Поддержите наш проект

Досі не згасає рух у підтримку ЄС! Схоже питання про асоціацію з ЄС надзвичайно хвилює абсолютного кожного киянина та мешканців інших областей України. Кожен українець хвилюється за своє майбутнє та майбутнє наступних поколінь. Неймовірно, але вже майже пройшов четвертий день руху, а народ на Майдані не втрачає запалу!
О 12:00 розпочався студентський страйк навпроти головного корпусу КНУ ім. Шевченка, маршрут котрого проляг від червоного корпусу КНУ до Майдану. Приблизно 15 тисяч студентів з 12 київських університетів страйкують на Майдані під гаслом «Україна — це Європа», а перехожі щиро підтримують студентів оплесками та криками. Більш того українці щиро вірять у те, що Асоціація з ЄС — це крок у справжнє європейське майбутнє:

— " Чому ви прийшли на цей захід?"
— людина 1: «Тому, що я хочу жити в європейській державі, у ЄС».
— людина 2: «Моя точка зору точно збігається з тією, що тут зараз відстоюється — це направлення на Європейський Союз! Просто я хочу кращого майбутнього якщо вже не для себе, то хоча б заради своїх дітей.»

— «Як ви вважаєте, чим життя у ЄС буде кращим аніж зараз?»
— людина 1: «Перш за все рівнем життя! Також виконанням законодавства. Це перспектива у всіх відношеннях. Найголовніше — майбутнє моїх дітей. Для молодих людей це отримання роботи, отримання освіти, гідного рівня життя.»
— людина 2: «Ви тільки подивіться на життя у Європі! Це велика різниця між тим, що є у нас. Хочеться жити так, як живуть люди у Європі. Та я не думаю, що буде легко, адже багато чого треба „переламати“. Менталітет у першу чергу, але це можливо, це реально і це краще ніж те, що ми маємо зараз».
— людина 3: «Найголовніше — зміна влади! Зміна устрою!»

— «Вам не подобається нинішня влада?»
— людина 2: «Звісно ж ні! Якби влада нас влаштовувала, то ми б зараз тут не стояли. Це абсурд!»
— людина 3: «Не подобається! А вам подобається?! Перш за все корупція! Збагачення кишень лише певних верств, а звідси витікає бідність народу».

— «Сьогодні Ви прийшли від опозиції, саме від „Батьківщини“. Гадаєте об'єднана опозиція зможе змінити ситуацію та вивести народ до ЄС?»
— людина 1: " Навіть якщо ми не були б у «Батьківщині», то все- одно прийшли б! Я дуже засмучений, що зараз немає Юлії Володимирівни. Саме під її керівництвом це було б ефективно, були б реальні якісь кроки. Не було б зараз такого мітинга, що люди зібрались та розійшлись. Стояли б вже намети на Майдані та люди були б організовані. А поки все це політичні ігри".

Руїна – період історії України кінця 17 ст., що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом, громадянською війною.

Смерть Богдана Хмельницького 27 липня 1957 року стала поворотним моментом в українській історії. Генеральні старшини і полковники більш за все цікавилися своїми особистими інтересами. З іншого боку війна призводить до росту кількості пригнічених військовими діями людей. Починається період руйнації української державності. Завершальний етап Національно-визвольної революції (серпень 1657 – вересень 1676) визначався двома основними тенденціями: з одного боку, різким загостренням соціально-політичної боротьби, посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України, що призвело до її розчленування на Правобережжя і Лівобережжя, а з другого – спробами відновити територіальну цілісність та державну незалежність українських земель. На жаль, наступники Б.Хмельницького не лише не зуміли довершити започатковану ним справу державотворення, а й своїми безрозсудними вчинками, занапастили її, призвівши до т. зв. Руїни -гострої кризи української державності другої пол. XVII ст.

Взагалі, Руїна – період історії України кінця 17 ст., що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом, громадянською війною.

Деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів – ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича) й обмежують хронологічно 1663-1687 та територіально – Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Б. Хмельницького до початку правління І. Мазепи – 1657 – 1687.

Невчухала боротьба і на Запоріжжі, де боротьба за владу та протекторат над цими колись вільними землями була такою ж запеклою, як і на Гетьманщині.

По смерті Б. Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом, за рішенням старшинської ради був замінений І. Виговським і посланий у Київ завершувати навчання. Тим самим династію Хмельницьких було відсторонено від влади. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої української державності.

У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету.

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені, і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.

Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання – під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

У вересні 1659 р. на Білоцерківській раді гетьманом знову проголошується Ю. Хмельницький. Він підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Московські воєводи сіли в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська православна митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.

Переяславські статті та взаємини з Москвою викликали крайнє невдоволення правобережної старшини, що врешті-решт і зумовило розкол України за територіальною ознакою.

Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю. Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу, і Україна фактично розділилася на дві частини – Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.

У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікається гетьманства, його місце посідає переяславський полковник П. Тетеря. Того ж року на «Чорній раді» у Ніжині лівобережним гетьманом обирають кошового Запорізької Січі І. Брюховецького. У 1665 р. він підписує з Росією Московські статті, котрі ще більше обмежували права українського народу. Це призвело до повстання, під час якого І. Брюховецького було вбито (1668 р.).

У цей час на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання, яке зумовило крах гетьманства П. Тетері, який провадив пропольську політику. На гетьмана обирають черкаського полковника П. Дорошенка (1665- 1676 рр.). Головною його метою було звільнення та об'єднання України. Для цього він проголошує спілку з Кримом і Туреччиною.

У 1667 р. Росія і Польща укладають за спиною України Андрусівське перемир'я, яке, порушуючи Березневі статті 1654 р., поділило Україну. У складі Росії залишилася Лівобережна Україна з Києвом, їй поверталися Смоленськ і Сіверська земля. Правобережна Україна переходила до Польщі. Запоріжжя перебувало під владою обох держав.

Аби зміцнити свої позиції всередині країни й забезпечити народну підтримку, Дорошенко систематично збирає військову раду. Незалежність від козацької старшини мала забезпечуватися найманим військом, так званими сердюцькими полками. Починається заселення країв Правобережжя, які перед тим були пусткою.

Спираючись на підтримку татар, Дорошенко намагається витиснути поляків із Правобережжя. Восени 1667 р. перед лицем об'єднаних козацько-турецьких військ польський король визнає суверенітет гетьманату на Правобережній Україні…

Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у 1668 р. проголошує себе гетьманом всієї України. Але в цей час поновлюється військова активність Польщі. Відтак, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, Дорошенко повертається на Правобережжя.

У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом і водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Україні зменшувалася чисельність російських воєвод, а українські делегати могли брати участь у дипломатичних справах Москви. Многогрішний і частина козацької старшини переходять на бік Росії.

А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами, у Дорошенка з'явилися додаткові проблеми – нові претенденти на гетьманську булаву: Я. Суховій, який спирався на запорожців, і М. Ханенко – ставленик Речі Посполитої.

У цій ситуації П. Дорошенко змушений був посилити протурецьку орієнтацію, офіційно прийнявши у 1669 р. протекторат Стамбула.

1672 року Туреччина починає війну проти Польщі й за допомогою козаків здобуває перемогу. Підписана того ж року Бучацька мирна угода означала входження Правобережної України до складу Туреччини. П. Дорошенко проголошувався правителем України в межах Брацлавщини та Київщини. В цей час міняється влада на Лівобережній Україні. Замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного у 1672 р. гетьманом обраний І. Самойлович.

Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. В 1674 р. до І. Самойловича перейшло 10 правобережних полків.

За таких обставин у вересні 1676 р. П. Дорошенко скидає гетьманські повноваження і піддається Росії. На раді у Переяславі І. Самойлович проголошується гетьманом обох боків Дніпра.

Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Україною, знову обирає на гетьмана Ю. Хмельницького (1677- 1681 рр.). Але його гетьманство закінчилось трагічно: він був скараний на смерть самими ж турками.

У січні 1681 р. Росія, Туреччина і Крим підписують Бахчисарайську мирну угоду, за якою Лівобережна Україна з Києвом входила до складу Росії, Поділля і частина Київщини залишалися за Туреччиною, а територія між Дніпром і Південним Бугом мала бути нейтральною.

Як результат поразки українців у цій боротьбі стало підписання «Вічного миру» між Росією та Польшею у 1686-му році. Основними пунктами цього договору були:

1) Річ Посполита визнавала за Московією Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом (за відмову від претензій на Київ Польща отримувала 146 тис. кро компенсації);

2) Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Московією;

3) Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі, а Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 р. Поділля було приєднано до Польщі);

4) Московська держава анулювала попередні договори з Туреччиною і Кримським ханством, вступала до антитурецької «Священної Ліги» (Польща, Австрія, Венеція і Ватикан) і зобов'язувалася організувати воєнний похід проти Кримського ханства.

