Последние блоги


Внесок української інтелігенції в розвиток освіти й наукових знань

Перші прояви національно-культурного відродження виникли в релігійній сфері життя. Братства стали основною рушійною силою, яка протидіяла тиску католицтва і стала організатором захисту православної церкви. Саме вони почали обговорювати такі поняття в церковній галузі як дисципліна та моральність. В цей час починає проявлятись інтерес до літератури, освіти, історії, розпочинається розвиток друкарства, який і сприяє задоволенню цього інтересу. Поява братських шкіл пов’язана з активізацією протестантів та єзуїтів в організації освіти. Щодо меценатів друкарства, освіти і літератури, то ними стали міщани та православні українські магнати. Говорячи про національно-культурне відродження не можна не згадати про Берестейську церковну унію 1596 року, а також її вплив на культурне життя. Питання про унію створило хвилю полемічної літератури, останнім з яких був виданий 1622 року, у Києві. Це був церковно-історичний трактат «Палінодія» («Книга оборони»), який був написаний Захарією Копистенським у відповідь на трактат уніатського церковного письменника Л.Кревзи «Оборона унії». Саме боротьба за православну віру стала тим конкретним чинником, що почав об’єднувати різні стани українського суспільства. Діти шляхти та магнатів переходили в католицизм, тим самим зраджуючи справу підтримки національної культури. Після того, як православні братства втратили багатьох покровителів, вони почали шукати нову силу, яка була б здатною їх захистити. Саме такою силою стало виступати козацтво. Центром культурного та релігійного життя стає Києво-Печерська лавра. Отже, релігійно-національний рух з’єднується із козацтвом і стає провідним фактором збереження православ’я і етнічної єдності українського народу. Серед української інтелігенції можна виділити тих, хто найбільше впливав на розвиток освіти та культури загалом, а саме: К.Острозький, А.Курбський, П. Могила, Г. та М. Смотрицькі, П. Беринда. Всі вони змогли сприяти культурному розвитку нашої країни, підняти рівень культури вцілому. До найбільших культурно-освітніх заходів можна віднести написання Петром Могилою кількох значних творів. Першим із таких був «Літургіярон» (Служебник), який у 1692 році Собор проголосив обов’язковим для вивчення всім священикам. У 1643 році було затверджене патріаршим Собором «Православне ісповідання віри», написане П.Могилою у співавторстві з ігуменом Києво-Печерського монастиря І.Козловським. Цей твір містив спростування думки про занепад богословської науки в православній церкві. Він перекладався на різних мовах, видавався і досить швидко поширився серед протестантів і католиків різних країн, що і стало ознакою того, настільки масштабною та значимою була ця праця, а також показало, наскільки толерантним було ставлення авторів до інших конфесій християнства. У 1646 році Петро Могила видав «Требник» — описи різних молебнів, у яких містилися українські національні звичаї та обряди на випадок недуги, неврожаю, освячення нової хати та інші побутові тонкощі. У 1615 році відкрилась Київська братська школа, при якій було засновано друкарню та паперову фабрику. Саме тут і стали викладати такі видатні діячі культури України: М.Смотрицький, К Сакович, Є.Плетенецький та інші. Важливою подією для подальшої діяльності школи та Київського братства був вступ до нього гетьмана П.Сагайдачного «з усім Військом Запорозьким». Велика роль у розвитку освітньої справи в Україні належить Петру Могилі. У 1631 році він заснував у Києво-Печерській лаврі школу згідно із європейським зразком, відправив на навчання за кордон молодих людей для їх подальшої педагогічної діяльності в школі. Він запросив вчених і священиків зі Львова — І.Козловського та Сильвестра Косова. Оскільки у відкритті школи в Лаврі викладачі братської школи бачили лише конкурентність, до того ж їх програми відрізнялись одна від одної – виникла суперечка, однак вона була швидко розв’язана. У 1632 році Київська братська школа була об’єднана із школою Києво-Печерської лаври, що і викликало появу Києво-Могилянської колегії, яка згодом стала академією. Великий внесок у розвиток нашої культури зробили і освічені іноземці, які приїжджали в Україну: німці Бенедикт Гербест та Інокентій Гізель, молдаванин П.Могила та ін..). Щодо літератури, то тут особливо популярним жанром стали панегірники. Одним із найкращих зразків цього літературного жанру були «Вірші…» К.Саковича, написані на смерть гетьмана П.Сагайдачного. Користувалися великою популярністю на той час релігійні теми, наприклад «Палінодія» Захарії Копистенського та «Зерцало Богословія» К.Транквіліона-Ставровецького. У цьому творі автори прагнуть показати, що православ’я- єдиний шлях до людського спасіння. Ще однією поширеною темою у літературних творах цих часів були розповіді про чудеса, які траплялися у Києво-Печерській лаврі та теми житія святих. Через те, що твори писалися складною для розуміння церковнослов’янською мовою їх могла читати виключно освічена еліта. 1619р. у друкарні Віленського братства вийшла «Граматики словенскія правильноє синтагма» М.Смотрицького, яка майже була основним підручником граматики в школах України, Білорусії, Росії, Болгарії і Сербії. Досить інтенсивно почала розвиватись мова,і як наслідок виникає потреба у словниках.1627р. зявляється «Лексикон славенороський і імен толкованіє» вченого-лінгвіста Памви Беринди-як результат його 30-річної праці.Літописи виступали одним із особливих літературно-історичних жанрів. Один із найвизначніших був Густинський літопис, у ньому висвітлюється історія східнослов’янських племен аж до 1598 р., тут міститься і корото зображена історія козацтва, яка вміщена в окремій частині. Не можна не згадати і Київський літопис, який був знайдений у бібліотеці Межигірського монастиря. Тут вперше звертається увага на українське багате міщанство, мова літопису близька до народної мови. В цей час виникають і місцеві літописи. Найвизначнішим з них є Острозький літописець та Львівський літопис. Найбільшу цінність тут представляють описи козацько-селянських повстань та боротьби українського народу проти національно-релігійного гноблення. У 20-х роках написано український «Хронограф», у якому показано боротьбу проти монголо-татарського іга, розкрито політичну історію Литви, України і Московської держави.Про А. Курбського зараз існує величезна література. У багатьох роботах він подається як інтелектуал гуманістичного спрямування. Власне, діяльність А. Курбського-інтелектуала зараз виступає не стільки предметом наукових досліджень, скільки предметом своєрідної наукової віри.Часи національного-культурного руху прекрасно збагатили нашу скарбницю історії.

