Два недбайливих співробітника підприємства, якому ніхто не дозволяв спилювати дерева в місті Ужгороді, підпилили одне з дерев… і пішли обідати. А те дерево несподівано привалило Аніту. Суд над, хай і неумисними, але мучителями Аніти йде сонливо і дуже вальяжненько. І тільки мати Оксана Білей і відомий волонтер Власта Негря криком кричать про те, що трапилося…
Олег ВОЛОДАРСЬКИЙ
«Бог посилає лікаря – Молитву. Тією молитвою треба поставити дитину на ноги»
«Божественний Спасителю, ти воскресив мертву доньку Яіра і сина вдови. Оце я приходжу до тебе і зі сльозами тебе благаю. Найсолодший Ісусе, зціли мою хвору дитину задля твоєї любові до дітей, задля безмежних заслуг твоєї хресної смерті. Мій Спасителю, змилосердься над моєю хворою дитиною і поверни їй здоров’я. Не дай, щоб я дивилася на хворобу своєї дитини, але дай, щоб я виховала її Тобі, мій пане, на славу, а святій твоїй Церкві на користь. Але Ісусе, нехай буде не моя, але твоя свята воля. Ти обдарував мене тою дитиною і якщо Ти забажаєш, я Тобі її віддам, як Авраам. Не дай мені впасти під тягарем смутку, а допоможи мені терпеливо виконувати волю щодо моєї дитини. Амінь».
Немає в цій країні, серед цієї сильної і мужньої Нації чужих дітей. Немає і ніколи не буде!
І в цій статті не буде зайвих слів і непотрібних Вам нагадувань про добрі вчинки. Є гостре, непереборне і болісне бажання допомогти. Простягнути руку! І пошепки помолитися за цю дівчинку. Як батько. Як чоловік. Як людина.
У тій, країні, яку ми намагаємося підняти з руїн війни і крові, в той час, коли кращі з кращих гинуть на передовій, гинуть саме за майбутнє цих дітей, два недбайливих співробітника підприємства, якому ніхто не дозволяв спилювати дерева в місті Ужгороді, підпилили одне з дерев… і пішли обідати…
Наша маленька дитина абсолютно щаслива вийшла зі школи і, розмовляючи з матір’ю по телефону, пішла додому…
Дерево несподівано привалило дитинку. Дівчинка втратила свідомість, а в цей час зібралася юрба «співчуваючих», котрі навіть не спромоглася зняти з дівчинки важезний стовбур дерева.
У тій самій країні, з якої тікають люди, в якій гинуть воїни, в якій в’язниці забиті патріотами – швидка медична допомога фривольно їздить на екстрені виклики.
Проте в цій найулюбленішій і найріднішій країні є люди, які блискавично почали лікувати покалічену дитинку, героїчно роблячи операцію за операцією.
У нашій з вами країні, такій знекровленій, такій знесиленій, якось ліниво і дуже халатно відкрили кримінальне провадження, але, як завжди, цікаво і знаменно: директора підприємства, співробітники якого вчинили злочин, виділили в окреме провадження. Тендер був під прямим керівництвом мера міста.
І два недбайливих неспеціаліста, які скоїли даний злочин, чомусь, за дивним збігом обставин, виявляються слабкі здоров’ям ще і єдиними годувальниками неймовірної кількості утриманців. Ну, а про відповідальність державних органів і контролю за дотриманням законності мова не йде взагалі.
У зубожілій і понівеченій країні, суд над, хай і неумисними, але мучителями Аніти йде сонливо і дуже вальяжненько. «Адвокат»-рішало запропонував матері (Оксані Білей) дві тисячі доларів за гробове мовчання і тишу.
У країні, де майже кожен день помирає дитина на фронті, нікому ні за що не соромно і всім на всіх наплювати – особливо в органах державної влади. І тільки мати і відомий волонтер Власта Негря криком кричать про те, що трапилося…
З болем і нерозумінням щодо причин того, чому Батьківщина не чує горя і болю дитини. У нашій з вами країні за півтора року не знайшлося жодного гідного адвоката або правозахисника, який зміг би заступитися за цю велику маленьку людинку.
А миле красиве дитя на питання «Чи ображаєшся ти на когось за те, що сталося?» – відповідає: «Ні, не ображаюся! Я всіх пробачила!»
Скажи мені, жовто-синій, якщо у цього досконалого маленької істинної УКРАЇНКИ таке неймовірне Боже почуття покаяння до нашої з тобою країні, то як ми виглядаємо, коли байдуже і без переживань спостерігаємо за цією трагедією?
І, якщо всі ми останніх п’ять років спостерігаємо, як ці сутності, яким статус адвоката, судді, прокурора, дає таку страшну владу, роблять вигляд, що випадково загинув Кузьма, що випадково вбили Білого, розстріляли героя Лісника…
Десь я усвідомлюю, що їм страшно, тому що вони знають напевно – коли за ними прийдуть, сподіватися буде ні на кого.
Але ось так бездушно наплювати на дитину? Відмовлятися бачити кричуще порушення ЗАКОНУ?! І дати можливість хамовитими мерзотникам знущатися над справедливістю?
Навіщо ми тоді існуємо? Для чого це все? Майдан… смерті… кров… В ім’я і заради чого?
Сподіваємося проскочити? Думаємо, що саме нас не зачепить? Так не буває – ми єдиний егрегор, єдина НАЦІЯ, одна кров. А той що зрадив нас, буде служити завжди сатані. Цим ми і відрізняємося від північних п’яних сусідів.
Цим і відрізняється наш Храм Божий, Київський патріархат, від пропагандистського рупора мордора, котрий цинічно прикривається куполами московського патріархату.
Як маленький струмочок наповнює могутній Дніпро, так і наша з вами ВІРА зможе поставити цю дитину на ноги. І нехай хто-небудь з хлопців-воїнів покладе на підвіконня Аніти квіти, а чиясь мати передасть гілку винограду…
Ти можеш, ти великий, ти дуже сильний УКРАЇНЕЦЬ! Тільки, будь ласка, простягни руку і обов’язково помолись – нехай пошепки, нехай не зовсім вміло і правильно… Помолися, віддай часточку себе, нехай крихітну, але віддай…
Ось тому МИ так і не можемо підняти з руїн війни цю країну. Свою країну! Богом дану!
А вона болить, страждає, плаче голосами тисяч матерів, стоїть біля могил і просить нас всіх: «Візьміться за руки!» У нас єдиний Бог і єдина Україна. І я ні секунди не сумніваюся, що ми єсмь.
Вірую, зовсім скоро це миле і ніжне дитя порадує матінку-націю онуком чи онукою…
Знаєш, ким та дитинка буде в першу чергу? Українцем!
Жовто-Синій, Бог і Україна! Єдиний Бог і соборна, незалежна Україна!
Авторська програма Олега Володарського «Сповідь». Герої програми – Оксана та Аніта Білей
Мені вже не легко визначити, коли саме я навчився насолоджуватися тим, щоб смачно думати і розуміти. Це неймовірно – поєднувати в собі принцип усвідомлення істини і мудрість, що приходить від Бога. Ти щоранку прокидаєшся у великому і красивому Світі, а він у відповідь дарує тобі радість від самого тільки усвідомленого існування надихає нестримно жити – як людина, як віруючий істиною, як християнин.
Тебе збиває з ніг бездушність і цинічність, тобі забивають голову непотрібною і неправильною інформацію, тебе пригнічують, заганяють в кут неправильними соціальними нормами. Матеріалізм наплодив стільки психологічно хворих правил і норм, що ми забули і втратили Господа. Сатана так класично, навіть симфонічно, зіграв «Алегро з вогнем», що людство навіть не помітило регресу духовного розвитку.
Ми почали прибивати до стін залізничними цвяхами портрети шоколадних і кукурудзяних вождів, називати дітей Даздрапермами, Революціонами, Євстегнєями, Агапіями… Більшовизм душі. Сирість і сірість уяви, помножена на гімн садистською Московії і єлейні проповіді служителів п’ятої колони мокшанського патріархату. Страшненно тхне щами і вареною гнилосною капустою.
Ми не завжди любимо говорити вголос правду, адже суспільство (якщо його можна так називати!), перекосившись від злоби і заздрості, почне гарчати на заблудшого «вигнанця».
А через неповних п’ятдесят років ти шукаєш ці добрі дитячі спогади… Пам’ятаєш їх, живеш ними, мариш. І так іноді бажається в них прокинутися… І почути запах смаженої картоплі з хіпішної подільської кухні, де з самого ранку йде підготовка до чудових буднів.
Кожен з нас по-своєму визначає поняття – інтелігентність. Радянсько-соловецька «інтелігентність» була прищава і принизлива. Це унікальна, музейна гидота, як сарана писала з ранку до ночі доповідні і доноси. Чоловік писав на дружину, дружина на коханця, внуки на дідусів і бабусь. А червоні звірятка, доїдаючи залишки української генетики і інтелігентності, плескали в свої замурзані червоноармійські долоньки, привчаючи своїх «інтелігентів» вивчати напам’ять опуси мавзолейного «генія». Це замінило їм Біблію. На цілих 100 років.
Мені вдається розшукати острівці української інтелігенції. Неможливо умертвити національну генетичну пам’ять. Так, її випалювали, вбивали, нещадно знищували, але вона, по волі Божій, нехай і пошепки, але передавалася з покоління в покоління так і не поневоленої нації. І вона вижила, обережно ховаючись в істинному розумінні й усвідомленні душі.
Маленька християнська громада Київського патріархату Овідіопольського району Одеської області. Капелан Андрій Ляшик. Інтелігент. Священик.
Вихований в любові до Бога і своєї землі, він служить в маленькій церкві, куди люди йдуть молитися і підтримувати свою жовто-синю Батьківщину. Маленька церква з маленькими куполами, але з величезною вірою і любов’ю до Бога. Зовсім недалеко розлігся величезний нелюдь кремлівської кривавої секти і недбайливі до болю співвітчизники повзуть туди на своїх дорогих іграшкових автомобільчиках, не звертаючи уваги на ВІЙНУ, КРОВ і БІЛЬ.
Це потім коли я приїхав із Сповіддю на Рівненщину, де народився і виріс отець Андрій, і побачив його друзів та близьких йому людей, я зрозумів, наскільки глибинно і сильно цей священик любить свою Неньку-Україну. Всі ми, хто істинно любить цю країну, глибоко зранені чужою нам рабською психологією. Всі ми болісно реагуємо на приниження національної гідності.
Але не кожен зможе про це мовчати. Замість того, щоб кричати від болю, молитися і залишатися сильним в Богові. Чи вистачить тобі душі на це, жовто-синій? Кожен з нас не зможе. А повинен. Зобов’язаний. Інакше ми перестанемо існувати, як Нація. Думати, говорити і звертатися до Бога українською – іншого шляху немає.
Ми відвідували рідне для отця Андрія місто Рівне, а його земляк – Тарас Козлішін, розповів нам історію про те, як загинув на війні великий і сильний Український Воїн. І наші вороги, по той бік фронту, висловлювали повагу і співчуття. Це найсвятіша НАША національна Інтелігентність.
