Последние блоги

Бесновая тетя Наташа окончательно сдулась

Бесновая тетя Наташа окончательно сдулась. В заявлении Президиума ЦК ПСПУ, размещенном на сайте ПСПУ еще в июне, Витренко заявила что единственный выход для народа, живущего в условиях «прозападной олигархической диктатуры» — бойкот будущих парламентских выборов. Фактически это означает, что те самые «проклятые олигархи», ранее подкармливавшие и Наташу, на этот раз убедились, что распад личности последней на фоне прогрессирующего социализма алкоголизма приобрел необратимые формы, и решили спонсировать другие проекты. Славная ПСПУ, некогда легко набиравшая 10% на всеукраинских выборах и наводившая страх на психически здоровых граждан, навсегда превратилась в исторический анекдот.

Прогрессивные социалисты осуждают и содержание принятого закона «О выборах народных депутатов Украины», и незаконно начавшуюся избирательную компанию как несправедливую и аморальную, как олигархический путч по захвату высшего законодательного органа страны – Верховной Рады Украины.

В таких условиях бойкот выборов – это законная форма борьбы народа с криминально-олигархическим, прозападным, проНАТОвским режимом.

Призыв донельзя идиотский (хотя чего еще было ждать от ПСПУ?). Бойкот выборов — самая глупая и бесполезная форма протеста, итогом которой может быть только поражение без боя. Именно о таком «протесте» больше всего мечтают те самые олигархи из Партии регионов, которых столь страстно бичует Витренко, и призыв к бойкоту выборов в нынешней ситуации очень напоминает игру на их стороне.

Впрочем, кем на самом деле является Витренко — купленным провокатором или одиночкой-безумицей, бездарно проигравшей все — уже не так важно. Персонаж сей бесславно отбыл на свалку украинской истории. Отчасти это даже грустно. Столь искрометного политического пиара не производила больше ни одна украинская политическая сила.

frankensstein

Как Путин с Януковичем зло подшутили над Саакашвили

В международной дипломатии всегда большую роль играл формальный протокол и язык символов. Это выглядит старомодно, но в дипломатической среде считается чрезвычайно важным. Ну, как снимать головной убор при входе в церковь или ботинки на пороге мечети. Или не снимать.

Виктор Янукович на днях поручил совершить подобный символический жест из языка дипломатии. Украинским дипломатам велено разыскать в ООН представителя островов Тувалу и установить с этим государством дипломатические отношения. Почему в ООН – потому что у этой страны нет заграничных консульств (кроме как на территории Фиджи), а в ООН тувалутяне иногда бывают на заседаниях, пользуясь правом голоса, дарованное даже такому микроскопическому государству, самая высокая точка которого возвышается над уровнем моря всего на четыре с половиной метра.

У этого распоряжения Януковича есть своя предыстория. В прошлом году Грузия установила дипломатические отношения с Тувалу – просто из тех же соображений, что некоторые пользователи Фейсбука рассылают запросы на дружбу незнакомым людям. Москва решила по этому поводу немного пошутить.

Так получилось, что спустя несколько месяцев Тувалу признала (или признало?) независимость Абхазии и Южной Осетии, а премьер-министр островного государства даже приехал в Цхинвал и пообещал молиться за его жителей. Грузинский президент с возмущением расторг отношения с Тувалу, а Россия, наоборот, их установила. Потом дипломатические отношения с островитянами установил Казахстан. Потом Армения. Теперь, вот, Украина. Что интересно, как раз после встречи Януковича с Путиным в Ялте.

С большой долей вероятности можно предположить, что на этой же встрече наш президент узнал о существовании государства Тувалу. Что им было даже смешно поговорить о том, какой забавный розыгрыш подготовила российская дипломатия. Что, наконец, личные отношения Владимира Путина и Виктора Януковича далеки от тех мрачных картин, которые рисует иногда пресса. Во всяком случае, трудно представить, чтобы Путин смог договориться с предыдущим президентом Украины Виктором Ющенко совместно подшутить над Саакашвили.