Отже, українська визвольна боротьба 1648-1676 закінчилася страшною поразкою для українського народу. Спроба об'єднання українських земель в цей час мала місце, але загострення внутрiшньополiтичної ситуацiї, зумовлене постiйним втручанням Росiї, не дали, змоги це зробити. Москва каталiзує багато неґативних антиукраїнських процесiв: поступове обмеження самостiйностi, посилення адмiнiстративної, фiнансової i торговельної залежностi України вiд росiйського уряду, розкол козацтва, провокування братовбивчих воєн, iмперська орiєнтацiя українського духовенства, розшматування української етнiчної територiї, запровадження крiпосництва росiйського зразка, придушення будь-яких виявiв нацiональної самоiдентифiкацiї. Пiсля укладення «Вiчного миру» мiж Росiєю i Польщею українськi землi майже на три столiття були подiленi мiж сусiднiми державами. Наслiдками Руїни стали лiквiдацiя державних iнституцiй у Правобережнiй Українi, втрата великої кількості її населення, занепад господарського та культурного життя. Рештки самоуправлiння зберiгались лише на Лiвобережжi.

Об'єднаються українські землі тільки після поділу Польщі, але, зрозуміло, під повною владою Російської імперії. Сама втрата в цей час свободи призвела у майбутньому до жахливих сторінок української історії. Але чи могли ці події закінчитися перемогою для українців? Я вважаю, що ні. Тому що навіть незважаючи на внутрішні події всередині Гетьманщини або Запоріжжя, зовнішня загроза завжди була неминучою для тогочасної України.

Але разом із тим національно-визвольна війна другої половини XVII ст. зумовила хоча б на короткий термін створення національної Української держави, зміцнивши традиції боротьби проти іноземного, соціального, національного і релігійного гніту, розвинувши в українському народові

Багато хто з нас пам'ятає блокбастер «Бій з тінню» завдяки якому здобув популярність вже відомий співак Джанго ( справжнє ім'я Олексій Піддубний) та його саундтрек «Холодная весна». Олексій отримав цей псевдонім під час служби в армії, за любов до гри на гітарі, у тому числі й п'єс знаменитого європейського гітариста Джанго Рейнхардта. 2005 року, в Україні та в Росії вийшов дебютний альбом Джанго («Была не была») з десяти пісень. Нещодавно вийшов другий альбом під назвою «Выше. Еще» потішивши шанувальників довгоочікуваними новими піснями.
Олексій Піддубний переймається не тільки музикою, а й становищем українського суспільства.

— Олексію, Ви казали, що український шоу-бізнес схожий на цирк: «написав пісню, її прокрутили по радіо і більше нічого не треба». Чи змінилася ситуація за останні декілька років?

— Я таке казав? (Сміється.) Так, це дійсно так. А хіба ні? Лише погляньте на український шоу-бізнес! Якщо шоу-бізнес буде розраховувати на людей, які відчувають різницю між тим, як клав мазок Мікелянджело, або Ботічеллі, то знаєте, ви нічого на цьому не заробите. Взагалі нічого! Вам потрібно буде давати продукт найвищої якості на рівні світових досягнень, а нижче ви цікавити нікого не будете. Якщо б Ferrari робило такі автомобілі як Daewoo Lanos, то вони нікому не були б потрібні. Але вони зробили на найвищий смак і в них це вийшло. Взагалі, це йде гра на зниження, зниження, зниження… Тобто, з'явилася Сердючка – ні, тут з'являється Поплавський – біс із ним, адже за ним Стас Михайлов! От такий прогрес у зворотньому напрямку. І думаєш: «Що буде далі?». Бізнес іде туди, де дешевший ринок.

— Три роки тому, Ви сказали, що в Україні немає справжнього символу нації. Що саме ви розумієте під «символом нації»?

— Я не казав, що Україна не має національних символів. Ні! Національні символи є: флаг, гімн… Все є. Немає національної ідеї, а не символів. Символів, дійсно, повно: сало, цибуля. Дуже гарні символи, але вони всі стосуються гастрономії, зауважте. Так, у нас гастрономічна держава. Я завжди говорив! Стосовно національної ідеї – це серйозне питання. У нас немає культурної основи, фундаменту немає. Якщо наше покоління, яке при СРСР виховувалося ще знало, що є «погані» імперіалісти та «нормальні» хлопці, які в армії служили і у нас все просто було, то зараз я з військовими хлопцями спілкувався й питаю: «Яка військова доктрина держави?», а вони мені відповідають: «А ніяка, її немає.» Теж саме і культура. На що вона зараз спирається вам ніхто не відповість. Скоріш за все вона спирається на рекламу з телевізора, на Поплавського та інші нісенітниці! От на всю цю ілюзію вона спирається! А повинно спиратися на істинні культурні цінності: гідність, що розповіли батьки про те, як треба жити, якісь ідеали високі, допомога людям, любов. В принципі те, що проповідує церква та те, що завжди проповідувала народна культура: захищай сім'ю… А зараз що? Якщо настане війна, то хто воювати піде? Оці от «хлопчики» сучасні?

— Щодо армії, то саме там Ви отримали свій псевдонім. Чи згадуєте ви ті часи?