Бездоганне знання своєї історії, культури та любові до Господа. Така людина не зможе залишатися в стороні від сьогоднішніх проблем держави. А такий священнослужитель не зможе не бути духовним Воїном, який цілодобово буде звертатися до Бога про Мир і Благодать для своєї української землі, української нації.
Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми капелан Андрій Ляшик.
«Ми вийшли на зв’язок з керівництвом: «Ми в кільці, люди вмирають!». Нам відповіли: «Чекайте, вас виведуть». Один боєць не дочекався евакуації, помер від перитоніту. Ми тоді ще не знали, що обіцяний «зелений коридор» стане коридором смерті».
– Болі не було, а було таке відчуття, немов піднімаєшся над землею. Хотіли з хлопцями сховатися в посадку, як раптом побачили, що звідти на нас ланцюгом йдуть танки. Знову сіли в автобус, який зрешетили осколками снарядів. Але проїхали недалеко – машину підбили. І ми вирішили все-таки добиратися до посадки. Йти я не могла (потім виявилося, що куля потрапила в хребет). Мене потягнув Володя з позивним «Вітерець», а я, наскільки могла, відштовхувалася ногами, щоб йому було легше.
Весь цей час українських бійців, які намагалися десь сховатися, поливали з автоматів, танків, кулеметів. Ще один осколок потрапив мені в живіт, потім я зачепила ногою розтяжку, і осколки від вибуху міни вп’ялися в ногу, руку, стегно. Біль в кожній клітинці тіла була просто нестерпною. Я то втрачала свідомість, то приходила в себе і бачила все, що відбувається.
Далеко відійти від своєї машини нам не вдалося – з посадки ланцюгом вийшли військові з автоматами: «Руки вгору! Кидайте зброю!». Судячи з вимови, це були росіяни: «Ми вас вже три дні тут чекаємо». З посадки в одне місце зігнали й інших українських бійців, яким вдалося вирватися з розстріляної колони. Коли «Вітерець» попросив одного з росіян принести з автобуса рюкзак з аптечкою, той поставив умову: «Спочатку перев’яжеш наших поранених, потім своїх».
Мене віднесли до великої ями, в якій вже сиділи полонені солдати, і прямо з носилками спустили вниз. Навіть не зробили укол кровозупиняючих препаратів. Бинти буквально через кілька хвилин наскрізь промокли від крові. Потім кілька разів, зав’язавши очі, мене несли на допит. Я відповідала одне: «Нічого не знаю». Так минуло днів п’ять. За весь цей час нам тільки одного разу принесли поїсти по шматочку чорного хліба з салом. Я напевно, цілу годину нюхала цей хліб, перш ніж з’їсти.
У Вільнюсі мені за кілька днів зробили чотири операції. Вісім годин йшла операція на хребті. Перед цим чесно попередили, що куля знаходиться практично в спинному мозку і при її видаленні мене може паралізувати. Але вони впоралися з цією проблемою. Потім дві години оперували область тазостегнового суглоба: дістали осколок, вакуумом з’єднали розірвані м’язи, тканини, судини. Мені ще пощастило, що не була зачеплена артерія, метал пройшов буквально в міліметрі від неї. Надважкою була і чотиригодинний операція з вилучення кулі з живота. Доктор сказав, що кожне з моїх поранень було практично смертельним. Це диво, що я вижила. До того ж через багатогодинні наркози лікарі заборонили мені будь-які операції в наступні півроку – серце може не витримати».
Одна з небагатьох. Вижила в Іловайському котлі. Бог дав долю – ЖИТИ.
Жити для країни. Стати прикладом для багатьох – серцем усвідомлення самої суті людського існування. Жити, щоб вірити. Жити, щоб говорити правду.
Анна Ілющенкова. Анна Іловайська. Мурка.
Нервував. Мені завжди здавалося, що людина, котра зіткнувся віч-на-віч зі смертю, дивиться на навколишній світ відчужено і байдуже. Вперше був не впевнений в самій суті розмови, розгубився, як хлопчисько. І тільки очі і голос Янгола-Хранителя, який показував нам Одесу УКРАЇНСЬКУ повторював мені неодноразово: «Вона сталева, вона витягне!».
Мій «янгол-хранитель» з добрими очима і канапушками. Величезне материнське серце. Дружить, любить, зцілює душі і сильно любить ДІТЕЙ.
Ми познайомилися з Анною задовго до програми. Ще взимку. Ангел привів її на ефір. Анна простягнула мені руку… В очах життя…
Послухай моє каяття, Господи! І допоможи мені закликати Націю відчути те горе і ту біду, яку пережила ця мати, патріот і жінка.
Це не про жалість або печалі. Це – про підлість, в якій ми живемо. Про те, чому нас навчили червоні виродки, про те, чим наповнили наші душі, про те, в кого нас перетворили.
Я хочу покаятися перед нею. Встати і вибачитися. Прости нас, рідна! Відпусти нам Біль, яку ми заподіяли тобі… і дитині.
Уявляєш, жовто-синій, її дитині повідомили, що її більше немає. Сказали неповнолітньому українському восьмикласнику, що його мами більше немає. Її вбили.
Він пішов зі школи – вийшов і не повернувся. Ти не здогадуєшся, що було далі?
Вони не звернули уваги на нього. Ніхто не запитав куди пропала дитина. Він сидів удома і не бачив майбутнього. Він не їв і не спав. Він так само, як і його мати вмирав посеред величезного міста від байдужості і безпорадності. Він став нікому не потрібний. Дитина «загиблого на війні».
Маленька клітинка жінки, розірваної на шматки металом злого і ненависного ворога. Ну як же мені прокричати крізь товщу рабської психології ?! Адже навколо малюка були вчителі та діти, батьки і депутати!
Як можна спокійно їсти і спати, коли в сусідній квартирі, в сусідньому класі мучиться дитина? Мені зараз тривожно від розуміння нашої безмежної бездушності. Такої підлої, боягузливої байдужості.
В цей же час холена тітка пхає в своє «чадо» по 2 кг котлет на очах у обрюзглої чиновничої пики тата, під акомпанемент легкого акання рашистського серіалу. А десь в тиші наодинці сидить маленька душа і чує в телефон звуки вибухів та пострілів і разом з матір’ю молиться під Іконами.
І хто буде захищати цих дітей? Хто буде допомагати їм жити на самоті?
Анна Ільющенкова, «Мурка» дивом Господнім залишилася в живих, повернулася звідти, звідки багатьом не вдалося, перемогла смерть. А потім була змушена боротися не тільки за власне здоров’я, а й за сина, пораненого як жахливою новиною так і байдужістю оточуючих.
Навіть не сумнівайтеся – вона впоралася! Вона ще не одну сотню вилікує. Тому, що вона жива – душею живою. З Богом. З Україною.
Вибач! Якби тоді дізнатися, що її синочкові було боляче… Каюсь…
2-3-го августа, в гостинице «Братислава», около 360-ти врачей-хирургов, ортопедов-травматологов из всех областей Украины получили уникальную возможность прослушать лекции и мастер-классы по остеосинтезу и эндопротезированию ведущих специалистов из Китая, а также известных отечественных светил медицины с НМУ им. Богомольца, Института патологии позвоночника и суставов им. Ситенко и других учреждений. Мероприятие было организовано корпорацией NATON Medical Group совместно с Ассоциацией ортопедов-травматологов, компанией OSTEONANO, которая является эксклюзивным представителем NATON Medical Group в Украине.
Открытие Naton Academy
Директорат OSTEONANO на форуме NATON
Следует отметить, что хедлайнеры форума профессора Николай Корж и Александр Бурьянов — известные мастера травматологии и ортопедического дела постоянно совершенствуют свой уровень и, действительно, много чему могут научить как молодых специалистов, так и уже опытных врачей.
Ну, а непосредственно побывать на мастер-классах таких всемирно известных мастеров, как Чэнь Бин, Ху Енцзюнь, Чжан Гоцян, Ни Минг из ведущих медицинских учреждений Китая — такая возможность для отечественных специалистов бесценна.
Украинские врачи совершенствовали свой уровень на мастер-классах лучших отечественных и мировых специалистов
Говоря о несомненном успехе мероприятия, открывшего новую эру в отношениях между медицинскими сообществами Украины и Китая положившему начало новому уровеню в обслуживании и обеспечении качественными протезами больных, нельзя не отметить главу OSTEONANO Владимира Густи, а также его сына — президента NATON ACADEMY Богдана Густи. Именно они вместе с единомышленниками, приложили максимальные усилия, чтобы это событие стало реальностью.
Идеолог форума, председатель OSTEONANO Владимир Густи в кулуарах
Богдан Густи
Также нельзя не отметить и координатора форума Валентину Буковскую, многомесячная работа которой приблизила событие к воплощению и связала все звенья в одну крепкую цепочку.
Валентина Буковская
И хотя Владимир Иосифович и Богдан Владимирович не любят публичности, а занимаются реальными делами, без их энтузиазма, настойчивости и веры в собственные силы, все это было бы невозможно. Очень много трудностей, о которых обычно не говорят, пришлось преодолеть на пути к воплощению мечты — открытию NATON ACADEMY. Далеко не все в медицинском сообществе смогли достойно принять новые начинания. Не всем понравилось, что тесное сотрудничество с международными партнерами, открытый и прозрачный тендер на закупку протезов, был выигран NATON Medical Group, что сделало операции вдвое дешевле при сохранении высокого качества. Несмотря на кастовость и многолетние монополии в украинской медицине на услуги и продукцию, можно представить, сколько коррумпированных структур остались без кормушки. Но не будем о грустном. Наоборот, упомянутые события свидетельствуют о реформах в системе Минздрава во главе с Ульяной Супрун, и постепенных изменениях ситуации в медицине к лучшему.
Ажиотаж вокруг продукции OSTEONANO
Главное, что мероприятие состоялось, первый курс врачей получил уникальные практические навыки, а возможность принять участие в лекциях и мастер-классах, благодаря прямому включению и онлайн-трансляции в областных больницах Украины, в частности, и в госпиталях зоны разграничения на Донбассе. Более 500-т врачей со всей Украины смогли пройти курс обучения по Skype. Отныне намного больше украинских пациентов, нуждающихся в замене суставов, смогут получить качественную медицинскую помощь во всех регионах Украины. Впереди еще много дел, и организаторы приглашают к сотрудничеству всех желающих, чтобы вместе творить историю Украины, создавать ее будущее ради здоровья и процветания простых людей.
Мероприятию предшествовала пресс-конференция в ИА «Укринформ», на которой были раскрыты детали и подробности форума и сотрудничества с NATON Medical Group.
Попри всі інсинуації та намагання владних структур і деяких ЗМІ представити випадок з тимчасовим розладом травлення в дитячому таборі «Славутич» у невигідному світлі, батьки і діти з усієї України встали горою на захист улюбленого місця відпочинку та оздоровлення.
Історія теперішнього дитячого табору «Славутич», який всі знають і до якого мріють повернутися всі, хто хоч раз тут побував, розпочалась із 2010 року, коли після масштабної реконструкції до ладу став новий спальний корпус з бібліотекою та кінозалом, а навпроти розмістився сучасний спорткомплекс з басейном. Навколо постали спортивні будівлі та майданчики, зони дозвілля і розваг, була впорядкована територія, і табір зміг приймати на відпочинок та оздоровлення близько 250-ти дітей за одну зміну.