Всё это даже забавно. Но и грустно, потому что в отношениях России и Украины не настолько всё идеально, чтобы единственной проблемой была выработка совместной политики по отношению к Тувалу.

Источник: «ОДНАКО»

Дача Виктора Федоровича Януковича

Сегодня обнаружил, что приложение City Maps 2Go временно бесплатно. Это GPS-навигатор с оффлайновыми картами. Скачал его, и стал загружать карты нужных мне стран и городов. Заодно скачал и Киев. Посмотрел на карту и бросилось мне в глаза одно странное наименование.

Увеличил. Так и есть — Дача Виктора Федоровича Януковича — это Межигорье.

Я не знаю, кто давал разработчикам программы данные по Украине, то эти ребята определенно питают к ВикторФедорычу теплые чувства.

odeso

Нескромна чарівність номенклатури

Оксана Забужко, письменниця, спеціально для «Радіо Свобода»

Про Юрія Домбровського, автора останнього великого роману російської літератури – «Факультет ненужных вещей», розповідають, що, коли НКВД вдерлось до нього з четвертим арештом за 20 років (він їх майже всі 20 і відсидів, тільки з перервами), то застали його за письмовим столом. Побачивши непроханих гостей, письменник з досади (знов пропав рукопис!) викрикнув найбільш наболіле за всі оті 20 років:

– Да не мешайте же мне работать!..

Згадую цей анекдот щоразу, коли доводиться «перебивати» своє життя «на півслові», щоб, хоч-не-хоч, утрутитися в той гібрид борделю й божевільні, який у нас називається «політичним процесом», – щось коментувати для ЗМІ, підтримувати якісь громадські ініціативи, виступати з якихось публічних трибун, врешті, просто називати чорне чорним, а біле білим, коли нема більше кому цього зробити.

Як-не-як, це прямо належить до письменницького професійного обов’язку – називати речі своїми іменами, і в тотально імітаційних режимах, як наш, де самі значення слів – базові, опорні для здорового глузду смисли – перевернуто навспак, таке заняття неминуче стає «політикою». І нема на те ради.

Нічого, втішаєш себе, коли знов «перебивають на півслові» («Да не мешайте же мне работать!»), – твоїм попередникам бувало гірше, були в 20-му столітті часи, коли бути українським письменником прямо дорівнювалося смертному вироку, а ти все-таки, нівроку, дещо вже встигла, як там у Жванецького – «смотри, сынок, эти три полки отец написал крупным, стремительным почерком…».

Звісно (продовжуєш себе втішати), якби ти народилася в культурній, урядженій (кимось раніше!) країні, то, певно, вдалось би встигнути більше (ах, які задуми, «перебиті», гаснуть, лишаючи по собі лиш скупі щоденникові уривки, які сюжети роками очікують черги в «загашнику»!), – а тут, по ходу, доводиться «уряджати» свою-неуряджену, займаючись водночас ще купою суміжних галузей, – і швець, і жнець, і на дуду грець, але що вдієш, така доля письменника в бідній країні, онде й Орхан Памук про це пише в «Таймс Літерері Саплмент», а куди пак нам із нашою історією до турків рівнятися, тож нічого нарікати, «нам своє робить»…

Але за минулі тижні мій оптимізм дещо підупав. У країні ввімкнулася передвиборча трясця – єдиний, для імітаційної демократії, національний вид спорту, перед яким якесь там Євро просто дитяча забавка, – і ЗМІ ринулись мене, майже за Марком Твеном, «балотувати в губернатори». Сиріч, по-нашому, – в народні депутати. Повчальна вийшла історія – Марк Твен би плакав.

Як мене «балотували в депутати»

На перший журналістський дзвінок із запитанням, чи правда, що я «йду в депутати» (бо якась малопристойна газета ПР буцім таке «пропечатала»), я ще весело відповідала цитатою з «Блакитної троянди» Лесі Українки: «Вітаю, нам сказали, що ви заручена! – Спасибі за новину, з ким же се?». З Ющенком, – пояснила трубка. Гм, мило це чути, але, при всій моїй до екс-Президента пошані й співчутті (гарна рибка, та в поганий ставок попала!), я ж іще перед парламентськими виборами 2006-го, коли ЗМІ мене так само без мого відома були «пошили в списки» (в гурті з Вакарчуком і Русланою), популярно пояснила, urbi et orbi, чому для письменника перехід у парламентське крісло, навіть в «урядженій» країні, – це професійне самогубство, і відтоді ця відповідь незмінно висить у мене на офіційному сайті, – чого ж це питання виникло знов, хіба я тоді погано пояснила?..