— Скільки я там всього отримав! (Сміється.) І не тільки псевдоніми. Іноді згадую. Раніше було дуже часто. Мені не так давно припинили снитися сни про те, що мене забирають в армію. Я все кажу: «Я вже відслужив!», а вони все кличуть. З ким не розмовляю у всіх так.(Сміється.)

— Чи хочете Ви побажати чогось сучасному українському поколінню?

— Знайти основу на яку можна було б стати. Стати на плечі «гігантів» як кажуть. Знайти те, від чого можна відштовхнутися. Якщо ти напханий демократію, то… Я завжди кажу, що демократія – дід Мороз, якого бачили, але якого насправді не існує. Я хочу молоді побажати, щоб хоч хтось їм роз'яснив, що вони нащадки духовного та дуже доброго народу. Не треба витріщатися у телевізор та шукати демократію та інші цінності, які нам зараз насаджують.

Перші прояви національно-культурного відродження виникли в релігійній сфері життя. Братства стали основною рушійною силою, яка протидіяла тиску католицтва і стала організатором захисту православної церкви. Саме вони почали обговорювати такі поняття в церковній галузі як дисципліна та моральність. В цей час починає проявлятись інтерес до літератури, освіти, історії, розпочинається розвиток друкарства, який і сприяє задоволенню цього інтересу. Поява братських шкіл пов’язана з активізацією протестантів та єзуїтів в організації освіти. Щодо меценатів друкарства, освіти і літератури, то ними стали міщани та православні українські магнати. Говорячи про національно-культурне відродження не можна не згадати про Берестейську церковну унію 1596 року, а також її вплив на культурне життя. Питання про унію створило хвилю полемічної літератури, останнім з яких був виданий 1622 року, у Києві. Це був церковно-історичний трактат «Палінодія» («Книга оборони»), який був написаний Захарією Копистенським у відповідь на трактат уніатського церковного письменника Л.Кревзи «Оборона унії». Саме боротьба за православну віру стала тим конкретним чинником, що почав об’єднувати різні стани українського суспільства. Діти шляхти та магнатів переходили в католицизм, тим самим зраджуючи справу підтримки національної культури. Після того, як православні братства втратили багатьох покровителів, вони почали шукати нову силу, яка була б здатною їх захистити. Саме такою силою стало виступати козацтво. Центром культурного та релігійного життя стає Києво-Печерська лавра. Отже, релігійно-національний рух з’єднується із козацтвом і стає провідним фактором збереження православ’я і етнічної єдності українського народу. Серед української інтелігенції можна виділити тих, хто найбільше впливав на розвиток освіти та культури загалом, а саме: К.Острозький, А.Курбський, П. Могила, Г. та М. Смотрицькі, П. Беринда. Всі вони змогли сприяти культурному розвитку нашої країни, підняти рівень культури вцілому. До найбільших культурно-освітніх заходів можна віднести написання Петром Могилою кількох значних творів. Першим із таких був «Літургіярон» (Служебник), який у 1692 році Собор проголосив обов’язковим для вивчення всім священикам. У 1643 році було затверджене патріаршим Собором «Православне ісповідання віри», написане П.Могилою у співавторстві з ігуменом Києво-Печерського монастиря І.Козловським. Цей твір містив спростування думки про занепад богословської науки в православній церкві. Він перекладався на різних мовах, видавався і досить швидко поширився серед протестантів і католиків різних країн, що і стало ознакою того, настільки масштабною та значимою була ця праця, а також показало, наскільки толерантним було ставлення авторів до інших конфесій християнства. У 1646 році Петро Могила видав «Требник» — описи різних молебнів, у яких містилися українські національні звичаї та обряди на випадок недуги, неврожаю, освячення нової хати та інші побутові тонкощі. У 1615 році відкрилась Київська братська школа, при якій було засновано друкарню та паперову фабрику. Саме тут і стали викладати такі видатні діячі культури України: М.Смотрицький, К Сакович, Є.Плетенецький та інші. Важливою подією для подальшої діяльності школи та Київського братства був вступ до нього гетьмана П.Сагайдачного «з усім Військом Запорозьким». Велика роль у розвитку освітньої справи в Україні належить Петру Могилі. У 1631 році він заснував у Києво-Печерській лаврі школу згідно із європейським зразком, відправив на навчання за кордон молодих людей для їх подальшої педагогічної діяльності в школі. Він запросив вчених і священиків зі Львова — І.Козловського та Сильвестра Косова. Оскільки у відкритті школи в Лаврі викладачі братської школи бачили лише конкурентність, до того ж їх програми відрізнялись одна від одної – виникла суперечка, однак вона була швидко розв’язана. У 1632 році Київська братська школа була об’єднана із школою Києво-Печерської лаври, що і викликало появу Києво-Могилянської колегії, яка згодом стала академією. Великий внесок у розвиток нашої культури зробили і освічені іноземці, які приїжджали в Україну: німці Бенедикт Гербест та Інокентій Гізель, молдаванин П.Могила та ін..). Щодо літератури, то тут особливо популярним жанром стали панегірники. Одним із найкращих зразків цього літературного жанру були «Вірші…» К.Саковича, написані на смерть гетьмана П.Сагайдачного. Користувалися великою популярністю на той час релігійні теми, наприклад «Палінодія» Захарії Копистенського та «Зерцало Богословія» К.Транквіліона-Ставровецького. У цьому творі автори прагнуть показати, що православ’я- єдиний шлях до людського спасіння. Ще однією поширеною темою у літературних творах цих часів були розповіді про чудеса, які траплялися у Києво-Печерській лаврі та теми житія святих. Через те, що твори писалися складною для розуміння церковнослов’янською мовою їх могла читати виключно освічена еліта. 1619р. у друкарні Віленського братства вийшла «Граматики словенскія правильноє синтагма» М.Смотрицького, яка майже була основним підручником граматики в школах України, Білорусії, Росії, Болгарії і Сербії. Досить інтенсивно почала розвиватись мова,і як наслідок виникає потреба у словниках.1627р. зявляється «Лексикон славенороський і імен толкованіє» вченого-лінгвіста Памви Беринди-як результат його 30-річної праці.Літописи виступали одним із особливих літературно-історичних жанрів. Один із найвизначніших був Густинський літопис, у ньому висвітлюється історія східнослов’янських племен аж до 1598 р., тут міститься і корото зображена історія козацтва, яка вміщена в окремій частині. Не можна не згадати і Київський літопис, який був знайдений у бібліотеці Межигірського монастиря. Тут вперше звертається увага на українське багате міщанство, мова літопису близька до народної мови. В цей час виникають і місцеві літописи. Найвизначнішим з них є Острозький літописець та Львівський літопис. Найбільшу цінність тут представляють описи козацько-селянських повстань та боротьби українського народу проти національно-релігійного гноблення. У 20-х роках написано український «Хронограф», у якому показано боротьбу проти монголо-татарського іга, розкрито політичну історію Литви, України і Московської держави.Про А. Курбського зараз існує величезна література. У багатьох роботах він подається як інтелектуал гуманістичного спрямування. Власне, діяльність А. Курбського-інтелектуала зараз виступає не стільки предметом наукових досліджень, скільки предметом своєрідної наукової віри.Часи національного-культурного руху прекрасно збагатили нашу скарбницю історії.