Днями журналістська група з кількох ЗМІ мала змогу вільно походити по території табору, поспілкуватись з дітьми, батьками, керівництвом, тренерами, і скласти власне враження зсередини, що ж насправді уявляє собою цей дитячий табір, який кілька тижнів тому, на початку липня, потрапив у гострі репортажі вітчизняних телеканалів. Під час відвідин табору, журналісти «Території закону» спробували розібратися, що ж насправді стало причиною цих подій, хто в цьому винен і чому виник такий резонанс.
Хронологія подій
Давайте відновимо хронологію тих подій, щоб мати уявлення про обставини і розвиток подальшої ситуації, яка сталася з ТОВ «Дитячий оздоровчий заклад санаторного типу «Славутич» в с. Циблі, Переяслав-Хмельницького району, Київської області.
— У третю літню зміну, на момент реєстрації тимчасового розладу травлення у 12 дітей, в таборі «Славутич» перебувало 226 дітей різних вікових груп, серед яких було 26 гімнасток зі школи Дерюгіних під наглядом 3-х тренерів.
— Напередодні в однієї з дівчаток-гімнасток був день народження, і діти вживали немарковані кекси і солодощі, які залишились у кімнатах, і згодом були знайдені персоналом під час огляду. Ці солодощі, незважаючи на категоричну заборону, якимось чином були передані до табору потайки від охорони.
— 30-го червня на підвечірок усім 226 дітям табору, згідно меню, був виданий йогурт, який за декілька днів до цього був виготовлений і мав ще досить значний термін зберігання.
— Тренери гімнасток вилучили цей йогурт, і зберігали його в кімнаті близько доби, без належних температурних умов, після чого, 1 червня видали його своїм вихованцям.
— 2-го червня, о 7-8 ранку до лікарів звернулись 12 дітей з групи гімнасток, з ознаками розладу травлення (нудота, різь у животі). Вони були опитані, оглянуті, їм була надана допомога згідно існуючих медичних інструкцій та протоколів надання допомоги.
— На вечір 2-го червня стан 12 дітей школи Дерюгіних нормалізувався, симптоми отруєння зникли, окрім однієї дівчинки, яка залишилась у лазареті і до якої викликали швидку, коли побачили, що її стан не покращується.
— Дівчинку відвезли до районної лікарні в місто Переяслав, де вона впала в кому, а згодом, 3-го червня її доправили до ОХМАДИТУ з попереднім діагнозом – енцефаліт.
— 3-го червня працівники Держпродспоживслужби відібрали проби їжі, яку вживали діти, відібрали зразки та матеріал з харчоблоку на аналізи. Попередній висновок – підозра на йогурт, про що було повідомлено на сайті Держпродспоживслужби.
— 3-го червня низка телеканалів та сайтів підняли хвилю уваги до подій у таборі, акцентуючи на важкому стані госпіталізованої дівчинки.
— Протягом липня до табору почалося справжнє паломництво різноманітних перевірок, експертиз, візитів правоохоронних органів.
— На сайті Міністерства охорони здоров’я України було оприлюднено офіційну інформацію про цей випадок, та зазначено, що «В дитячому оздоровчому таборі «Славутич» (село Циблі, Переяслав-Хмельницького району) діти однієї з груп звернулися зі скаргами на погіршення самопочуття», — повідомив Департамент охорони здоров’я Київської ОДА.
Інформація станом на 21:30 3 липня 2018 року:
«12 дітей були оглянуті лікарями, проведено відповідні обстеження та аналізи. Лікарі підтвердили, що семеро з них мають ознаки захворювання. Покази до госпіталізації відсутні. Наразі очікуються результати лабораторних досліджень. Одна дитина у тяжкому стані через наявність супутнього захворювання. Її було госпіталізовано в НДСЛ “ОХМАДИТ”. Обстеження тривають.
Судячи з фактів, не треба бути розумним детективом або медичним експертом, щоб проаналізувавши наявні дані і обставини, відзначити чіткі закономірності:
— Проблеми з травленням сталися лише у 12-ти з 226-х дітей, що знаходились на зміні, і вживали одну і ту ж саму їжу в їдальні табору.
— Всі з 12-ти дітей, у яких виникли проблеми з травленням, належали до окремої групи гімнасток зі школи Дерюгіних.
— У дівчат з групи гімнасток був свій власний розпорядок, свої правила і навантаження, навіть свої несанкціоновані табором ліки, які зберігались у кімнаті тренерів.
— Саме в цій групі з 26-ти дівчат були явні відмінності в харчуванні від загальної кількості дітей.
— Саме в цій групі виявився фактор йогурту та фактор немаркованих солодощів.
— Саме дівчата з цієї групи, за численними свідченнями інших дітей і дорослих, отримували колосальні щоденні навантаження від своїх тренерів, були майже ізольовані від життя табору, зовнішньо виснажені та постійно хотіли пити.
Проаналізувавши причинно-наслідковий зв'язок, ми дійшли до наступних висновків:
— Перший очевидний висновок, який не потребує додаткових доказів: якби причина розладів була у загальній гігієні в таборі, або у якості їжі в їдальні, неодмінно, на проблеми із травленням поскаржилося хоча б ще кілька дітей, які не входили до групи гімнасток.
— Те, що через кілька годин після звернення до лікарів і отримання медичної допомоги, всі діти, окрім однієї, повернулися до звичного способу життя, свідчить про дотримання лікарями табору інструкцій та вжиття правильних заходів.
Очевидно, що якби не важкий стан однієї дівчинки, в якої почалося загострення, цей випадок, взагалі б, не вийшов за межі табору та не став би причиною широкої зацікавленості ЗМІ.
Можна також зробити цілком логічне припущення, що причиною загострення хвороби цієї дівчинки могли стати ті важкі фізичні навантаження і стрес, у якому жили дівчата в групі гімнасток.
«Мама, забери мене додому»
Наталія Муравйова з дочкою Софійкою
Взагалі, методи тренувань всередині групи гімнасток викликали здивування майже в усіх інших дітей та тренерів з інших груп, які знаходились у таборі в цю зміну. Зокрема, ми поспілкувались з мамою 7-ми річної Софії — Наталією Муравйовою, яка разом з донькою була на тій самій зміні, де стався інцидент, і все бачила на власні очі.
Мати впевнена, що табір не має жодного відношення до розладу травлення гімнасток, до трагедії з Марго, і висловила припущення, що можливим фактором занедужання, окрім зіпсованих йогуртів і кексів, міг стати великий стрес дівчаток від тренерських навантажень. За свідченням дітей і дорослих, які жили поруч, майже всі вони кожен день плакали й жалілися по телефону своїм батькам, деякі просили забрати їх додому.
Одразу ж пригадалися кілька жахливих випадків, коли учні помирали після важких навантажень під час уроків фізкультури.
В таборі постраждалі дівчатка жалілися своїм подругам, що тренери часто карають їх за провину, недотримання дисципліни, ставлять на болючі розтяжки, і, майже взагалі, не дають пити. Щодо умов у таборі, то на думку Наталії, безпека і турбота — чи не найкращі для дітей в таборах України, і вони з донькою з нетерпінням чекають повернення сюди.
Пошуки чорної кішки
Але охочі до сенсацій журналісти чи з власного бажання, чи зі сторонньої подачі, почали атакувати табір з усіх боків, намагаючись спровокувати персонал і керівництво, спровокувати дітей і батьків, щоб ті поскаржилися на умови, або розповіли якийсь компромат. Разом з тим, обласна Держпродспоживслужба провела кілька тотальних набігів-перевірок. Останнього разу було взято 60(!) проб з усіх можливих куточків табору, при тому що, як правило, їх береться в десятки разів менше — десь 6-8.
Повне враження, що вони виконували чийсь наказ – знайти хоч щось, що можна причепити до неналежного господарювання або недотримання гігієни, щоб це можна було б використати проти керівництва табору.
Спілкуючись із персоналом табору, починаючи від головної виховательки і закінчуючи лікарем і шеф-кухарем, розпитуючи про ті події, ми намагались побачити, зрозуміти, чи було хоч щось з їх сторони, що могло призвести до такої позаштатної ситуації. Та чим більше дивились, досліджували і спілкувались, тим більше приходили до висновку, що шукати саме тут нема чого.
Лікар табору Микола Шацький
Шеф-кухар Наталія Михайлівна
Всюди ідеальна чистота, територія охайна і доглянута, в їдальні – блиск і порядок, усміхнені діти жваво розбирають свіжі літні салати. Жодного натяку на загрозу або небезпеку. І це не показуха для журналістів, так було кожен день, завжди, з 2010 року, коли запрацював оновлений табір. Тут все побудовано з прицілом на підвищену безпеку – стандарти дуже високі, і контроль за їх виконанням постійний і багаторівневий.
Тим більше, всі сертифікати та дозволи від контролюючих органів знаходились в повному порядку, і були оновлені на початку роботи табору в літній період.
Всі журналісти дійшли до одностайного висновку, що якщо б постало питання, чи віддавати своїх дітей до табору – то без жодних вагань вони це зробили б. І трошки поностальгували, що в нашому дитинстві про такі казкові умови, за цілком прийнятну ціну, можна було лише мріяти…
Кому вірити – корупціонерам чи батькам?
«Одна дівчинка у комі, дванадцять отруїлися, знайшли кишкову паличку!» – за таких заголовків, якби за ними була хоч мала доля провини табору, хоч ймовірна загроза подальшої небезпеки, на другий день заклад виявився б спорожнілим, а керівництво отримало б купу скарг від батьків постраждалих дітей. Проте, окрім батьків дівчинки, що потрапила в реанімацію з попереднім діагнозом енцефаліт, ніяких скарг чи претензій від батьків гімнасток не поступало. Дехто навіть продовжив свій відпочинок в таборі.
Чому? Напевно тому, що співставивши факти і обставини, батьки зрозуміли, що то був локальний нещасний випадок, що корені проблеми слід шукати десь у середині групи з 26-ти гімнасток, і що табір просто не міг контролювати того, що там відбувалось.
Варто також підкреслити, що абсолютна більшість дітей в таборі — традиційно з благополучних родин, батьки яких бажають своїм дітям найкращого, які завжди під мікроскопом розглядають будь-який заклад, перш ніж залишити там свою дитину.
Тому жодну дитину з тих, що перебували в цей час у таборі (окрім постраждалої групи), не забрали додому. Але і деякі з батьків з групи гімнасток, у подальшому повернули своїх дітей до табору після того, як об’єктивно і без емоцій зіставити наявні факти та проаналізували інформацію.
Дитина кілька тижнів харчується лише тим, що дають у таборі – якби був хоч натяк на небезпеку, чи залишилась у таборі хоч одна дитина після такої арт-підготовки у ЗМІ? Очевидно, що ні.
Тому кількість бажаючих відпочивати в «Славутичі» після штучного скандалу не тільки не зменшилась, але й зросла.
Книга відгуків табору містить лише позитивні дописи
Постає питання – кому ж вірити, просякнутим корупцією прокурорам і контролерам, державній лабораторії, яка намагається віднайти хоч якісь зачіпки, аби спробувати закрити табір і примусити керівництво підкоритись та піти на умови можновладців?