Спростування моє з’явилося друком, але нічого не помогло. За кілька днів про «мої політичні плани» почали обережно розпитувати при зустрічі вже ближні й дальні знайомі, бо в міжчасі по просторах інтернету помчала «з благою вістю» армія тролів уже не ПРівського, а БЮТівського розливу – «оновлена версія» тих «шестьорок» КҐБ, що в 1970-ті надзвонювали "інакодумцям" з такими самими п’ятихвилинками ненависти по телефону: технології за 40 років удосконалилися, але стратегії лишились ті самі, і УРСР наш «вічно живий», як той Невмирущий Чахлик із міського фольклору, або «оновлений» Віктор Медведчук із лайтбоксів. Коли невдовзі з тим самим питанням подзвонили з одного опозиційного телеканалу, розмова звучала вже в іншому тоні:

– У нас є інформація, що Ви все-таки будете балотуватися в народні депутати!

Тут я вперше розсердилася («Да не мешайте же мне работать!»): спробуй не розсердитись, коли тобі отак прямо, без цереґелів висловлюють сумнів у правдивості твоєї власної заяви з-перед кількох днів!

Можна, звісно, зробити скидку на «профдеформацію» – на те, що наші журналісти звикли мати справу з політиками, котрі сьогодні говорять одне, завтра інше, і ніхто не завдає собі клопоту ловити їх на слові, але треба ж хоч трохи розуміти, що політики – це, в моральному сенсі, така сама в нашому суспільстві «група ризику», як ВІЧ-інфіковані, і старатись по змозі «локалізувати інфекцію», замість ширити її на всі боки, підозрюючи в кожному цинічного маніпулятора! (так поліцейські в кожному звикають бачити злочинця – і тому в країнах ЄС поліцію періодично відправляють на психологічну реабілітацію: час би й нашим журналістам над чимось таким замислитися…)

Втім, найпікантніше було попереду. Вінцем цього "інформаційного бліцкріґу" став заголовок, який мені днями прислали на Фейсбук: «Забужко отказала Ющенко» (так!). Як писали неокласики – «апотеоза».

Подумалося: дорогі «гієни клавіатури і шакали копіпейсту», як би ви здивувалися, довідавшись, скільком я, тільки в цьому «політичному сезоні», по-вашому висловлюючись, – «отказала»! Вас обманули, панове: політика – це не персоналії, а ідеї. А те, чим ви займаєтеся, називається трохи інакше – з лексикону Подерв’янського…

Втім, я не тому пишу, аби читати комусь моралі чи спростовувати чергове глупство (на всякий фейк не наспростовуєшся!). А що мене справді за ці тижні вразило – це готовність десятків людей, у тому числі притомних, повірити, ніби письменник у зеніті своєї кар’єри – письменник, на чиєму рахунку, нівроку, оті самі «три полки стремительным почерком» і найбезцінніший у світі «електорат» – сотні тисяч читачів у різних мовах, що чекають од нього нових книжок, – на пропозицію «до партійного списку» вмить пошле те все до дідька та рвоне під цирковий купол на Грушевського: засідати в одному залі з Колесніченком, Чечетовим, «потомственним чекістом» Кожемякіним та всіма іншими нашими гопниками й чекістами, потомственними й непотомственними, скільки їх там є.

Самохіть, добровільно покине «сродний труд» і чесний хліб, вийде з-за письмового столу – й сам себе відконвоює в ГУЛАГ: прямісінько в «блатну зону».

І ось така віра – це справді серйозно. Тому що за нею стоїть цілковито, з ніг на голову перевернута система вартостей – та, яка й держить наше суспільство в полоні от уже 20 років.