Ки́ївська Русь — середньовічна держава на території Східної Європи з центром в Києві. Існувала з кінця 9-го до середини 13-го століття. Була об'єднанням східно-слов'янських племен під владою династії Рюриковичів. У часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході.
Історичним ядром Русі стало Середнє Подніпров'я, де традиції політичного розвитку сягали ще скіфських часів. Провідну роль у становленні держави відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Київська Русь заклала традиції незалежної державності на території України, в цей час українська народність отримала могутній стимул для свого подальшого розвитку. На думку українського історика М. Грушевського: «Київська Русь є першою формою української державності». Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX–XIII ст, прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян і зробила їх рівноправними учасниками політичного життя Європи та Близького Сходу.
Щодо утворення Київської Русі існує декілька теорій, такі як Нормантська, Хозарська та Кельтська теорії.

Найдавніший руський літопис – «Повість минулих літ» — заснування державності на східнослов’янських теренах приписує норманам (варягам), яких звали «русь». Запросили їх «княжити і володіти» ними племена чудь, словени, кривичі та весь. Відгукнувшись на це запрошення, три норманських брати Рюрик, Синеус і Трувер спочатку прийшли до словен, де заснували місто Лагоду, залишивши в ньому найстаршого Рюрика. Синеус і Трувер померли, а всю владу перебрав Рюрик. Прийшовши до озера Ільменя, він заклав Новгород і сів там княжити. Першими поселенцями в Новгороді були словени, в Полоцьку – кривичі, в Ростові – весь, в Муромі – мурома. Були в Рюрика двоє мужів не його племені – бояри Аскольд іДір, які, підпросившись до Царгорода, з родом своїм рушили по Дніпру. У дорозі побачили вони городок, який поставили троє братів Кий, Щек і Хорив. Жителі того городка платили данину хозарам. Аскольд і Дір зостались там, зібрали багато варягів і почали володіти полянською землею.