Роль православної церкви і її братств у розвитку духовного життя українського народу

Виникнення братств – громадських організацій українських міщан при православних церквах – було активізоване поширенням ідей Реформації та Контрреформації на українських землях у XVI ст. Братства протистояли наступу католицизму та уніатства, відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі.
Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, братства виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Одночасно братства розгортали велику культосвітню діяльність.

Основні напрями діяльності братств можна визначити наступним чином:
1.Розбудова храмів; заснування друкарень і шкіл.
Найперша й найстарша ділянка праці наших церковних братств — це безпосередня допомога своїй парафіяльній церкві. З найдавнішого часу братчики займалися оздобою зовнішності своєї церкви, дбали про її гарний вигляд та про урочистість богослужінь і церковних процесій. На урядження церковних процесій братства звертали велику увагу. Своїм коштом вони набували для церкви хоругви та образи, з якими йшли в процесіях. Ціле братство мусило брати участь у цих процесіях, йдучи в порядку парами й не розмовляючи; хто не був на процесії без причин, того карали. Не менш пильно вони ставилися і до церковної проповіді братства. Церковні братства запроваджують по всіх видатніших містах посади фахових проповідників, що дуже прислужилися справі оборони своєї церкви й віри. Братські проповідники багато зробили для розвитку українського проповідництва, написали й видрукували багато проповідей, які й сьогодні займають не останнє місце в історії української літератури; згадаймо хоча б проповіді Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Лазаря Барановича й багато інших.
«Оборона» канонічного православ’я від інокультурної експансії польсько-католицьких впливів для братських шкіл полягала і у поширенні між українським населенням освіти. Братські школи – навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах – громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ’я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Організовуючи братські школи, вони прагнули, щоб їхні вихованці не лише зберегли батьківську віру, а й отримали не меншу суму знань, потрібних для практичного життя (громадянського і господарського), ніж їх давали католицькі навчальні заклади. Це сприяло заглушенню реформаційних настроїв і тенденцій у братствах, розвитку гуманістичних ідей, до яких нерідко приєднуються зауваження на адресу попереднього реформаційного процесу. В. Антонович писав: «Проти єзуїтських та василіянських шкіл вони позакладали свої братські школи; проти єзуїтської науки вони поклали свою науку… що успішно відбивала хитро склеєні єзуїтськими казуїстами докази».
Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р. За її зразком постало чимало братських шкіл у різних містах України: в Галичі, Стрию, Миколаєві, Любліні, Бересті, Києві (1615 р.), Вінниці, Кам’янці-Подільському, Луцьку (1620 р.), Володимирі-Волинському, а також в Білорусі. В І-й пол. 17 ст. створені були й у деяких селах. Найважливішими серед них були Львівська і Київська. Спочатку школи мали характер греко-слов’янських із слов’янською мовою викладання, друге місце займала грецька мова. Вивчалася також тодішня руська (українська) мова. Пізніше братські школи наблизилися організацією і навчанням до ієзуїтських шкіл (з латинською головною мовою), зокрема школи, які мали зразком Києво-Могилянську колегію. Програмою навчання більшість братських шкіл відповідала тодішнім середнім школам: класичні мови, діалектика, риторика, поетика, арифметика, геометрія, астрономія, музика (церковні співи). Ці школи були доступні для різних прошарків суспільності. Учнів вирізняли не за походженням, а за успіхами (на відміну від ієзуїтських шкіл). В школах була сувора дисципліна (включно до тілесних кар). Сироти й учні з незаможних родин жили в бурсах. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки.
Значення братських шкіл величезне. Це вони виховали нове покоління не тільки світських, але й духовних людей. Ціла низка видатних осіб вийшла власне з братських шкіл; у Львівській братській школі, наприклад, учився Петро Могила — потім митрополит Київський. Братські школи на братські кошти виховали високоосвічених професорів, що принесли своїй церкві та батьківській вірі неоціненну користь. Братства перші зрозуміли всю силу друкованого слова і тому стали закладати свої друкарні. Братські друкарні, наприклад Львівська, Віленська, Київська, Могилівська та ін., залишили вічний слід у культурі свого народу. Вони не тільки постачали церквам добрі літургічні книжки, а школам — потрібні підручники, але давали до рук цілому народові найрізніші корисні книжки. Братські видання підносили культуру не тільки самих українського й білоруського народів, але вони широко розходилися по цілім слов'янськім світі і багато помагали, наприклад, церквам болгарській, сербській, румунській та російській.