У Країні Навпаки

В СРСР було таке поняття – «потрапити в номенклатуру». Це вважалось вершиною будь-якої кар’єри – «номенклатурою» були не тільки так звані «партійні й радянські працівники».

Цей, за М.Джіласом, «новий клас», відгороджений від «широких мас трудящих» парканом «спецрозподільників» різної категорії («за семью заборами, за семью запорами сталинские соколы кушают шашлык»…), включав у себе також «бюрократичні верхівки» практично всіх «професійних цехів» – від Командування ВМС до Президій творчих спілок: всі ці люди мали «доступ» туди, де «вирішувалися питання», – в ЦК, «на килим».

Поза особистим втручанням номенклатури («кришуванням», по-нинішньому) життя не було – було сіре, безпросвітне животіння «трудящих мас» («біомаси», по-нинішньому) від зарплати до зарплати, з правом проходу двічі на рік «святковою демонстрацією» повз номенклатурні трибуни (отут тільки й різниця: сьогодні за таке «носіння партійних прапорів» найманцям платять, тоді це доводилось робити «не за гроші, а за страх»).

«Потрапити в номенклатуру» означало отримати доступ, по-перше, до неприступних «масам» благ, а по-друге – до деяких важелів впливу на владні рішення. І бували, траплялося, в номенклатурі УРСР цілком варті доброї пам’яті люди, котрі тим другим користали охочіше од того першого (і в сьогоднішній Верховній Раді такі теж трапляються, чому ні…), – такі собі «прокладки» для «амортизації» системи, яка без їхньої присутности була б геть нелюдською (про «соціалізм із людським обличчям» всі ще пам’ятають?), – тільки от система від того «демократичною» не стала…

І досі – не стала: похитнулась була на рубежі 1980-90-х, – але вистояла, вціліла, із «старшобратньою» ФСБешно-«газовою» поміччю, – огидна, вже неприкрито, без усяких "ідеологічних наліпок" протрухлявіла до свого істинного – кримінального кістяка (криміналітет її заклав у 1920-і, він її й «укріпив» у 1990-і!). І ніякі окремо взяті «прокладки з людським обличчям» їй не допоможуть (наш третій Президент, до речі, якраз і був такою «прокладкою» – і сильно воно нам помогло?), – не поможуть доти, доки українське суспільство, в основній своїй масі, не перестане цю систему підтримувати.

Тому що воно її підтримує, от же в чім штука. В душах мільйонів наших співвітчизників живе невивітрена з часів УРСР таємна рабська мрія – й собі «потрапити в номенклатуру». Або принаймні «пристроїтися» десь поруч – в обслузі. «Вписатись», так би мовити, в ієрархію, де головне – це вибрати собі «правильного» феодала.

Коли «твій» феодал програє, можна, без сорома казка, перебігти «під іншого», але не можна, невмістимо для цього типу свідомости НЕ БУТИ «ЧИЇМСЬ» – адже без цього ти просто «біомаса», орвеліська «неособа», хоч би які там були твої професійні здобутки… (Той елемент щирости, який, поза проплаченим кібертероризмом та індукованим психозом, можна вловити в горезвісній «війні з противсіхами», – це не що інше, як традиційна ненависть «панських» – до «вольних»: як то так, що ви «нічиї»?! Не сміє такого бути – кожен мусить мати «годувальника»!)

Ось це й є, за формулою Василя Симоненка, «Країна Навпаки»: коли мільйони здорових, працездатних чоловіків і жінок, які з дня на день творять життя (сіють хліб, пишуть книжки, вчать дітей, лікують хворих, винаходять, майструють, множать національне багатство…), і в багатьох це виходить по-справжньому добре, – добровільно згоджуються вбачати «годувальників» у замкнутій паразитичній касті «недоторканних» («шудр», по-індійському, і шудри вони й є…), які, за поодинокими винятками, самі нічого суспільно корисного не вміють, не знають і не виробляють – і навіть не прикидаються вже, ніби мають якісь «програми реформ» чи візії розвитку країни, а просто безсоромно «юзають» національні ресурси, і серед них найцінніший – людський: наш труд, наш час і наше життя.