Нормантська теорія та антинормантська теорії.
Довкола цього літописного твердження, а заразом – і навколо проблеми походження Київської держави півтора століття точиться дискусія між так званими норманістами й антинорманістами. Недостатність, суперечливість і неоднозначність історичного матеріалу, різні методологічні підходи, політична заангажованість ставали на заваді об’єктивного дослідження процесу виникнення Давньоруської держави. Позанаукове трактування цієї проблеми було започатковане у середині XVIII ст. в Санкт-Петербурзькій академії наук у полеміці між Г. Міллером та М. Ломоносовим. Перший доводив, що Київську Русь заснували нормани, а другий рішуче спростовував цю версію. Майже одразу полеміка, що спершу претендувала на науковість, переросла в ідеологічне протистояння.
Норманісти, як і антинорманісти, виникнення держави вважали кульмінаційним одномоментним актом, безпосереднім наслідком діяльності конкретної історичної особи. Під впливом такої доктрини опинилися покоління істориків XIX – першої половини XX ст. У центрі дискусії фігурувало обмежене коло питань – про походження назви «Русь», про те, до якого етносу могли належати літописні варяги й хто були перші руські князі.
Хоча, як видно з літопису, автор під «варягами» розумів сукупність народів, що жили поза Руссю полянською, київською в тому числі й тих, що осіли в Західній Європі. Та русь вважалась варязькою, себто закордонною, а київська – корінною, метропольною. «Варязьку русь» і вивів у IX ст. Рюрик у Подніпров’я.
Але назва держави не обов’язково відображає сутність її походження. Це простежується на багатьох прикладах з європейської історії, коли назви держав виникли під впливом прийшлих етносів, які з плином часу асимілювалися з місцевими. Так, назва Болгарії походить від імені кочівників-завойовників тюркського походження – болгар; Франції – від імені германського племінного союзу, очоленого франками, які захопили Галлію; Британії – від германського племені бритів, котре завоювало місцеве кельтське населення.
Не має принципового значення й етнічне походження вояків-ватажків, які були причетні до створення держави. Як соціальний інститут, що виникає тільки на певній стадії розвитку суспільства, держава нівелює етнічні ознаки правлячої династії, висуваючи на чільне місце структури не племінного, а територіального, над племінного типу. Більше того, розмиванню особливих етнічних, ментальних рис норманської знаті сприяло ослов’янення скандинавів завдяки приватним, а особливо шлюбним зв’язкам. Про глибину цього процесу свідчить хоча б те, що син Ігоря та Ольги став першим князем, названим слов’янським іменем – Святослав. Найдовше зберігалась мовна ознака, що свідчила про приналежність прийшлого етносу. Деякий час існувала двомовність, яка побутувала ще при дворі Ярослава Мудрого. Його сини були останніми київськими князями, котрі знали і шведську мову. Тому, незалежно від того, ким були Аскольд і Дир – норманами, як вважає літописець, чи останніми представниками полянської князівської династії Кия, як вважає більшість вчених, – у часи Аскольда (за літописом, між 862-882 рр.) Русь охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів, та південно-західних сіверян.
Це дає підстави вважати норманську теорію спростованою. Без сумніву, нормани в IX-XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але східнослов’янське суспільство ще до появи варягів мало свої продержавні утворення. Перша руська держава постала з поєднання багатьох, а не лише окремих чинників; варязький був лише одним з них. Руська історія тільки завдяки варягам є такою ж фікцією, як руська історія без них.

Хозарська гіпотеза.
Загальновідомо, що в середині VII ст. тюркомовні племена утворили в пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі могутню державу – Хозарський каганат. У VIII ст. він підкорив слов’янські племена полян, сіверян, радимичів та в’ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування тези про хозарське походження Київської Русі. Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика (1710) стверджувалось, що хозари-козаки першими прийняли християнство ще до Володимира Святого. Це означало, що протоукраїнська держава, де головною силою були хозари-козаки, раніше за Володимира прилучилася до європейської цивілізації. Постала ця гіпотеза за конкретної політичної ситуації, на основу пошуку протидії (зокрема, й ідеологічної) політиці Москви. Щоб уникнути будь-яких намагань довести спорідненість історії України та Московії, в т.ч. й щодо віри, П. Орлик і висунув тезу про хрещення «хозар-козаків», наголошуючи, що вони раніше навернулися до цивілізованого світу, не маючи ніякого відношення до азійського деспотизму Москви.
Така точка зору істориками різних поколінь не була сприйнята всерйоз, як і твердження сучасного історика-дослідника О. Пріцака про те, що поляни були не слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємицею роду Кия. Археологічні дослідження давнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури.
Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах, а ті слов’янські племена, які підкорялися Хозарії, у процесі становлення Київської Русі поступово переходили під її владу. До того ж руси неодноразово вторгалися у хозарські землі. У 60-ті роки X ст. внаслідок війни з русами Хозарська держава перестала існувати. З IX ст. в Європі домінувала Давньоруська держава.

