Последние блоги

Внесок української інтелігенції в розвиток освіти й наукових знань

Перші прояви національно-культурного відродження виникли в релігійній сфері життя. Братства стали основною рушійною силою, яка протидіяла тиску католицтва і стала організатором захисту православної церкви. Саме вони почали обговорювати такі поняття в церковній галузі як дисципліна та моральність. В цей час починає проявлятись інтерес до літератури, освіти, історії, розпочинається розвиток друкарства, який і сприяє задоволенню цього інтересу. Поява братських шкіл пов’язана з активізацією протестантів та єзуїтів в організації освіти. Щодо меценатів друкарства, освіти і літератури, то ними стали міщани та православні українські магнати. Говорячи про національно-культурне відродження не можна не згадати про Берестейську церковну унію 1596 року, а також її вплив на культурне життя. Питання про унію створило хвилю полемічної літератури, останнім з яких був виданий 1622 року, у Києві. Це був церковно-історичний трактат «Палінодія» («Книга оборони»), який був написаний Захарією Копистенським у відповідь на трактат уніатського церковного письменника Л.Кревзи «Оборона унії». Саме боротьба за православну віру стала тим конкретним чинником, що почав об’єднувати різні стани українського суспільства. Діти шляхти та магнатів переходили в католицизм, тим самим зраджуючи справу підтримки національної культури. Після того, як православні братства втратили багатьох покровителів, вони почали шукати нову силу, яка була б здатною їх захистити. Саме такою силою стало виступати козацтво. Центром культурного та релігійного життя стає Києво-Печерська лавра. Отже, релігійно-національний рух з’єднується із козацтвом і стає провідним фактором збереження православ’я і етнічної єдності українського народу. Серед української інтелігенції можна виділити тих, хто найбільше впливав на розвиток освіти та культури загалом, а саме: К.Острозький, А.Курбський, П. Могила, Г. та М. Смотрицькі, П. Беринда. Всі вони змогли сприяти культурному розвитку нашої країни, підняти рівень культури вцілому. До найбільших культурно-освітніх заходів можна віднести написання Петром Могилою кількох значних творів. Першим із таких був «Літургіярон» (Служебник), який у 1692 році Собор проголосив обов’язковим для вивчення всім священикам. У 1643 році було затверджене патріаршим Собором «Православне ісповідання віри», написане П.Могилою у співавторстві з ігуменом Києво-Печерського монастиря І.Козловським. Цей твір містив спростування думки про занепад богословської науки в православній церкві. Він перекладався на різних мовах, видавався і досить швидко поширився серед протестантів і католиків різних країн, що і стало ознакою того, настільки масштабною та значимою була ця праця, а також показало, наскільки толерантним було ставлення авторів до інших конфесій християнства. У 1646 році Петро Могила видав «Требник» — описи різних молебнів, у яких містилися українські національні звичаї та обряди на випадок недуги, неврожаю, освячення нової хати та інші побутові тонкощі. У 1615 році відкрилась Київська братська школа, при якій було засновано друкарню та паперову фабрику. Саме тут і стали викладати такі видатні діячі культури України: М.Смотрицький, К Сакович, Є.Плетенецький та інші. Важливою подією для подальшої діяльності школи та Київського братства був вступ до нього гетьмана П.Сагайдачного «з усім Військом Запорозьким». Велика роль у розвитку освітньої справи в Україні належить Петру Могилі. У 1631 році він заснував у Києво-Печерській лаврі школу згідно із європейським зразком, відправив на навчання за кордон молодих людей для їх подальшої педагогічної діяльності в школі. Він запросив вчених і священиків зі Львова — І.Козловського та Сильвестра Косова. Оскільки у відкритті школи в Лаврі викладачі братської школи бачили лише конкурентність, до того ж їх програми відрізнялись одна від одної – виникла суперечка, однак вона була швидко розв’язана. У 1632 році Київська братська школа була об’єднана із школою Києво-Печерської лаври, що і викликало появу Києво-Могилянської колегії, яка згодом стала академією. Великий внесок у розвиток нашої культури зробили і освічені іноземці, які приїжджали в Україну: німці Бенедикт Гербест та Інокентій Гізель, молдаванин П.Могила та ін..). Щодо літератури, то тут особливо популярним жанром стали панегірники. Одним із найкращих зразків цього літературного жанру були «Вірші…» К.Саковича, написані на смерть гетьмана П.Сагайдачного. Користувалися великою популярністю на той час релігійні теми, наприклад «Палінодія» Захарії Копистенського та «Зерцало Богословія» К.Транквіліона-Ставровецького. У цьому творі автори прагнуть показати, що православ’я- єдиний шлях до людського спасіння. Ще однією поширеною темою у літературних творах цих часів були розповіді про чудеса, які траплялися у Києво-Печерській лаврі та теми житія святих. Через те, що твори писалися складною для розуміння церковнослов’янською мовою їх могла читати виключно освічена еліта. 1619р. у друкарні Віленського братства вийшла «Граматики словенскія правильноє синтагма» М.Смотрицького, яка майже була основним підручником граматики в школах України, Білорусії, Росії, Болгарії і Сербії. Досить інтенсивно почала розвиватись мова,і як наслідок виникає потреба у словниках.1627р. зявляється «Лексикон славенороський і імен толкованіє» вченого-лінгвіста Памви Беринди-як результат його 30-річної праці.Літописи виступали одним із особливих літературно-історичних жанрів. Один із найвизначніших був Густинський літопис, у ньому висвітлюється історія східнослов’янських племен аж до 1598 р., тут міститься і корото зображена історія козацтва, яка вміщена в окремій частині. Не можна не згадати і Київський літопис, який був знайдений у бібліотеці Межигірського монастиря. Тут вперше звертається увага на українське багате міщанство, мова літопису близька до народної мови. В цей час виникають і місцеві літописи. Найвизначнішим з них є Острозький літописець та Львівський літопис. Найбільшу цінність тут представляють описи козацько-селянських повстань та боротьби українського народу проти національно-релігійного гноблення. У 20-х роках написано український «Хронограф», у якому показано боротьбу проти монголо-татарського іга, розкрито політичну історію Литви, України і Московської держави.Про А. Курбського зараз існує величезна література. У багатьох роботах він подається як інтелектуал гуманістичного спрямування. Власне, діяльність А. Курбського-інтелектуала зараз виступає не стільки предметом наукових досліджень, скільки предметом своєрідної наукової віри.Часи національного-культурного руху прекрасно збагатили нашу скарбницю історії.
comments powered by Disqus