Весь наш інформаційний простір заповнений, як клозетна яма, відходами життєдіяльности цієї «нової номенклатури», яка тепер зветься «політичною елітою». Ми вже знаємо їх усіх ледь не поіменно. Ми знаємо їхні смаки, дивимося, як вони цілуються з Кобзонами й Пугачовими, танцюють із Кіркоровими й Басковими, обговорюємо їхні Луї Віттони й Ламборґіні Дьябло, їхніх попів і їхніх адвокатів – і на повному серйозі, «неначе люди подуріли», сперечаємося, хто з них у нас менше вкрав (так, ніби вони нам звітують!). Інших тем вони нам не залишили.

Ми нічого не знаємо про свою країну. (Про можливість порівняти її з іншими вже й не кажу!) Ми не подорожуємо по ній – з Донецька до Львова чи Чернівців і навпаки – і не уявляємо, як живуть «сусіди через дорогу», – зате твердо пам’ятаємо (спробуй забудь, коли щодня нагадують!), на які «електоральні латифундії» вони нас поділили. Ми не знаємо своєї історії, поняття не маємо про культурну спадщину, не здогадуємося, чим нам, як спільноті, пишатися, – і на запитання про «великих українців» заведено, мов роботи, називаємо імена все тих самих, бачених у телевізорі й на білбордах «шудр».

Ми не чуємо своєї музики й не бачимо своїх фільмів (навіть свого найславнішого Актора нація не побачила в його найзорянішій ролі – в «Серці на долоні» К.Зануссі, бо 2009 року, коли Богданові Ступці за цю роль аплодував «Рим і мир», наші екрани було зайнято зовсім іншими шоу – «Той, Що Почує Кожного» і «Та, Що Розвантажує Таміфлю», – «більш нічого не повинен знать невольник»!).

Навіть футбольний чемпіонат – дійство, що для кожної країни-господині стає святом національної єдности (влітку 2006-го я спостерігала це в Німеччині й знаю, що кажу!), – не приніс нам тої радости, яку міг би: один шудроклан взагалі вимагав замінити його на безальтернативне шоу «Та, Що Страждає У В’язниці» (в дусі сталінських декретів 1941-го – всім спалити збіжжя, зарізати худобу й іти в партизани!), другий не дав школярам і студентам довчитися, а вболівальникам подивитися (хай «хазяйський» телеканал купують, суки!), – і, не встиг наш затюканий нарід трошки за той футбольний червень повеселіти-відтерпнути, вперше почути від чужинців, що живе в країні, якою можна пишатися (а значить, і старатись зробити її кращою?), та ледь-ледь піднестися духом, як на другий-таки день шудри дружно гепнули його по голові розкольницьким «мовним путчем»: не розслаблятися, марш назад по своїх електоральних стійлах, щоб не забували, суки, «де чиї»!..

Кощієва смерть

Чому вони нас зневажають? Та тому, що твердо переконані: кожен українець хотів би опинитися на їхньому місці – й був би на ньому таким самим, як вони. Просто, їм, бачте, вдалося, як злодіям у церкві, допастися до громадської скарбони, і тому вони «еліта», а кому не вдалося, ті – «біомаса». І ціла армія їхніх колаборантів, свідомих і несвідомих, цілий час на всі боки транслює, як вірус, цей вивернутий «навпаки» світогляд.

Ти називаєш бандитів бандитами? Значить, ти їм заздриш! Тобі пропонують до них приєднатись («потрапити в номенклатуру»), а ти відмовляєшся? Значить, «не ті» пропонували! Так духовний гній розтікається по всіх клітинах і порах суспільного організму, підтримуючи в ньому застарілу рабську віру, ніби без «номенклатури» ми – ніхто: нічого не можемо й ні на що не здатні.