Або турботливим батькам, які душею і серцем, власними очима та вухами відчувають, що скандал штучний, що загроза – це вигадка, що жодної небезпеки для їхніх дітей немає?
На території табору ми зустріли Ганну, яка приїхала провідати свого 8 річного сина, що якраз відпочивав у таборі. Вона не вагаючись згодилась висловити своє відношення до цієї проблеми. Мати повністю довіряє персоналу табору, впевнена в цілковитій безпеці свого хлопчика, і вважає, що всі звинувачення в бік табору – то наклеп і інсинуації. Її дитина в захваті від умов, від відпочинку, і не хоче, щоб зміна закінчувалась.
Також ми на території поспілкувались з тренером по п’ятиборству Валерієм Рудьковським, який впевнений, що скандал навколо табору штучний. Він розказав, що не бачив ліпших умов для його юних вихованців, ніж в «Славутичі» — годують краще, ніж будь-де, а рівень комфорту і гігієни не викликає жодних зауважень.
Тренер по п’ятиборству Валерій Рудьковський
Та що казати, коли навіть батьки тих 12 гімнасток, які мали в таборі розлад, чудово розуміють, в чому корінь проблеми. Ось, наприклад, батьки 8-ми річної гімнастки Альони Бутіної з Маріуполя прислали до редакції відео, де виказали повну підтримку табору і виявили бажання приїхати сюди ще раз!Є ще питання???
Дешевий піар влади на людському горі – лицемірство не знає меж
Взагалі, яке махрове, цинічне лицемірство – по всій Київській області, по всій Україні тисячі дітей потребують медичного захисту, сидять у чергах до розбитих лікарень і поліклінік, в яких не вистачає персоналу. В кожному місті процвітають нелегальні пиріжкові, сотні кафе і ганделиків з жахливими санітарними умовами, без води і дотримання санітарних норм, а контролюючі органи причепилися до зразкового дитячого закладу, де гігієна не просто на високому рівні, а дотримується як аксіома!
Бо саме Батьківський фактор – це найкращий камертон, по якому можна визначати ступінь безпечності закладу, чи установи. І це аж ніяк не державні контролюючі служби, яким начхати на тисячі шкіл по селах та містечках всієї Україні, де діти й досі у мороз і дощ ходять в туалети на вулиці, на зловонні дірки в цих туалетах, ризикуючи здоров`ям і життям кожен день!
Коли в 2017 році в Інтернеті пройшла інформація, що в одному із столичних закладів мережі суші отруїлась людина — ця мережа за кілька місяців просіла на 30-40%, і ледве не збанкрутіла.
І хоча численні експертизи намагаються віднайти на кухні табору якісь мікроби, цього явно не вистачає, щоб вигадка стала правдою, тим більше не дає ніяких законних підстав говорити про можливе закриття табору.
Дешевий піар на людському горі – це улюблене заняття наших можновладців, які завжди з стурбованими обличчями загрожують навести лад, а представники контролюючих органів, відчувши слабке місце, зазвичай, одразу ж шикуються в чергу за хабарями…
Проте, у випадку з табором «Славутич» простежується й інша лінія. Чим більше і глибше ми знайомились з ситуацією, тим більше розуміли, що йдеться про цинічне і зухвале намагання певних кіл, пов’язаних з владою, будь-якою ціною вивести керівництво з ладу та отримати контроль над табором. Наші припущення підтвердила й директор табору Галіней Олена Миколаївна (на фото нище), яка розповіла про тиск і погрози зі сторони певних структур в останні кілька років.
Керівник установи відкритим текстом заявила, що йдеться про тиск, з метою дискредитувати роботу табору та віджати цілісний майновий комплекс.
Дійсно, табір «Славутич» — це ласий шматок для рейдерів — готовий налагоджений бізнес. Але цього разу потенційні рейдери не розрахували свої сили. Тисячі задоволених батьків, тисячі щасливих дітей з усієї України свідчать про свою підтримку табору «Славутич», і готові стати на захист славетних традицій найкращого табору Київщини.
Керівник адвокатського об’єднання «Войченко і Дульський», яке представляє інтереси табору, Сергій Войченко аргументовано вважає, що у правоохоронних та контролюючих органів немає жодних підстав звинувачувати в чомусь керівництво табору, тим більше заважати роботі установи. Адвокат наголошує, що відсутній будь-який причинно-наслідковий зв’язок між НП і діями співробітників табору. Він впевнений, що всі інсинуації навколо табору «Славутич» — це замовлення рейдерів з владних структур, і всі вони легко розвалюються, варто лише заслухати і розглянути численні факти, докази і свідчення.
Одужуй, Марго!
Що стосується 8-ми річної Маргарити, яка досі знаходиться у важкому стані в лікарні ОХМАДИТ, засмучує позиція її батьків. Попри співчуття, виникає стійке враження, що вони хочуть знайти винних і зняти з себе відповідальність за свою дитину та перекласти її на табір. Але ж наявність гострого захворювання, яке було зафіксоване лікарями МОЗ, і яке стало причиною коми, свідчить про те, що з таким захворюванням (попередній діагноз – енцефаліт) дівчинка взагалі не мала права їхати в табір. Тут постає питання до медичного огляду, який проходять усі діти перед відвіданням табору.
Керівництво табору, відчуваючи соціальну відповідальність, неодноразово зверталося до батьків дівчинки та пропонувало допомогу на обстеження і лікування. Але чомусь батьки вперто відмовлялись від допомоги, що також насторожує. Проте, як стало відомо журналістам, керівництво табору все ж знайшло можливість допомогти, та відправило велику суму грошей на рахунок Маргариті, який був оприлюднений в мережі. Це була аж ніяк не спроба залагодити провину, а жест доброї волі, соціальної відповідальності та щирого співчуття.
Тим часом, у Фейсбуці постійно підбурюється штучний резонанс, де перекручуються факти і лунають вимоги притягнути до відповідальності табір, хоча якщо хтось і мав відповідати за її стан, так це – тренери гімнастичної школи, які постійно були з дівчатками.
Отже, виникає питання, чому замість пошуків кращих лікарів, засобів для лікування, замість встановлення справжнього діагнозу, який би допоміг одужанню, батьки витрачають час та сили на пошуки винних там, де їх не може бути?
Можливо ті сили, що хочуть віджати табір, використовують батьків Марго у власних корисних інтересах? Як би там не було, уся журналістська спільнота бажає Маргариті скорішого одужання, а батькам – витримки, терпіння і мудрості.
І останнє.
З приводу того, що в табір начебто не пускали журналістів і не давали коментар, одразу ж пригадався цікавий епізод з фільму «Пригоди Електроніка». Коли бандитам, на чолі зі Стампом, треба було показати наївному Електроніку, що в музей не пускають простих людей, вони підвезли його о 5 годині ранку до воріт замку і стали несамовито кричати, гупати у двері та вимагати, щоб їх пустили дивитись старовинні картини. Звісно ж, охорона їм відмовила, покрутивши пальцем біля скроні. Десь приблизно так виглядало і зараз, коли настирні журналісти намагалися проникнути на територію, кидалися на дітей, батьків з безглуздими питаннями, на кшталт – чи ви будете подавати скарги, чому у вас труяться діти, що ви приховуєте і що поганого можете сказати про табір – і все в такому дусі. Так що, за коментарями – звертайтесь, у таборі все прозоро і відкрито. А бруд краще шукайте в іншому місці – по Україні сьогодні страждають тисячі дітей…
Коли готувалася ця стаття, стало відомо про масове отруєння шаурмою в місті Києві. Кількість постраждалих вже перевалила за 70-т, серед яких десятеро дітей!
Чи буде влада і деякі представники ЗМІ, що нападали на табір, в цій ситуації такими ж принциповими, чи будуть вимагати закриття тисяч кіосків, які працюють в повній антисанітарії, з порушеннями усіх можливих санітарних норм? Або владні органи можуть кошмарити лише тих, хто працює по закону і дотримується всіх норм?
«Так ми насправді повинні дивитися на Христа – без страху… Він – наш друг, Він – наш брат, Він – найкраще й найпрекрасніше з того, що є. Він – це все. Як друг, він звертається до нас і каже: «Ви ж мої друзі. Невже ви цього не розумієте? Ми – брати і сестри. Ні, не бійся, я ж не суддя… у Мене в руках немає ключів від безодень пекельних, Я вас не залякую, ні! – Я вас люблю. Навпаки, я хочу, щоб ви разом зі Мною раділи життю… Розумієте?»
Порфирій Кавсокалівіта
Прохолода липневого вечора розбавлялася фортепіанним блюзом… Мені дуже знайомо і затишно, коли вітерець злегка хитає фіранки на вікнах, а з вулиці чути шум коліс, що труться об розпечений літній асфальт.
Попереду місячною доріжкою до моря лащилася відпустка…
Мене з моєї маленької, але дружною командою чекали закарпатські мольфари, священики, патріоти, воїни.
Львів. Рівне. Ужгород. Івано-Франківськ. Самбір. Тисячі кілометрів коханої землі – рідної, сильною, родючої.
Боліла смерть Тараса Лісевича, і я благав Бога дати мені можливість побувати на його могилі, віддавши данину поваги загиблому Герою.
В Ужгороді чекала маленька дівчинка, для якої навіть 27-я операція не стала останньою в виснажливій війні з травмою, причиною якої стала недбалість комунальних служб. Власта так і сказала: «Вона хоче піти в школу». Дитина хоче ПІТИ. Під час нібито коронування дерев на дитину падає величезне дерево, а за півтора роки, що минули після трагедії, не вийшло ані вилікувати дитину, ані притягнути до кримінальної відповідальності винних.
Мені так боліла моя країна. Вона якось тихо і сумно дивилася на мене тисячами смертей та випробувань і питала мене мовчки… Задавала такі одночасно прості і складні питання…
Пам’ятаю дитинство, коли ми бігли з першої школи, що на Подільському спуску, додому! Маленькі, шебутні, зголоднілі.
У мене було три дороги. По Нагірній, повз Смородинку, по Делегатський, повз автопарк мийних машин, по Мурашка, повз кінотеатр «Укркабель». Вибір маршруту залежав від пори року, від фруктів на деревах і настрою.
Взимку – улюблений і теплий ПАЗик, 64-й автобус. Добрий дядько водій, який давав погрітися на двигуні, обтягнутому шкірою.
Моя однокласниця – Маринка Ліхнер, з якою ми так любили їсти гарячий український хліб або давно забуту паляницю. Ворони діловито прогулювалися навколо зголоднілих малюків в надії випросити свій шматочок ароматної випічки.
Кожному з нас життєво важливо усвідомити свою необхідність! Життєву необхідність! Крайню!
На краю ВІЙНИ! Заможні дурні думають, що елітні машини, величезні офіси і дороге вино за вечерею дозволять сховатися від божевільного та агресивного «сусіда».
Нулі на банківських рахунках поступово обнуляють душу, випорожнюючи її. У всіх у них війна десь там. Не їхня війна.
Вона їм заважає. Вона не поєднується з інтер’єрами дорогих готелів на елітних курортах, суперечить туфлям з останньої колекції іменитого дизайнера. Вона змушує думати. Не дає спокійно спати.