2. Організація взаємодопомоги, шпиталів для хворих.
Благодійність була одним з головних завдань діяльності братств, особливо тих, що були заможні. Братство різним способом допомагало потребуючим і постійно закликало до цього й своїх членів. Особливу опіку свою братства звертали на бідних, старих, немічних, хворих, удів, сиріт, ув'язнених, подорожніх і т. ін., усім допомагаючи в міру своєї можливості. Багато братств мали власні «шпиталі» — притулки для всіх тих, хто не мав сили самостійно жити з праці своїх рук (старі, немічні, вдови та ін.). Ці братські шпиталі існували аж до недавнього часу. Якщо братство не мало змоги збудувати свого окремого шпиталю, то воно тримало його в найманому домі. Шпитальні мешканці мали обов'язок збирати офіри на братство, особливо в дні ярмарків; при зборах цих ходили вони звичайно з братським образом або хрестом.

3. Обмеження впливу церковних ієрархів.
Братства були міцним і загальнопризнаним проводом народу. Тому немає нічого дивного, що поволі патронат над церквами переходить до рук братств. На той час вони єдині були найміцнішими оборонцями, і тому зовсім природно було, коли більшість церковних справ опинилася в їхніх руках. Цей патронат визнали за братствами й східні патріархи, а вони ж були тоді найбільші духовні авторитети на Сході.
Дійсно, грамотами східних патріархів братствам надано великих прав у церкві. Вони, наприклад, мали право через своїх священиків відлучати від церкви своїх непокірних братчиків, а то й не братчиків. Вони мали право доглядати за життям священиків (вони були з вибрання) й доносили на них єпископові. Більше того, братство мало право доглядати навіть за самими єпископами, доносячи на них митрополитові або патріархові, про що читаємо в львівськім Статуті, що його затвердив 1588 р. царгородський патріарх Єремія: «Аще же и єпископ сопротивится закону, истинне, и не по правилам святых Апостол и святых отец строяще церковь, таковому епископу сопротивитися всем, як врагу истины».
Також з часом братствам почали надавати право ставропігії – право самостійно здійснювати управління церквою, чи залежною від неї одиницею, підпорядковуватися не місцевим ієрархам, а безпосередньо патріархові, контролювати церковне життя, духівництво, єпископат.

Роль церкви в житті українського народу важко переоцінити, ще з часів Київської Русі вона стала колискою українського духу. Вона не лише плекала теплі, щирі та миролюбиві почуття між нашими побратимами, а й була запорукою освіченості та культурної обізнаності, адже перші школи споруджували саме при церквах та монастирях. Саме тому взявши на озброєння науку й освіту (навчаючись в опонентів у полеміці), православні братства повели розмову на істотно іншому, вищому, аніж традиціоналістський, рівні. Вони розширили межі світосприйняття як православних «наставників», так і учнів шкіл. Це сприяло загальному виходу нації на більш високий духовний та культурний рівень.
Історія ніколи не забуде церковним братствам їхньої мужньої та смілої оборони батьківської віри та своєї національності. Боронили вони свою віру всіма способами, боронили скрізь, де тільки треба було. Найперше боронили її перед польськими королями, постійно висилаючи до Кракова, а потім до Варшави найрізніші делегації, складаючи на це потрібні кошти з власного майна. На сеймах боронили інтереси своєї віри та нації або самі братчики, або їхні уповноважені. За церковні та національні права братчики без кінця процесувалися, завалюючи суди різноманітними скаргами на утиски благочестивої церкви. Ця оборона церковних і національних інтересів зробила братства надзвичайно популярними, надала їм силу та значення, а разом з тим передала їм і всю церковну справу. На церковних соборах з 1590-х років братства мають чи не найсильніший голос.