Кельтська теорія.
Засновником кельтської теорії походження Русі по праву вважається відомий український політик, правознавець та громадський діяч Сергій Шелухін (1864–1938), який запропонував дану теорію наприкінці 1920-х років. На його думку, народ «русь», який розміщується літописцем поряд із англами та галлами, може бути ототожнений з рутенами – кельтським плем’ям, яке у І ст. до н.е. зафіксоване Ю. Цезарем на півдні Галлії, у межиріччі Рони та Гаронни. Рутени, як зазначає дослідник, отримали свою назву від території, на якій проживали: вона «була трактом, шляхом, дорогою для всіх народів, які ходили в Галію і через Галію».
Важливим аргументом на користь даної концепції український мовознавець-славіст В. Г. Скляренко вважає імена варягів, які згадуються в літописі, зокрема у переліку імен руських послів, які брали участь в укладенні угоди з Візантією у 941 р. Як і раніш російський історик-публіцист А. Г. Кузьмін, В. Скляренко доходить висновку про кельтське походження більшості з них. Водночас, виходячи із сучасного стану наукової розробки кельтської ономастики, запропонована А. Кузьміним та В. Скляренком етимологія, яка спирається головним чином на досить застарілий «Давньокельтський словник» Альфреда Хольдера, виданий в 19 ст., викликає значні сумніви.

Костянтин Іванович Острозький – один із найбагатших і найвпливовіших політичних діячів свого часу, один із небагатьох, хто, не зважаючи на всі намагання католиків нав'язати свою віру, залишився православним. За свідченням сучасників-іновірців, він був «настільки набожним у своїй грецькій вірі, що русини вважали його святим». Його постать є віконопомною в історії українського народу.Поринаючи думками крізь багатовіковий простір, плеяди часу й сторінки життя — осмислюєш плоди гідних справ князя, зроблених на благо своєму народу й релігії.
Говорячи про оборону православ`я, Острозький спродовжував справу діда, великого князя Федора Острозького, розпочату ще у ХV ст. Князь наполегливо потребував урівняння прав католицьких й прославних віруваннь, а й сам він, через пожиттєві досягнення був названий святим.Батько ж великого князя — Костянтин Іванович Острозький був відомий не лише як людина скромна і побожна, а й як блискучий полководець.Цікавий той факт, що з 63 битв він зазнав поразки лише у двох.З таким же завзяттям боронив він й рідну віру: жертвував гроші та майно на зведення церков та монастирів, захищав рідні землі від напастей.Але найбільшу історичну шану серед своїх родичів всеж отримав саме Костянтин Острозький.
Як відомо, він був великим шунувальником православья і ніхто не міг змінити його думки. З джерела модна побачити його відданість релігії: «В перший день великого посту замикався в Дубенському монастирі, знімав панські шати, переодягався в скромний одяг, постив та молився не один день та ніч.»
Велике значення мала закладена князем Острозька друкарня, яка стала першою друкарнею на українських землях, діяльність якої мала постійний і систематичний характер. Поряд із Острозькою Біблією, у ній побачили світ чимало різних видань – підручників, богослужбових книг, богословських і полемічних творів.
Також відомо, що на власний кошт князя було побудовано 20 монастирів й 600 церков, зведено школи і колегіуми, відкрито перші духовні школи для отримання належної освіти духовенства.
М.Грушевський та І.Франко доводять власну прихильність до князя у своїх літературних творах.Проте ставлення до себе князь Костянтин-Василь Острозький заслужив досить різнобоке.Перші, його соратники, наділяють його героїчними заслугами перед українським народом.
Відомий своєю аполітичністю й прихильністю до освіти й культури, Острозький був «некоронованим королем України», адже 1572 року він був основним претендентом на трон Речі Посполитої, на заваді стала саме православна віра, або, як казали «схезматика».Вже 1598 року був претендентом на московський престол, бо вважався родичем Рюріковичей.Князь широко підтримував розвиток українського народу, проводив політику освічення.Заснував школу у Острозі, що була визнана академією через високий рівень викладання й друкарню при ній.Випускниками школи були широко відомі історичні постатті, зокрема М.Смотрицький й П.Сагайдачний.
Василь-Костянтин Острозький чимало уваги звертав на розбудову церковних структур. Він був фундаментатором численних церков і саме завдяки його діяльності вдалося зберегти православ'я в Україні. Сумним жартом долі є й життя єдиного сина князя, що залишився при православній вірі — Олександра.Похований у православній церкві,1636…