Хто став на захист України? Сироти, діти, що виросли в релігійних сім’ях, чоловіки українських жінок.
Захищати будь-якою ціною – кров’ю, життям, смертю. Жити під градом ворожих снарядів, а не постити гламурні селфі. І, з болем усвідомлювати, що ворог не тільки на передовій, але і в тилу, на Банковій.
Дурні! Вони не розуміють підлість ворога. А він відбере все – землю, історію і навіть душу. Зґвалтує людську гідність. Принизить, розтопче НАЗАВЖДИ.
Краще здохнути! Так краще. Але забрати з собою штук 30 «шарікових». Обов’язково забрати – так легше.
Це не «мінські» принизливі домовленості між сатанинськими кумами. Це діалог з Богом! Це – СПОВІДЬ! У такі хвилини істино віруюча людина проситься до Бога.
І як це мудро, коли за часів пошуку і сумнівів ти знаходиш священика, який тебе чує. Розуміє твій Біль. Приймає. Залишає у себе і без слів говорить, що той біль до тебе більше не повернеться.
Священника, який попросить у Господа захисту для тебе, який бачить, як ти на краю прірви намагаєшся балансувати і жити. Він лікує твою душу, оновлює її.
Віталій Сенек
Цей священик пройшов свій шлях до Бога. Релігійна родина. Виховання. Західна Україна. Вони трималися за це завжди.
Мені було тихо і спокійно, як в дитинстві. Ми перебували в старовинному храмі, а я ловив себе на думці, що знову, як в дитинстві, сиджу на Нагірній в Києві і годую чорних ворон. Сублімація спогадів для мене підтвердження довіри – так вже склалося життя.
Камінці завжди хрустіли під моїми ногами. Я був маленький, затишно-беззахисний, відкритий, але в цьому не було ні краплі слабкості… Десь всередині в душі горіло і пекло. До болю. До крику.
Він говорив тихим, спокійним, м’яким голосом. Милість Господа і його любов наповнювала навколишній простір. Нас оточували люди. Нас бачив Бог!
Він мріє про те, щоб кожен з нас міг навіть вночі зайти в цілодобово відкриті двері храму і, в разі біди, ти взяв на хліб насущний, а коли біла смуга змінить чорну, прийшов і поклав, скільки зможеш.
Ми одна сім’я, один Храм. Ми рідні і дуже кровні. Всі ми – українці!
Я навіть не буду думати і припускати, хто буде входити серед ночі до церкви, мені не потрібно мріяти про те, скільки грошей кожен з нас покладе. Я буду вірувати в те, що це обов’язково відбудеться. Саме до цього потрібно прагнути!
Взятися за руки, обійнятися душами, і з захопленням віддано сказати: «Слава Ісусу Христу!»
Ми закінчили передачу і отець Віталій нагородив мене неймовірно теплими словами, які назавжди залишаться в моїй душі: «Дитино, як ти ніжно любиш Господа. Дуже рідко таке зустрічаю».
Дякую тобі, Батько Духовний. Дякую тобі, Боже, що даєш мені змогу спілкуватися з твоїми дітьми. Збережи нас, Боже! Дай нам Волі. Дай нам сили.
Дякую тобі, УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА, що ти в нас є. Це нагорода за 1030 років наполегливої віри та великої духовності Нації.
Дай нам Миру, Боже!..
Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми Віталій Сеник
«Тому, дійсно, коли характер мій зачепити, – я можу до трибуналу дійти»
Михайло Зощенко
Напевно, найстрашніше в нашому житті – інтелектуальна самотність.
А якщо до цього додається ще й самотність генетична – це вкрай складно.
Тим більшим задоволенням стає зустріч з людиною, яка думає так само, як і ти.
Так, у кожного з нас свій індивідуальний погляд на просторові зміни, але іноді зустрічаєш когось, хто нескінченно близький тобі по духу.
Нас чекає Інтелектуальна і Генетична революція.
Революція, яка не має нічого спільного з теоремами і аксіомами, з доказами і аргументами.
В першу чергу вона торкнеться нашої генетичної підсвідомості, і в цьому її неймовірна інтелектуальність.
Нація, якій століттями заважали жити і процвітати на своїй кровній, Богом даній землі за тисячу років зібрала в собі стільки любові, болю, віри і надій, що це не може не вибухнути. Не може не запалати!!!
Діагональне мислення. Всупереч здоровому глузду.
Але саме воно потрібне сьогодні.
Ми починаємо бачити те, за що нас так ненавидять.
Ми усвідомили помилки і прорахунки попередніх поколінь.
Але проблема в тому, що в нашій ментальності, котра змінюється різко і радикально проглядає загрозливий початок загибелі великих імперій.
Але лише тому, що ми приречені на величне майбутнє.
Вже не викликає сумнівів те, що Україна зумовлено бути духовною країною, з високим рівнем свідомості, з фундаментальними принципами людяності і культури. Принципами, які виростають не з залучених імпотентних освіт, не з геополітичних ігрищ відмираючих цивілізацій, а являють собою відродження нового цивілізаційного рівня.
Ми повертаємося до себе додому. Туди, де нас давно чекають – до своєї історії, своєї культури, своїх традицій.
До віче. З надзвичайно людським обличчям. Усміхненим і щасливим.
І один з нас – одесит Михайло Бейзерман.
Така щира і відкрита розмова. Така зрозуміла і своєчасна «Сповідь».
Програма «навігатор в туманному сьогоденні», де Людина з величезною посмішкою визнає і зізнається в минулому і майбутньому.
І, що найприємніше, – щодо нашої з ним історичної етніки.
Соціум інтернету забитий образливими ярликами хуцпи, вальцманів, сіону, змови масонів, а в цій програмі сидять два змовника-невдахи і фанатично мріють про майбутнє своєї грандіозної України.
Третій не дожив. Не дотягнув. Не вистачило крил.
Несподівано пішов Тарас Лисевич, котрий і сказав мені про генетичну інтелектуальність.
Ми є. Знайте про це, пам’ятайте. Ми дуже поважаємо етнічну націю.
Україна багатонаціональна країна. Країна безмежних можливостей.
Але, поважаючи себе, громадянин завжди і всюди дасть дорогу споконвічного етносу.
Тільки сильний і справжній чоловік може підставити плече для того, хто попереду. І тепло посміхнутися вслід.
Єрусалимська мудрість моєї історичної Батьківщини навчила мене цінувати джерело мислення.
Це як БІ-БІ-СІ за радянських часів. Це природжені, спадкові дисиденти.
Ми ненавидимо все, що пов’язано з насильством. Особливо з насильством генетичним і інтелектуальним.
І, як тільки ми спостерігаємо хвореньку комісарську генетику, – ми починаємо нестримно реготати. Хоча іноді, згадуючи про вік і сивину, намагаємося все-таки сміятися трохи тихіше.
Ось звідси такий сатиричний і незатишний регіт в твіттері і фейсбуці з приводу онуків і правнуків «шарікових».
Народжені червоним дияволом і куплені жирними і прогнилими товстосумами не можуть бути прикладом для великої Нації.
Тільки щосекундний тролінг – креативний і нестримний зможе змусити думати ті 10% інтелектуальної генетики, що ще залишилася в живих.
Хаотично і природно цей процес зможе затягнутися на десятиліття. Це дуже небезпечно – можемо і не дотягнути…
Тому обов’язково потрібно діяти системно. Методично.
Наше майбутнє – в нас самих. «Зазирнути всередину себе іноді дуже страшно.
Але Одеса допомогла зрозуміти – зазирнути, злякатися і дуже голосно розсміятися. Над власною нерішучістю і неусвідомленістю.
«Кожен на своєму рівні реальності грає, як хоче. Для когось це протистояння потрібне, для когось вже давно зайве. Є й інші інструменти. На одному етапі можна ганятися з шашкою за темними, сірими і рептилоїдними, будувати з себе воЄна світла, але потім цей етап проходить і виходиш на інший рівень, де вони вже взагалі не чіпляють ніяк, змінюється охоплення і методологія роботи з простором.
Будь-яка протидія – годівля. Вони (маги влади, їх господарі) бояться саме ігнору, тому що не знають, для чого ще можуть себе застосувати і звідки взяти енергію. При цьому, чим сильніше ми стаємо самі, тим менше вони впливають.
І по факту вони нас бояться. Наша сила в тому, що ми можемо трансформувати вплив на власне благо.
У них же страх від нерозуміння того, чому ми нічого не робимо. Де лобова атака, яку так очікували?
Будь-яку атаку можна відбивати, а можна взяти, трансформувати і подякувати за досвід. Принцип айкідо – чим більше звертаємо на них увагу, тим більше наповнюємо їх силою».
Закінчую писати, а у мене не сходить з уст посмішка.
Знову хочу на «книжку» в улюблену Одесу, знову хочу кави з корицею і саме таких бесід…
говорити… думати… згадувати і вірити… Свято Вірити!!!
Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми – Михайло Бейзерман:
Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють.
Дж. Міль
Герої Дніпровського циклу надзвичайно вразили мене своєю щирістю, мужністю, мудрістю та безмежною любов’ю до рідної країни. Особливої поваги заслуговує ще й те, що до війни з Росією цей регіон переважно був далекий від усвідомлення української культури, історії, які є самою суттю українства, а сьогодні зусиллями цих таких надзвичайно звичайних Героїв величезний регіон поступово починає усвідомлювати свою національну ідентичність.
Наступним етапом подорожі Україною стала Одеса. Місто-загадка. Місто, що стоїть на перетині двох найбільших торгових шляхів. Місто, що протягом своєї історії будувало себе самостійно. Розмаїття національностей, поглядів, релігій та традиційний одеський гумор створюють відчуття безперервного свята. Проте душа цього міста глибша та загадковіша за одеські катакомби. І що найважливіше – ця душа українська!
Мій перший співрозмовник справжній одесит, безмежно закоханий в рідне місто, відомий продюсер, журналіст, рекламіст, політолог, ведучий ток-шоу «Хлеба и зрелищ» Михайло Бейзерман. Неможливо описати словами, чому і чим нас так захоплює Одеса, це треба лише відчути. Те ж саме можна сказати про цю людину. Просто зумійте побачити і Ви самі все зрозумієте.
Уособлення того, що я відчуваю як гармонію – Протоієрей Віталій Сеник, обласний благочинний Одесько-Балтської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату. Ще у 90-х роках він ціною великих зусиль та ризику для життя вийшов з під крила московського патріархату. Отець доклав неймовірних зусиль, щоб відродити старовинний храм, який збудував у ХVІІІ столітті князь Григорій Потьомкін, а пізніше став першим храмом Київського Патріархату в Одесі. https://wz.lviv.ua/article/131725-do-ioho-khramu-potiahnulysia-navit-ateisty
Побувавши в пеклі Іловайського котла, вона сьогодні посміхається так щиро, тепло і відкрито, ніби не було в її житті нічого окрім сяйва одеського сонця та ласкавого узбережжя Чорного моря. Проте навчила цінувати життя цю справжню Героїню, без сумніву, саме війна. Гість другого випуску одеського циклу проекту «Сповідь» – учасник АТО, волонтер, надзвичайна жінка та любляча мати – Анна Ільющенкова. Детальніше про цю видатну постать можна прочитати тут: http://fakty.ua/194597-medsestra-batalona-donbass-v-ilovajskom-kotle-ya-poluchila-chetyre-tyazhelejshih-raneniya-no-statusa-uchastnika-ato-mne-ne-dayut
Військовий капелан, священик української православної Церкви Київського Патріархату Андрій Ляшек. Відносини суспільства з Богом, необхідність каяття та визнання провини у своєму серці – постулати, які дадуть змогу морально переродитися, вважає Отець Андрій. Після нашої розмови на все життя запам’ятаю сказане ним: «Віра без добрих справ мертва».