Справжня сила «номенклатури» – не в грошах, і навіть не в підтримці/непідтримці Путіна чи Березовського, а, як Кощієва смерть у яйці, в цій вірі, і тільки в ній одній. На ній стоїть весь наш суспільний консенсус. І замучені донецькі шахтарі, котрі знову проголосують за «своїх бандитів», бо ті їм видають копійку на прохарчунок, і куди ліпше за них доглянуті й очитані сиві галицькі дядьки, що рюмсають по ЗМІ, як маленькі хлопчики: «От якби була Юля…», – це опора нашої чинної системи політичного васалітету: люди, які згодились визнати, що самі, без «хазяїна», ні на що не здатні, – що вони «підданці», а не громадяни.

Щойно з моменту, коли електорат зажадає не подачок від «годувальника», а, таки по-хазяйському, – звіту від нечистих на руку слуг за доручені їм громадські кошти (читай – прозорости бюджету на всіх рівнях!), магія «номенклатури» почне розвіюватись, аки дим, – і вірус, що нині «керує» хворим організмом, стане локалізованим чиряком. Але для цього «ми» маємо спочатку різнитися від «них» – не тим, що у нас в гаманцях, а тим, що у нас в головах і душах.

Це не є легкий шлях: ще Ганді вчив, що найважче – не змінити світ, а змінитись самому. Але іншого шляху нема, якщо ми хочемо коли-небудь вибратися з догниваючого УРСРівського смітника. Тому що незалежної держави без незалежних громадян – не буває.

…Оце те найголовніше, що я хотіла сказати нашим журналістам після того, як вони мене так брутально «витягли з-за письмового столу». Сподіваюсь, тепер можу дозволити собі повернутися до рукопису нової книжки. Слово чести, там мова про речі непорівнянно важливіші й цікавіші – про красу і пам’ять, дружбу і вірність, любов і свободу, – про все те, задля чого, в кінцевому підсумку, тільки й варто жити на Землі.

sergiy-shyshkin

Мы сегодня имеем классически революционную ситуацию - Гринев

Народный депутат от «БЮТ-«Батькивщина» Игорь Гринев, во время подведения итогов политического сезона на одном из украинских телеканалов, сказал:

«Итоги сезона это также и отношение к элементарной демократии: начали из арестов лидеров оппозиции, а окончилось разгоном людей и запретом демонстраций. Власть пошла на такой четкий путь белоруссизации Украины».

Гринев считает, что в стране есть «явные политические репрессии, мы имеем аресты политических конкурентов, мы имеем внешнюю изоляцию. За прошлый год не было ни одного официального визита президента на двустороннем уровне в страны западной Европы и США. Все визиты были или на многосторонние встречи или на конференции».

«Сегодня вообще исчез парламент как субъект политики и превратился в подразделение Администрации Президента и власть перешла к наиболее болезненному вопросу — это вопрос языка и веры. То, что происходит вокруг вмешательства власти в дела церкви, это отдельная история и очень сложная история, и за это власть еще не один раз поплатится. А то, что хотят забрать у нас возможность развиваться украинскому языку, который и так достаточно преследовался достаточно долго, это серьезно, и реакция будет адекватной».

Таким образом, что мы имеем сегодня. Мы сегодня имеем классически революционную ситуацию: когда верхи уже не могут дальше управлять, а низы не хотят дальше так жить, — сказал политик. — Таким образом, сегодня единственно правильным есть — Украина без Януковича, Украина против Януковича. И понятно, почему она против Януковича, потому, что она против наступления на социальные стандарты, она против роста коррупции и она против раскола Украины. Я думаю, что этот политический этап должен окончиться тем, что Украина будет на самом деле без Януковича, — отметил Гринев в заключении.

Катерина Ризанчук

«Всех не пересажаете!». Завтра в 11 часов - журналистский пикет ГПУ

«Завтра в 11 часов — журналистский пикет ГПУ. Сбор — непосредственно на Резницкой. Слоган прост «Всех не пересажаете!». Коллеги, большая просьба поддержки, в том числе — информационной и перепоста. Спасибо!», — Соня Кошкина

Портников:Могилев защищает автономию хозяев Крыма, частью которых становится макеевская группировка

Решение Виктора Януковича созвать Конституционную ассамблею и написать «под себя» новый Основной закон страны воспринимается обществом и политической элитой как попытка завершить строительство новой вертикали, которая позволит главе государства править, более не оглядываясь ни на парламент, ни на судебную власть, ни на «олигархов» — даже теоретически.

