУК – це СІМ’Я?

– Так! Вони досі люблять і пам’ятають Андрія.

Багато добровольчих підрозділів воюють за Україну.

Так склалося життя, ДУК – це СІМ’Я.

Мукачево. Черкасси. Дніпро.

Тюрми, кримінальні справи.

Червоні від сліз очі дружин і матерів.

Сказати, що я переживав перед програмою з Ганною Счасною, значить нічого не сказати.

Я боявся. Саме боявся. Доторкнутися до болю, до серця, що кровоточить.

Але я впорався. Мені вдалося теплими долоньками узяти цей біль в руки і притулити до свого серця.

Це справді допомагає. Коли тисячі очей моїх співвітчизників дивляться з любов’ю і розумінням на наш загальний біль, розуміючи, що діти, котрі залишилися без батька – це діти НАЦІЇ. Діти Героя! Діти УКРАЇНЦЯ!

Наче дитина, сіла на диван і, поклавши маленькі руки на коліна, почала говорити про Україну. Коли Ганна сказала про зобов’язання кожного з нас в першу чергу любити свою Україну, моя картина світу, яка заповнена барвами бурхливого життя столиці з його нічними вогнями розважальних центрів, переповнених кафе та ресторанів, була розбита вщент.



У неї є тільки Україна. І діти …п’ятеро. Діти, які ще до кінця не усвідомлюють, але вже добре знають, що таке війна.

Сильна людина Ганна Счасна. Вона цими маленькими ручками вхопилася за свою улюблену країну і не віддасть її нікому. Вона кожним днем свого життя доводить, що її чоловік жив і помер не даремно, будуючи ту Україну, про яку мріяв її Андрій. В особі цієї Матері, Жінки і Патріота ми знайшли Сім’ї людей, для яких УКРАЇНА – це не територіальна адміністрація, а Святиня, заради якої варто жити і вмирати, тільки з посмішкою любові і гордості, а не продажними і рабськими вяканьямі «адіннарод» «дєдиваєвалі».

Біля воріт її приватного будинку висів червоно-чорний стяг. Я подивився на нього, усміхнувся і зрозумів – в Дніпрі є БАНДЕРІВЦІ, для яких золотими літерами в душі вибито монограмою – ВОЛЯ або СМЕРТЬ.

Олег ВОЛОДАРСЬКИЙ: «Сповідь VI. Ми ті, ким самі обираємо бути»



Михайло (івр. מִיכָאֵל, Міхаель) — чоловіче ім’я. Походить від слів на івриті מי כמו אלוהים (ми КМО Елохим, скорочено «мі-ка-е́ль») — буквально «Хто як Бог», або «Той, Хто як Бог».

У літописних записах початку XII століття згадується, як князь Святополк Ізяславич, онук великого київського князя Ярослава Мудрого, 11 липня 1108 року вирішив побудувати кам’яний собор поблизу Дмитрівського монастиря і церкви святого Петра в ім’я святійшого Архістратига Михаїла — небесного покровителя і хранителя міста Києва.

За однією з версій Дмитрієвський монастир на цьому місці спорудив батько Святополка Ізяслав (у хрещенні Дмитро). Існує гіпотеза, що тоді ж при церкві виник і чоловічий монастир. За іншою версією монастир тут заснував ще в 998 році перший митрополит київський Михайло. Інтер’єр Золотоверхого Михайлівського храму в той час був виконаний з дорогих матеріалів із застосуванням мармуру. Стіни собору були прикрашені мозаїкою, оздоблення святині завершували дорогоцінні ікони. Переказ свідчить, що в період правління князя Святополка Ізяславича зі столиці Візантії міста Константинополя в Михайлівський монастир привезені мощі святої великомучениці Варвари, які згодом стали основною священною реліквією храму. 16 квітня 1114 року після смерті Князя Святополка Ізяславича його тіло поховали на території храму.

Золотоверхому Михайлівському собору було завдано значної шкоди, коли в 1240 році татаро-монгольський хан Батий захопив Київ, а також під час війни з кримським ханом Менглі I Гіреєм у 1482 році.