Ще одна широко відома не тільки в Одесі, але й за її межами постать – астролог, астропсихолог, телеведучий Ян Данилович. Він присвятив себе вивченню трансцендентної складової життя, більше 30 років практикує ЛАЛ КІТАБ, знає відповіді на найскладніші запитання та розповість багато цікавого про події, що відбуваються.
Володимир Орел, людина, як уособлення духу українства. Хірург на фронті, лікує найтяжчі рани, яких зазнала нація, рятує дорогоцінні життя наших солдат. Проте переконання, якими цей герой живе в тилу вражають не менше військової звитяги: Коли мова йде про дружину, то це Берегиня родини, роду, яку кохають, якій з гордістю цілують натруджені руки за те, що вона цими самими руками годує, обіймає, підтримує та втішає всю велику та люблячу родину. Якщо раптом гість, то одразу накритий стіл, щира посмішка та душевна розмова і, нерідко, завітавши на годину, гість може затриматися на ніч, а то й на тиждень, точно знаючи, що гостинність господарів абсолютно щира. Якщо лікувати, то попередньо віддавши молитву Господу та святому Луці, ікони якого стоять як вдома, так і на роботі. Він знає набагато більше за багатьох. Він вже живе тим українством, тією Україною, які ми тільки почали усвідомлювати та відбудовувати.
Керівник релігійної громади Свято-Троїцької парафії української Православної Церкви Київського Патріархату м. Одеси, керівник єпархіального відділу співпраці з козацькими організаціями, капелан, священик Василь Вірозуб. Запам’ятайте його слова «Ми приречені на перемогу. Приречені!» Впевнений що його енергійність та добрий гумор дають неабияку підтримку та наснагу українським бійцям на війни і слугують стовпом підтримки вірянам у мирній Одесі.
Він знає про Одесу більше за багатьох, із задоволенням ділиться своїми знаннями, закохуючи в рідне місто дедалі більше людей на екскурсіях, які організовує його туристична агенція. Історик, бізнесмен, мандрівник, журналіст, громадський діяч. Людина, яка має чотири вищих освіти, але яка перетворила своє хобі в основний вид діяльності. Справжній одесит, справжній українець – Олексанр Бабічhttp://svobodaslova.in.ua/news/read/29191
Випадкова і дещо незвична тема інтерв’ю була піднята при зустрічі з очевидцем трагічних подій 2014-2015 років на окупованих територіях у місцях позбавлення волі. Про долі українських громадян, які стали заручниками російської збройної агресії на Сході України. Те, чого не прочитаєш у жодній газеті, тема, яку відмовляються підіймати усі інформаційні портали. Ексклюзивне інтерв’ю з очевидцем подій – «Макаром».
Керівник Одеського осередку Всеукраїнської організації «ДІЯ» Наталія Кручиніна. Вона з весни 2014 року займається волонтерською роботою та відстоювала офіційне визнання добровольчих батальйонів на місцевому рівні – http://dumskaya.net/news/v-odesse-dobrovoltcy-trebuyut-statusa-uchastnika-059519/. Допомагає солдатам на фронті, опікується пораненими, але як справжня жінка, мати, берегиня вона розуміє, що одним із найважливіших шляхів до створення бажаного майбутнього є правильне виховання дітей, адже вони і успадкують усі результати наших починань.
Руслан Форостяк. Висока посада ведучого консультанта начальника Головного управління Національної поліції у Одеській області, активна громадянська позиція, успішний бізнес… Але це не головне, що треба сказати про цю людину. А головне те, що багато років проживаючи в Одесі він не розучився любити Україну так, як завжди вміли це робити на Галичині. А Одеса за багато років нагородила його тим тонким, сповненим іронії почуттям гумору, притаманним тільки їй. http://slovo.odessa.ua/news/17216-ruslan-forostyak-zanyal-shtatnuyu-dolzhnost-v-nacpolicii.html
Гостею завершального випуску Одеського циклу проекту стала редактор видання «Ділова Одеса», журналіст, телеведуча Олена Жура. Проте, як справжня жінка, ця прекрасна пані уміє дивувати. Прийшовши гостею на зйомки програми, буквально за декілька хвилин вона стала її господинею, перетворивши на гостя мене. Подробиці дивіться у випуску.
Уважно подивись на ці красиві, ГЕНЕТИЧНО сильні обличчя, звернися до них, як до себе, відштовхни все зайве та непотрібне.
Природа подарувала нам найкрасивіших, найніжніших жінок на ЗЕМЛІ. Господь обдарував нас турботливими матерями, люблячими сестрами, відданими та вірними дружинами. Їх відданість вища за життя та смерть, адже провівши в останній путь своїх чоловіків, котрі загинули, захищаючи рідну землю, вони продовжують їх справу, несуть на собі їх Хрест. Хрест Воїна! Хрест України!
Це сім’я щасливих людей. Їм Господь дає щастя бути матерями та бабусями. Це сильний рід, котрий виховує нам майбутніх героїв і патріотів.
Пекло війни не змого випалити цей дух, який в цьому роді передається з молоком матері, а тільки ще більше його загартувало.
Ця генетика не втратила свій колір та аромат – аромат свіжоспеченого хліба і квітучих гірських трав.
Вони вільні. Вони кричать про любов до своєї землі. Вони посміхаються сонцю. І опускають очі в молитві перед іконами в істинно єдиній і святій Церкві їх рідної жовто-синьої нації.
Тільки такі сильні та добрі обличчя здатні пробудити всіх нас.
Я навіть більше тобі скажу, диванний патріоте, вони полізуть під танк, будуть подавати набої і віддадуть останній шматок УКРАЇНСЬКОГО хліба циганському малюку.
Для них всі діти – це лише діти, а їх ставлення до дорослих не залежить від національності, мови чи віросповідання, а виключно від того, чи любить та поважає людина їх рідну землю, їх Батьківщину, за яку їх Чоловіки воюють та віддають свої життя.
Вони не вміють інакше!
Це обличчя спадкоємиць і нащадків Анни Ярославівни. Це та генетика, яку так жорстоко, по-сатанинськи винищує кремлівський диявол. Це те, за що нас ненавидять «за порєбріком».
Нас вбивають, а ми любимо. Нас калічать, а ми посміхаємося. Нас ріжуть на шматки, відрубують руки, розпорюють животи, вбивають, зраджують, а ми все одно не розучилися любити.
Любити тихо. Безмежно. Ми любимо цю землю. Обожнюємо її. Плекаємо.
Пошепки… Молитвою…
І ми, нарешті прокинувшись, з гордо піднятою головою дивимося на ситі морди кремлівських холуїв та не розуміємо їх присутності на нашій Богом даній землі.
Не розуміємо, чому після стількох смертей вони говорять не нашою мовою з наших телеекранів, чому дивляться не наш футбол, живуть не нашими бідами.
В той час, як ми ховаємо найкращих дітей України. А вони, не соромлячись, примножують наш біль.
Тому сьогодні, коли нас знищують розгодовані до стану хряків кремлівські холуї, саме на таких тендітних, жіночних плечах і тримається Україна.
Вони по всій країні. Маленькі, швидкі, витончені і неймовірно душевно красиві, наче маленькі іконки.
Вони метушаться, рятують всіх нас, проте встигають поцілувати дитину на ніч та приготувати їй поїсти.
Лише диву даєшся – за рахунок чого беруться в них сили? Звідки?
Відповідь приходить із глибин історії моєї нації – інтелектуальна генетика. Рівень сприйняття і усвідомлення Бога. Внутрішній механізм країни, що воює впродовж всієї своєї історії.
Пам’ятайте – ми переможці! Ми виживаємо наперекір!
Інститут матері та материнства зобов’язаний був з’явитися у нас з перших днів незалежності. Інститут, котрий культивує і дбайливо відновлює генетичну пам’ять Нації.
Соціальна платформа, котра всіх нас об’єднує та приводить до розуміння егрегору Нації. Повага до предків і до євгеніки 700-річної пустелі, котру треба нарешті пройти.
Христина Счасна (Головачова).
Тетяна Счасна – мама Ані і Христини – після проведення дитячого свята «Українські вечорниці» стала жертвою репресій. Зараз працює в Італії. В монастирі. Поруч із Богом.
Щоб мати змогу молитися за своїх дітей та онуків. Шістьох онуків і двох дочок.
Ні еміграція, ні смерть чоловіка Ганни – Андрія Большакова (позивний «Сім’янин»), ні громадська робота на благо нашої з вами держави не тільки не завадили їм залишитися УКРАЇНКАМИ, а навпаки – ця родина стала міцнішою, відважнішою.
Христина – юрист. Це помітно одразу, неозброєним оком – загострене відчуття справедливості.
Дивлячись на неї починаєш пишатися українським етносом. Їй наболіло і недолугість законодавства і егоїзм соціальних служб.
Метал. Метал у голосі, який з’явився в результаті болю та страждань, що випали на долю цієї української сім’ї.
Знаєте, можна щось робити. Робити багато, завзято. Але я зрозумів інше – нам треба лише довірити. Довірити ось таким сильним, вірним і чесним Українкам будувати нашу державу.
Над ними не має влади червоний диявол – адже він приніс на їх Батьківщину війну, яка відібрала в них їх коханих чоловіків.
У них на руках український етнос. І вони його виростять – всім смертям на зло.
Це у них від Бога. Від української Церкви-матері. Від Пресвятої Діви Марії.
Борг перед нащадками. Обов’язок. Поцілунок Ісуса – бути матір’ю Нації.
І поки сини, чоловіки і діти воюють – віддайте їм у керування країну і ми почнемо розуміти, що таке етнічна, Богом дана Україна.
Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми – Христина Головачова.
Боже Великий! Боже Всесильний! Ми, грішні діти Твої, у смиренні сердець наших приходимо до Тебе і схиляємо голови наші. Отче! Прости провини наші та провини батьків, дідів і прадідів наших. Прийми нині, благаємо Тебе, щиру молитву нашу і подяку за безмежне милосердя Твоє до нас. Вислухай наші молитви і прийми благання змучених сердець наших. Благослови нашу Батьківщину-Україну, волю та щастя їй дай.
Премилосердний Господи, хто вдається до Тебе з благанням, ласку Твою подай.
Благаємо Тебе, Боже Благий, за братів і сестер наших, що на засланні, у в’язницях, на тяжких роботах караються і мучаться. За вдовиць, за сиріт, за калік і немічних, і за тих, що Твого Милосердя та допомоги Твоєї потребують.
З’єднай нас усіх в єдину велику Христову сім’ю, щоб усі люди, як брати, славили Величне ім’я Твоє завжди – нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми – отець Дмитро Поворотний.