На соціально-економічний розвиток України в другій половині XVII ст. впливали наслідки війни. Входження її під протекторат Росії сприяло подальшому зростанню продуктивності сільськогосподарського виробництва, розвиткові ремесла та мануфактур, а також зростанню міст як адміністративних так і культурних центрів.
Поступово в надрах феодалізму починають визрівати перші елементи буржуазних відносин, сільськогосподарському виробництву стають дедалі більше притаманні товарни відносини. Зростають посівні площі під зернові культури. Істотнє місце в розвитку господарства займає твариництво, зокрема племінне конярство. Розширення посівних площ у другій половині XVII ст. і навіть у першій половині XVII ст. відбувалося головним чином за рахунок земель польських магнатів і шляхти, вигнаних з України в ході Визвольної війни 1648-1654 р.р.
На Правобережжі та західноукраїнських землях з розвитком виробництва та сільхозпродуктів і пристосування господарств феодалів до потреб ринку також спостерігалося поступове збільшення посівних площ.
Землеробство в Україні у той період мало зерновий характер. Із зростанням великого феодального землеволодіння посилюється експлуатація народних мас. У багатьох маєтках старшини запроваджувалася відробіткова і продуктова рента. Панщина доходила до 2-3 днів на тиждень. Формувалося мануфактурне виробництво, але в умовах натурального господарства воно мало кооперативний характер. Вотчина мануфактурна утворилася внаслідок втягування в товарно-грошові відносини господарств феодалів, отже поширення товарно-грошових відносин змінювало зв`язки між районами України, що позитивно позначилося на економічній єдності народу України.
1). В результаті визвольної війни 1648-1654 р.р. Українська держава увійшла до складу Московської на праваї автомної.
Була встановлена нова форма правління. Теріторія була поділена на 16 військових аркушів, або полків. Військова генеральна рада санкціювала договори, обираючи гетьмана.
Царський уряд управляв Україною через спеціально створену канцелярію з малоросійських справ. Після смерті Б. Хмельницького козацька старшина обрала гетьманом генерального писаря Запорозького війська Івана Виговського. Виговський уклав союз із Швецією та Кримом, розпочав переговори із Польщею, розірвав союз з Москвою, сповістивши про це маніфестом. Під Гадячем у вересні 1659 р він уклав договір із Польщею, за яким Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства входили до складу Речі Посполаитої. Народ договору не підтримав. Не прийняли його й запорізькі козаки. Все це призвело до конфлікту з Росією весною 1659 р., в результаті якого російська армія на чолі з князем Трубицьким була розгромлена під Конотопом.
Гетьманом знов обрали Ю. Хмельницького, знову почали підтримуватися стосунки з іншими державами.
2). Фактично ж, розірвана на окремі території соціальними конфліктами, Україна розділилася на 2 окремі частини. Народ назвав цей час “руїною” (1663-1687 р.р.).
Павло Тетеря на Лівобережжі Іван Брюховецький. Гетьмани Брюховецький та Тетаеря свідомо віддавали народ під чуже панування – один під царя, інший – під шляхту і короля. Ніби про них писав літописець Самийло Величко віщі слова на початку XVIII ст.: “Для срібла і злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця не пощадив би, то як би мав жаловати матки – погибаючої України?”.
Після цього гетьманом став П.Дорошенко. Дорошенко повів боротьбу з Польщею і визволив з-під гніту Правобережну Україну. Він мав на меті об`єднати всі українські землі, вигнавши польську шляхту з Правобережжя і встановивши порядок.
3). Щоб скинути гніт Польщі і Москви, Дорошенко прийняв протекторат Туреччини, яка у 1672 р. оголосила війну Польщі і за Бучацькою угодою захопила Поділля. Під владою Дорошенка закріпилася Наддніпрянщина. Його спроби домовитись із Москвою заради об`єднання розірваних українських земель фактично були перекреслені Росією.
Через 20 років, 6 червня 1886 року між Росією і Польщею був підписаний “Трактат про вічний мир”, який підтверджував права Росії на Лівобережну Україну, Київ і Запоріжжя.
Північна Київщина, Волинь, Галичина залишилися під владою Польщі.
В 1668 р.Дорошенко йде походом на Лівобережжя, де його проголошують гетьманом цією України. Але новий гетьман многогрішний, гостро поставив питання до прилежності Києва до України. “Великий государ преславний город Київ і всі українські городи не шаблею взяв, а запорізьке військо віддалося йому добровільно. Домагався він і того, щоб кордон від Литви повести річкою Сож і залишити Україні Гомель. Незалежна поведінка Многогрішного збурила проти нього старшину. Його ув`язнили і відвезли до Москви, що з`явилося перемогою Москви, з того часи Правобережна Україна втратила політичну і економічну самостійність. Отже, на кінець XVII ст. українські землі були поділені між Росією, Польщею і Туреччиною. Автономія Лівобережної України (або Гетьманщини) регулярно обмежувалася.