У період з XVII до XVIII століття Михайлівський монастир весь час удосконалювався і поповнювався різними цінностями завдяки українським гетьманам. У 1718 році знаменитий полководець і політичний діяч Богдан Хмельницький за свої кошти оплатив замовлення на нову позолоту для головного купола собору. Гетьман Павло Скоропадський замінив іконостас. Іван Мазепа подарував спеціальний ящик, повністю виконаний зі срібла, для зберігання в ньому мощей святої великомучениці Варвари.


Поспішав… Повертаючись зі зйомок дуже боявся втратити, розплескати ті відчуття, які викликав у мене цей діалог. Говорив з отцем Михайлом, а в голові народжувався цей текст, лягаючи монограмою на серце.

Кругом клекотів величезний всесвіт — велике, неспокійне місто поспішало жити, не встигало, вибухало сигналами автомобільних гудків, музикою з кафе і магазинів. А я відчував неймовірну зібраність, необхідність зберегти ці фарби.

Посмак душі. Божої і щирої.

У мене двоє хороших дорослих синів. Це велике щастя для батька. Але я, не перестаючи вірити в Господа, прошу подарувати мені третього хлопчика і саме з ім’ям МИХАЙЛО.

Отець Михайло і храм Божий МИХАЙЛІВСКИЙ, в честь мого святого Архистратига Михаїла.

І раптом, під час діалогу священик говорить про сімейну пару, яка просила подарувати сина… І Господь змилувався… Малюка назвали МИХАЙЛО.

Все моє дитинство пройшло з дідом. Це був величезний чолов’яга! Амосов, обстежуючи його серце, сказав, що такого великого серця він не бачив ніколи. Михайло Володарський.

М-и-х-а-ї-л.

30-річний священик. Родом зі Львова. Викладач. Строгий і неймовірно підтягнутий.

Шостий випуск. Шостий Герой. Неймовірно гордо усвідомлювати, яка величезна кількість жертовних і сильних людей живе в нашій країні.

Ми проговорили 25 хвилин, а мені здалося, що пройшла ціла година.



Отець Михайло випромінював Віру.

Попередній випуск, з Отцем Сергієм (Дмитрієвим), був як відлуння сьогоднішніх проблем і розвитку нашої рідної УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ.

У цьому ж я побачив усвідомлено-духовне майбутнє нашої Церкви — завтрашній день НАШОЇ Релігії.

Різниця в двадцять років бентежила мене набагато більше, ніж мого співрозмовника. Бачив перед собою мудрість Бога, співчуття в очах, коли мова зайшла про перші дні Майдану, бачив непідробну Віру.

Було ясно. Чисто. І дуже-дуже затишно.

Хто є Ми? Як, взявшись за руки, утворити сильну ВОЛЮ, про яку ми так мріємо?

Жага любові, сила великого і доброго народу, який століттями не може скинути зі своїх втомлених плечей важкий тягар — злого й підступного ворога…

Я просив у Господа лідера НАЦІЇ, який об’єднає всі церкви УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ.

І кожен Божий день буде звучати дзвін.

Нагадувати нам про ВІЙНУ.

Кликати нас допомагати АРМІЇ.

Плакати про душі загиблих.

Милосердствувати про матерів і дітей, які залишилися сиротами.

І тоді острівці розвідувальної ворожої сатанинсько-кремлівської індустрії були б помітні неозброєним оком. Вся країна, вся НАЦІЯ зрозуміла б, де можна і необхідно ставити свічку за загиблого чи полоненого ВОЇНА-УКРАЇНЦЯ.

Це повинно було стати сенсом існування ЛІДЕРА країни — об’єднати, зміцнити, створити майбутнє Нації!

Мене ніколи, ні за яких обставин не покидає відчуття віри у ВЕЛИКЕ майбутнє моєї країни.
Романтик? ТАК!!!

Але я живу тим сонячним і світлим днем, коли країна почне повторювати прості, але сильні слова:
— Слава Ісусу Христу!

— Навіки Слава!



Авторська програма Олега Володарського «Сповідь». Гість — Михайло Омельян. 7.04.2018