«Багато хто думає, що християнин – це людина, відірвана від реальності, яка «витає у хмарах». Навпаки, християнин схоплює, осягає реальність і глибше за інших розуміє та «проживає» її. Тим не менше, він читає і Євангеліє, і Отців, він «проживає» і це, занурюється в це і відчуває дуже тонко, робить це своїм життям. Він стає чуйним, чутливим приймачем божественних вказівок».
Порфирій Кавсокалівіт
Перед зйомками чергової програми я ретельно і уважно вивчаю людей, до яких іду за сповіддю. Священик, який своїми руками перевозив загиблих героїв з ТОГО боку обеззброїв мій розум. Неймовірно вражають мужність і сила духу цього духовного наставника українства, який присвятив своє життя найважчим і найнебезпечнішим випробуванням на шляху до Миру, якого ми всі так чекаємо.
Отець Дмитро про війну знає більше, ніж хто інший, він вибрав найскладніший і найвідповідальніший шлях – бути разом зі своєю нацією на війні. Підтримувати солдат, і проводжати в останню путь тих, кого Господь призвав до себе.
Війна скалічує не тільки тіло, але й душу. Підміна понять, цінностей, перекручування моралі. Коли один натиск на курок вирішує всі проблеми. Повернути з війни тіла наших воїнів та провести їх в останню путь – це надзвичайно мужній вчинок, проте не меншою звитягою є щоденна турбота про те, щоб Душі наших воїнів не були понівечені на полі бою, щоб в їх серцях залишалися людяність та любов.
Владико Христе Боже наш, що бідного визволяєш від насильника і рятуєш безпорадного, Сам, Милостивий, братів і сестер наших, що в Росії, у Криму і на Донбасі в біді, засланні, неволі та в оковах перебувають, – милостиво звільни, щирим серцем молимось Тобі: вислухай і помилуй.
Саме цим вразив мене найбільше отець Дмитро – він закликав розмовляти душами. Душами, які просять в Молитві до Господа про закінчення такої нечесної і несправедливої війни.
Це – стрижень. Генетично сильний і впевнений в собі українець. Він говорить не словами – переконаннями.
Він відчуває трепет, проте несе в собі іскру Божу, яка допомагає йому зробити надможливе, щоб полегшити біль, коли стикається з людською душею. Саме тому він ніколи не зможе стати байдужим до людей.
Він не відчуває ані втоми, ані задоволення від зробленого. Адже його справи – це сама суть цієї людини. Не вольове зусилля, не усвідомлення того, що так правильно, а абсолютно щире нерозуміння того, як можна жити інакше, коли твоя нація воює. Він боїться лише щось не побачити, чогось не почути, не зрозуміти шепоту пораненої душі.
У розмові відразу підставляє плече і каже ті слова, які роблять душу спокійною і світлою. Неймовірною силою і вірою володіє цей священик, надзвичайно правильні і потрібні слова він говорить – про війну, про смерть, про землю, про людей. Навіть прострелений Хрест він описав спокійно. Він не ділиться болем – він ділиться своєю силою, аби кожному з нас було легше пережити біль війни та втрат. Він не боїться смерті. Він боїться не виправдати довіри Господа нашого Ісуса Христа.
Прості життєві радощі: Родина, Друзі, Благодатний Вогонь. Просто – радуйтесь, а не «мудруйте»!
Ми говорили з ним, а в цей час десь поверталися лелеки. Вони кружляли над українським селом і згадували свої гнізда. Ми говорили з ним про все і, в першу чергу, про Бога, а десь, зовсім поруч, мені бачилося, як пара лелек ніжно спостерігає за своїми маленькими пташенятами в звитому на даху української хати гнізді.
Віяло життям. Майбутнім! Було боляче і страшно, а цей такий сильний і мужній український Священик закликав мене жити.
«...І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину»
(Василь Симоненко)
Моя проста Незалежність! Зі святом!
Він як в молитві говорив до цілої НАЦІЇ: «Будьте нарешті сильними! Станьте назавжди непереможними!». Від усього українського серця закликаючи любити даровану нам Господом землю, яку своєю кров’ю омивають герої Нації.
Біля храму пам’ятник загиблим воїнам. 32 людини із різних куточків України.
Схили голову Нація! Забудь про всі свої негаразди і радості, про сніданки і обіди, зарплати і відпустки.
Нас вбивають. Вбивають нещадно, по-варварськи. А такі як він, на передовій ховають своїми руками, а головне душами людей, які до нестями люблять свою країну. Мені складно встати на коліна на справжню Сповідь, але скажу одне: цьому священику я б сповідався, не замислюючись ні на мить.
Противостояние киевлян незаконной стройке на Печерске по ул. Редутной, 32 вспыхнуло с новой силой
20 июня 2018 года Окружной административный суд Киева поспешно принял противоречивое решение относительно конфликтной стройки в Печерском районе столицы по ул. Редутной в буферной зоне Киево-Печерской Лавры по иску Татьяны Пономаренко, которая обжаловала предписания Департамента по вопросам государственного архитектурно-строительного контроля г. Киева о нарушениях при строительстве дома и запрете строительных работ.
Это следует из вердикта, который в присутствии участников процесса, журналистов и общественных деятелей скороговоркой пробормотал председательствующий судьяВиталий Катющенко.
И хотя, согласно объявлению служителя Фемиды, процессуально решение будет обжаловано в апелляционной инстанции, вердикт спровоцировал новый виток противостояния жителей Редутной и застройщиком, вызывая протесты общественности, возмущение и опасения жителей столицы, борющихся против незаконного строительства высотного жилого дома.
А теперь обо всем по порядку
Как известно исторический район вокруг Киево-Печерской лавры является «буферной» зоной памятника архитектуры, находящегося под защитой ЮНЕСКО. Согласно украинскому законодательству об охране культурного наследия, здесь запрещено высотное строительство и действуют существенные ограничения на застройку. К тому же, в 2015 году КГГА приняла мораторий на любое строительство на этой территории.
Несмотря на это, недобросовестные застройщики, в погоне за наживой, вступив в преступный сговор с чиновниками, сознательно продолжают нарушать строгие ограничения, не только умышленно разрушая исторический центр Киева, а и ставя под угрозу жизни людей.
Так, за короткое время новостройки появились по адресам: ул. Редутная, 8/16; Редутная, 20; Редутная, 22; Редутная, 32 (все объекты СМИ связывают с Ростиславом Грекулом) Редутная, 60 (находится в собственности бизнесмена Геннадия Балашова), переулок Редутный, 9.
На Редутной, 60 уже построен 6-этажный многоквартирный дом с возможностью достройки еще 6 этажей (!!!) с выходом на ул. Старонаводницкую. А на углу улиц Редутной и Лаврской (Редутная, 63), построен 10-этажный многоквартирный дом (хотя, согласно разрешительной документации, застройка возможна только под реконструкцию частного жилья).
Такая активность застройщиков спровоцировало возмущение жителей этой местности. Жильцы всех соседних частных домов неоднократно выступали против любых незаконных строительных работ, многократно обращались в правоохранительные и контролирующие органы, пикетировали здания и засыпали жалобами органы власти, однако по факту — незаконную деятельность застройщиков остановить не получается из-за явного преступного бездействия Департамента архитектурно строительного контроля КГГА и пассивных силовиков, жалуются представители общины.
А что же стоит за такой бездеятельностью, пассивностью и нежеланием правоохранителей? Сложности в проведении расследования и наведения порядка с незаконными стройками или банальная коррупция и преступный сговор с целью обогащения местных олигархов?
На эти вопросы в ближайшем будущем придется ответить новоиспеченным антикоррупционным органам НАБУ и САП, которые не могут не замечать волну негодования людей жителей Киева униженных надругательством над законом.
Уничтожение исторического центра Киева не прекращается, застройщики ведут себя нагло и бесцеремонно, а власть вместо того чтобы остановить их действия просто потакает беззаконию, сетуют граждане – обычные простые киевляне, уставшие от своеволия чиновников, строителей и жадных коммерсантов.
Буферная (охранная) зона объекта «Киев: Собор Святой Софии и прилегающие монастырские сооружения, Киево-Печерская Лавра (Украина)». Обозначено место строительства на Редутной, 32.
Как выяснили журналисты на месте конфликтной застройки, на данный момент вопреки запрету на строительство ремонтные работы на Редутной, 32 ведутся в тихом подпольном режиме, чтобы не привлекать внимание соседей и членов инициативной группы. А люди опасаются экологической катастрофы, так как оползень может произойти в любой момент, соседние жилые дома могут разрушиться и «съехать» в овраг.
Печерский райсуд встал на защиту общины
Незаконность выдачи разрешительной документации и опасность строительства на Редутной, 32 в конце прошлого года признал Печерский районный суд столицы, куда обратились местные жители, выступающие против строительства новой многоэтажки фактически у них на головах и требующие справедливости от Фемиды.
Так, судья Алеся Батринудовлетворила иск представителей местной общины, запретив строительство на Редутной, 32, и арестовав земельный участок под новостроем и запретив любое стротельство. Но и это не остановило застройщика. Даже выезд следственной группы Печерской полиции и представителей ГО « СтопКорупция» не дало результатов. Только действия судебного исполнителя остановили строительство. Также ранее, в рамках уголовного производства, по решению суда была арестована строительная техника (которую прокуратура впоследствии почему-то вывела из-под ареста). Решение Печерского райсуда и ухвалу судьи Батрин впоследствии подтвердила апелляционная инстанция, которая признала правомерность и законность решения запретить стройку на Редутной.
Однако после этого проигравшая сторона решила подать другой иск в Окружной админсуд для анулирования Предписаний ДАБК об устранении нарушений и сносе незаконных строительных конструкций, для перевода конфликта в судебную тянучку и процессуальные дебри, чтобы попытаться оттянуть время и хоть как-то узаконить скандальную стройплощадку в исторической местности Киева, ломая об колено жизни людей соседних домов, у которых разрушается жилье.
Одновременно после объективного и справедливого решения судьи Батрин, которая одна из немногих стала на сторону людей, а не олигархов, против нее «ополчились» ряд желтых СМИ, начался толлинг и обливание грязью в лучших традициях «джинсы» и информационных вбросов современной гибридной войны.
Опять возникает вопрос — чьи преступные интересы нарушила судья Батрин, своим справедливым решением?
И ответ становиться очевидным — в эту чернушную «грызню» ввязался телеканал «Интер», который связывают с олигархом времен Януковича Фирташем, а также другими не менее одиозными представителями преступной власти. Канал недавно показал несбалансированный сюжет о Редутной, который в Институте массовой информации называют не чем иным, как «заказухой», поскольку защищает почему-то только застройщика и игнорирует позицию сотен жильцов, протестующих против незаконного возведения «высотки».
Фейковое правосудие в Окружном админсуде
Итак, возвращаясь к последним событиям в Окружном административном суде города Киева, хочется в противовес судье Батрин ярко проиллюстрировать совершенно иную картину.
Отметим, заседание суда было назначено 20.06.2018 на 15:00. В 15:10 судья поспешно на удивление для участников процесса уже удалился в Совещательную комнату, а в 15:15 вернулся в зал заседаний, чтобы, похоже, огласить уже написанное заранее решение, фактически разрешающее продолжение скандальной стройки в историческом центре столицы на Печерске вблизи территории Лавры.