Но это — мечта, а вот что может получиться на практике, демонстрирует деятельность рабочей группы, созданной председателем Совета министров Крыма Анатолием Могилевым.

Могилев в Крыму — не представитель местной бизнес-элиты, даже не арбитр во взаимоотношениях противоборствующих группировок полуострова, а наместник Януковича. И, тем не менее, стремление изменить украинский Основной закон так, чтобы Крым стал не просто автономией в составе Украины, а настоящим государством в государстве, «островом Крым» — если вспомнить емкий образ, созданный Василием Аксёновым — в интересах крымской политической и предпринимательской элиты, а вовсе не Януковича.

Почему же Могилев не боится организовывать процесс, который будет развиваться явно вопреки интересам того, кто послал его в Крым?

А потому, что президенты приходят и уходят, а Крым, являющийся «дойной коровой» для оприходовавших его группировок, остается. И если на волне заигрывания со «своим» электоратом — жителями юго-востока страны — можно добиться изменения украинской конституции якобы в пользу крымчан, а на самом деле в пользу тех, кто этих крымчан обворовывает — то почему бы этим не воспользоваться?

Тем более, что инициативы рабочей группы явно найдут понимание у многих сторонников Партии регионов в Крыму, которые хотели бы, чтобы Крым стал таким «государством в государстве».

Вопрос еще и в том, чье это будет государство. Идея автономии Крымской АССР в составе РСФСР формально базировалась на сохранении языка и культуры крымских татар и других коренных народов полуострова, изгнанных из Крыма после второй мировой войны. Крымская автономия в Украине — это формальная автономия русскоязычного населения, агрессивно обороняющаяся желанию коренных жителей придать ей хоть какой-то смысл.

Шовинистические высказывания Могилева в адрес крымских татар — неплохая иллюстрация этого процесса. Но утверждать, что Могилев защищает автономию русскоязычных — тоже большое преувеличение. На самом деле он защищает автономию хозяев Крыма, частью которых становится макеевская группировка, завезенная на полуостров Василием Джарты.

Использование украинского хаоса для увеличения объема своих возможностей — обычное дело для крымчан. Просто, в отличие от избирателей Партии регионов, обязанных верить в стабильность, хозяева Крыма прекрасно понимают, что в нынешней мутной воде можно выловить любую рыбу.

Виталий Портников

FIFA расследует коррупцию при определении РФ хозяйкой ЧМ-2018

FIFA приняла решение провести расследование по итогам конкурсов, в которых определялись страны-хозяева Чемпионатов мира 2018 и 2022 годов.

Как сообщает The Telegraph, сегодня, 17 июля, Международная федерация футбола должна определить ответственное лицо, которое возглавит расследование.

Напомним, что страной-организатором ЧМ-2018 была выбрана Российская Федерация, а ЧМ-2022 достался Катару. В футбольных кругах по этому поводу ходят упорные слухи о коррупции в принятии подобных решений.

oleg-leusenko

Украинцы буду платить за обмен валюты 3%... чтобы пополнить пенсионный фонд

По подсчетам украинских минфина и налоговой инспекции, введение 3-процентного сбора принесет бюджету около 14 млрд гривен.

Эта сумма сопоставима с годовым дефицитом Пенсионного фонда. Правда, авторы идеи в подготовленном для президента и правительства документе не конкретизировали, кто именно и с каких операций будет уплачивать налог. Об этой не нерадостной для украинцев новости сообщило российское издание «Известия».

Вместе с тем, издание сомневается в правильности расчетов украинских чиновников. Несложные расчеты показывают, что невозможно получить эту сумму только с операций частных лиц по обмену валюты.

При среднегодовом обороте наличной валюты (статистика Национального банка Украины (НБУ) в размере около $25 млрд 3-процентный сбор может дать бюджету не более 6 млрд гривен, если платежи взимать и при покупке, и при продаже валют. Если же собирать с покупки безналичной валюты на межбанковском рынке (его годовой оборот составляет около $160 млрд, более половины этой суммы — покупка), то годовой доход государственной казны составит как раз 14 млрд гривен.