После заседания присутствующих удивила позиция чиновницы из Департамента по вопросам государственного архитектурно-строительного контроля г. Киева, которая отказывалась давать комментарии журналистам, хотя журналисты и общественность поддерживало позицию Департамента, она убегала от них, почему-то называлась «Моделью», пряталась от объективов фото- и видеокамер и даже угрожала медийщикам разбить их технику.
Такое поведение еще раз доказывает, что в нашумевшем строительстве на Редутной коррупционные факторы, похоже, начали влиять на судебные органы, ДАСК и мэрию, которые, несмотря на протесты местной общины, требующей запрета строительства в исторической местности, подыгрывают застройщику, стремящегося любой ценой и незаконно по тихой воде возвести очередную «свечку» в запрещенной зоне Печерска.
Адвокат, представляющий интересы местных жителей-противников строительства Леонид Сиваков, после окончания заседания признал странной позицию чиновницы из Департамента архстройконтроля КГГА и пожаловался на очевидный судебный произвол.
«С учетом того, что строительство ведется вблизи Лавры и эта местность является заповедником – это охранная зона и любое высотное строительство здесь является незаконным. Департамент архстройконтроля КГГА делал предписания о незаконности строительства одного из объектов, которые возводит Пономаренко… но сегодня за 5 минут все было решено. Считаю, что так быстро невозможно принять объективное решение по любому судебному делу… Сегодняшнее решение будем обжаловать в апелляционном порядке, поскольку отменены все предписания, запрещающие строительство в охранной зоне Лавры», — сказал он.
Страсти вокруг Редутной, 32 или как «слепые» чиновники и полиция помогают застройщикам уничтожать Киев
По информации Коммунального предприятия «СУППР», проблемный земельный участок на Редутной, 32 расположен в оползнеопасной местности, является сложным в инженерно-геологическом отношении и требует выполнения специальных работ противооползневой защиты.
Как рассказали местные жители, строительство высотного объекта осуществляется на месте незаконно снесенного жилого дома. Мы выяснили, что в Реестре прав на недвижимое имущество по данному адресу до сих пор числится объект недвижимости — жилой дом, который находился до недавнего времени в ипотечном залоге в «Укрсоцбанке» (бывший «Альфа-банк»). В нарушение градостроительного законодательства, этот дом был снесен без всякого разрешительного документа из КГГА и Печерской РГА. Прежний дом застройщик не вывел из реестра недвижимости, и таким образом уничтожил предмет залога «Укрсоцбанку». Но это предмет еще одного расследования. По данному факту открыто уголовное производство, которое как и иные не расследуется.
Вопреки этому, как следует из документов, находящихся в публичном доступе, Департамент градостроительства и архитектуры КГГА 03.03.2014 года выдал заказчику градостроительные условия и ограничения (ГУО) застройки не на реконструкцию одноквартирного жилого дома, а на новое строительство. В том же документе жестко указано право использования земельного участка по ул. Редутная 32., а именно «Обслуживание жилого дома площадью 170 кв. м.», а не нового строительства. Это, грубо противоречит требованиям действующего законодательства и прямо свидетельствует о служебном подлоге чиновников в интересах застройщика.
В частности, нарушает п.3.4. Порядка выдачи ГУО (Приказ Минрегионстроя №109 от 07.07.2011 г. в разделе «общие сведения» не содержат технико-экономических показателей объекта строительства: показатели высоты, процент застройки земельного участка, по расстояниям до красных линий и соседних сооружений и прочее. Это нарушение сделано умышленно для того, чтобы застройщик мог строить здание любой высотности и площади застройки.
Тем не менее из материалов судебного дела следует, что по заявлению Т. Пономаренко в ГАСК все-таки была зарегистрирована декларация о начале строительных работ №КО 083140830188 от 24.04.2014 г.
И, судя по документу, в нем содержатся явные ложные сведения и несоответствия параметрам, определенным в градостроительных условиях и ограничениях, незаконно была завышена этажность новостроя. По факту вместо 4-х этажей на объекте хотят возвести 6-этажное строение. Вызывает сомнение и несоответствие общей указанной площади — 1889,0 кв. м., к жилой площади — 524,5 кв. м. То есть вместо жилого дома здесь появиться офисное здание или какой-нибудь другой объект коммерческой недвижимости.
Не лишним вновь будет напомнить, что строительство осуществляется в буферной зоне Киево-Печерской лавры (памятник ЮНЕСКО), в центральном историческом ареале Киева и в зоне охраняемого ландшафта (распоряжение КГГА от 17.05.2002 года №979), что обусловливает необходимость получения всех разрешительно-согласовательных документов, в частности историко-градостроительного обоснования, разрешения и согласования Министерства культуры. Отметим, данные разрешения и согласования были получены только в 2017 г., а потому ГУО и Декларация в 2014 г. были выданы с вопиющими нарушениями и являются незаконными.
Данный объект также попадает под действие Временного моратория на новое строительство в буферной зоне Киево-Печерской Лавры, согласно решению КГГА № 24/889 от 22.01.2015 года. Поэтому любое новое строительство в вышеуказанной зоне вообще запрещено.
По сообщениям горожан, из-за строительных работ в соседних домах уже появляются трещины, и застройщик не дает никаких подтверждений, что строительные работы безопасны и не несут никаких угроз.
Жители частного сектора также возмущаются, что ранее, грубо нарушая закон, застройщики снесли неподалеку от Редутной 4 га леса, расположенного в пределах охранной зоны Зверинецкого кладбища. Там, как известно, изначально планировалось строительство целого Дворца правосудия — 14-этажного комплекса стоимостью 4 миллиарда бюджетных средств. Но затем на месте скандальной вырубки, буквально на костях, началось сооружение многоэтажного жилкомплекса – такое себе жилье на старом кладбище. Из-за того, что новое строительство ведется вплотную к территории Зверинецкого кладбища, спровоцировало бунт представителей местной общины, поскольку строительные нормы предусматривают отступление не менее 200 метров.
В свою очередь в прокуратуре Печерского района нам признались, что по ул. Редутной, 32 были зафиксированы также нарушения противопожарных и санитарных норм, государственных строительных норм ГСН 360-92 и положений Земельного кодекса. В части, ст.78 (права владельцев смежных участков), ст.91 (обязанности собственника земельного участка), ст.103 (добрососедство, с нанесением малейших неудобств (затенение, задымление, неприятные запахи, шумовое загрязнение и т.д.), ст. 104 (предупреждения вредного влияния на соседний участок). И после расследования прокуратура приостановила действие декларации о начале строительных работ.
Однако Департамент архитектурно-строительного контроля в г. Киеве почему-то никаких активных действий по приведению выданных документов нормам не осуществлял. Выяснилось, что предписание об устранении нарушений и отмену декларации о начале строительных работ были изданы уже после того, как застройщик возвел многоэтажную «коробку» с цокольным этажом (!!!).
Что это, если не явный факт преступной халатности, бездействие, не реагирование на совершение преступлений и коррупция?!
Кроме того, выявлены множество фактов, когда инспекторы Департамента по новой схеме подыгрывают застройщикам Киева: после выезда на какой-то проблемный объект выписываются предписания об устранении нарушений, но делается это с допущением процессуальных требований. Впоследствии застройщики подают иски в суды с требованием отмены незаконно составленных предписаний. Суды отменяют предписания по формальным признакам, а саму стройку не запрещают. Таким образом фактически при содействии ГАСКа происходит легализация незаконных стройплощадок.
Таким образом, абсолютно четко и явно прослеживаются коррупционные действия должностных лиц Департамента градостроительства КГГА и инспекции ДАСК в Киеве. Вероятно, именно поэтому чиновники ДАСКа игнорируют журналистов и не отвечают на неудобные вопросы и прячутся от антикоррупционных разоблачений.
Также выяснилось, что по странному стечению обстоятельств (???) материалы расследования по Редутной, 32 с подачи первого заместителя прокурора Киева Павла Кононенко были переданы из Печерского района в соседний – Подольский.
Формальная причина – якобы Печерская полиция «плохо расследовали дело». Хотя по фактам, Печерская прокуратура фактически заблокировала расследование.
Однако жильцы с Редутной удивляются такой позиции и отмечают, что Полиции Печерского района «просто не дали нормально провести расследование».
Жители частного сектора также жалуются, что Подольская прокуратура затормозила следственное производство, а полиция все заявления проигнорировала и не зашевелилась до сегодняшнего дня.
В целом же, на сегодня правоохранители открыли три уголовных производства (!!!), но результатов расследования до сих пор нет, следственные действия не проводятся, свидетелей и подозреваемых не вызывают для дачи показаний.
На наши запросы в Печерскую и Подольскую прокуратуры представители ведомства пообещали разобраться и дать впоследствии исчерпывающие ответы, хотя это они обещали жителям ул. Редутной сделать еще полгода назад.
В полиции Киева со своей стороны нас проинформировали, что открытые уголовные дела по конфликту на Редутной не закрывались, расследования по ним якобы продолжаются и «будут приняты соответствующие процессуальные решения и действия». Но возникает вполне логичный вопрос, почему это делается так долго, ведь фактов очевидных преступлений и нарушений – более чем предостаточно.
Такая пассивность чиновников ДАСК и правоохранителей может свидетельствовать лишь об одном – строительная мафия времен Черновецкого прочно укоренилась во властных кабинетах, а интересы общины продаются на право и налево.
Пономаренко и Грекул для комментариев журналистам продолжают оставаться недоступными – их телефоны не отвечают, а местонахождение неизвестно.
Хотя не есть секретом, что Пономаренко проживает в Швейцарии, а Грекул является ее мужем.
В то же время скандал на Редутной дошел до высших властных кабинетов, в результате чего премьер-министр Украины Владимир Гройсман дал поручение провести проверку законности строительства высоки в запрещенном месте. На сегодня результатов этой проверки еще нет.
Майдан в центре столицы
В заключение добавим, что возмущение жильцов Редутной достигло своего апогея, и люди сейчас готовы выходить на новые протесты с требованием остановить скандальную стройку, привлечь к ответственности нарушителей закона и уничтожителей Киева.
Назревает буквально очередной майдан в центре столицы для защиты людей от преступлений застройщиков.
Очевидно, что проблема незаконных строек – это не только беда жителей с ул. Редутной – это глобальная проблема города Киева, которая затрагивает семьи тысяч киевлян. Киевляне не раз доказывали, что готовы всегда бороться за свои права и если необходимо свергать власть, не способную защитить от бандитов и грабителей, которыми сейчас выступают черные застройщики. Множественные обращения к меру Киева Виталию Кличко остались неуслышанными. Строительная мафия имени Черновецкого пока правит бал, жажда наживы ослепляет.
Однако такой произвол и бездействие властей объединяет и укрепляет людей, общественность, независимых журналистов и антикоррупционеров. Сейчас общественники готовят обращения в НАБУ, САП и другие контролирующие организации с требованиями немедленно вмешаться в эту конфликтную ситуацию и защитить граждан, а также исторический центр от посягательств черных застройщиков и продажных чиновников.