В первую очередь 3-процентный сбор приведет к росту стоимости зарубежных товаров — автомобилей, продуктов, одежды и бытовой техники. Ведь именно импортеры — основные покупатели валюты. Кроме того, введение налога на покупку валюты, спровоцирует подорожание самой валюты в обменниках.

Катерина Ризанчук

Свой позор нардепы могут смыть только кровью - Бригинец

Фактически, приняв вероломно закон о языках во втором чтении, власть сделала провокацию против украинского общества.
Об этом пишет депутат из фракции «БЮТ-Батькивщина» в Киевсовете Александр Бригинец в своем блоге.

По его словам, «если украинцы возьмут оружие — виноваты ПРовакоты с ПР во главе со своим императором».

«Мне стыдно, что я вхожу в такую оппозицию. То, что произошло — позор! Конечно, позор власти, но и оппозиционным парламентариям. Извините, люди....», — написал Бригинец.

«Я не поддерживаю голодание, которое начали некоторые нардепы. Позор они могут смыть только кровью. Отказом от пищи здесь не обойдешся… Когда я голодал 16 суток в поддержку Тимошенко против уничтожения демократии, когда другие сотни граждан голодали — это одно, а нардепы, которые голосуют против собственного бездействия? Бред», — закончил он.

Чаленко...

Вот смотрю каждый день на высеры Чаленко в своем блоге

Жорык Делиев «Ридна Украина»
ы-гы-гы-гы-гы-гы-гы!!!!:)))))))))))))))))))))))))))))
Шарий о Кошкиной: «Четыре мысли по поводу Сониного убежища»
Так и вижу ''репрессированную'' Кошкину и Януковича в кожаных шортах и с хлыстом…

и.т.д

и думаю.
Может когда то получит по своей наглой роже

Виталию Запорожцу вынесли приговор - 14 лет заключение

«Ось, нарешті, можу трохи розповісти про сьогоднішній вирок Запорожцю», — пишет блогер bilozerska.

«Почалося зі свободівського маршу від Броварської прокуратури до суду, на який я не змогла потрапити. Прийшла вже на сам суд.

Під судом — сотні півтори людей, прапори, плакати, все більше і більше народу в футболках із Запорожцем.

Ментів просто неймовірна кількість, перегородили коридор, пускають до зали суду лише журналістів. Телекамер стільки, що дуже важко знайти місце для штативу, тому ставлю його попереду інших камер — добре, що він у мене нижчий за стандартні. Встановлюю камеру, присідаю біля неї навпочіпки. В результаті я була єдиною на весь зал людиною, яка не стояла, а сиділа, коли зачитували вирок. А що? Я такий суд не поважаю. Набагато більше поважаю роботу журналістів, і краще пошлю оту суддівську трійцю нафіг, ніж зіпсую кадр котромусь із колег.



Коли один з відеооператорів (не навмисно, йому просто не було де стати), мертво закрив від мене Запорожця — довелося взагалі залізти всередину трибуни і знімати звідти. В результаті є повне відео зачитування вироку, дуже скоро я його викладу і раджу подивитися — там така нахабна і цинічна брехня, що волосся стає дибки.


Запорожець тримався надзвичайно мужньо. Не мовчав, поваги до суду не демонстрував, навпаки — голосно коментував кожну брехню судді Міхієнкової, а почувши цифру — 14 років, навіть на обличчі не змінився. Вона ж підвищувала голос, щоб його заглушити — марно. Взагалі, читала цей ганебний вирок таким дзвінким, поставленим голосом, з таким виразом, як школярі декламують вірші — ніби навмисно знущалася з усіх присутніх. Типу, ви тут пікетували, галасували, на столах стрибали — а буде так, як скажу я, істота у мантії. Було б чим пишатися — тим, що та, хто вирішує людські долі, тобто, просто в силу професії зобов’язана бути незалежною, отримує накази згори і змушена їх виконувати. Один такий суддя гірший за десяток убивць — не таких, як Запорожець, а справжніх», — сообщает bilozerska.