Последние блоги
«Хто батьківщині добре слугує — вельможних предків не потребує» — французьке прислів'я
Чи задумувались ви коли-небудь, скільки визначних імен і особистостей зберегла нам українська історія? Повірте, число вас вразить. А особливо вразить те, який дорогоцінний внесок вони зробили для розвитку Батьківщини. Перечитуючи їх життєпис та творчу діяльність, чесно кажучи, одразу переповнюєшся гордістю за те, що є нащадком таких талановитих українців. Разом із цим виникає бажання теж зробити щось важливе для своєї рідної землі, стати достойним продовжувачем справи, започаткованої великими титанами освіти та науки. Натхнення і віра у майбутній прогрес від «діалогу» із праотцями української інтелігенції вам гарантовані! А щоб ближче ознайомитися із ними та вдихнути ковток великих ідей пропоную невеличкий екскурс до 16-поч.17 століття, до такої ж важливої сторінки історії України, як і сьогоднішні реалії творення нового життя й всеохоплюючого переосмислення самобутності українця.
Період 16-поч.17 століття був тяжким в творенні нашої історії. Він ознаменувався постійними утисками з боку Речі Посполитої, Туреччини, Угорщини; відсутністю єдиного політичного та духовного центру; втратою привілейованого становища української православної церкви; поглибленням денаціоналізації української знаті, яка дедалі більше ополячувалася і переходила в католицизм. Найтяжчими ударами цієї доби стали Люблінська унія 1569 р. та Берестейська церковна унія 1596 р., після яких польська адміністрація вела жорстоку боротьбу із православ'ям на Україні, піддавала дискримінації українське населення та насаджувала католицизм. Незважаючи на всі ці «криваві цвяхи» в історії, українська культура продовжувала розвиватися і набувати якісних змін. Як наслідок, на цьому етапі Україна переживає національно-культурне піднесення.
Цьому сприяли багато важливих чинників. Серед них слід виділити: проникнення ідей Відродження, Реформації та Гуманізму, які слугували поширенню освіти, науки, пробуджували інтерес до української мови та культури; зростання ролі і значення козацтва, яке виступало проти соціального гноблення селян та окатоличення православних українців і захищало їх інтереси; діяльність братств і їх просвітницько-культурна діяльність, а також можливість отримати освіту в європейських університетах. Варто підкреслити діяльність братств, бо насамперед вони відіграли найвизначнішу роль у захисті православ'я та боротьбі проти окатоличення. І саме релігійна сфера першою дала поштовх до національно-культурного піднесення українців. Стався феномен, що об'єднав усі тогочасні верстви населення — люди усвідомили свою самобутність та духовну значимість і спільно стали на захист рідної віри. Разом із цим в українців пробудився інтерес до власної історії, літератури, науки, освіти і мистецтва. Поширилось книгодрукування, відкривалися школи та перші вищі навчальні заклади. Але все це було б неможливим, якби не ті Великі, що мали вирішальний вплив на розвиток нашої культури. І зараз ми поговоримо конкретно про них.
Як я вже і казала, історія зберегла нам безліч особистостей. Це були видатні вчені і філософи, письменники та публіцисти, меценати, культурні діячі та ін. Але я їх зву просто (і думаю ви зі мною погодитеся) — Великі Українці. Пліч-о-пліч із братствами вони першими стали на захист прав і свобод українців. Оцінити всю коштовність їхньої діяльності значить стати справжнім патріотом і поціновувачем рідної історії. Адже як писав Іван Франко: «Народ, що не шанує своїх великих людей не варт звання освіченого народу». Ці слова і досі є актуальними. Отже, серед найбільш визначних діячів української інтелігенції слід виокремити імена К.-В.Острозького, П.Могили, А.Курбського, П.Беринди, Г.Смотрицького, М.Смотрицького та ін. Промені, якими вони освітили нашу культурну скарбничку повинні дійти до кожного українського серця і мерехтіти одразу, як ми промовляємо слово «Україна».
Костянтин-Василь Острозький
Першим світочем того періоду є князь Костянтин-Василь Острозький. Його називали «некоронованим королем Русі» за величезні володіння і чималі статки. Але свої кошти він витрачав на благо всього народу. Князь був великим шанувальником та покровителем освіти, науки і мистецтва України. Він заснував першу вищу школу в Східній Європі — Острозьку академію. При академії була започаткована друкарня. Саме в цій друкарні працював славнозвісний Іван Федоров, який випустив перший східнослов'янський «Буквар», «Апостол» — першу друковану книжку в Україні — та «Острозьку Біблію». Також коштом великого мецената була зібрана бібліотека, що налічувала безліч книжок з граматики, полемічної літератури, перекладів античних творів, словників, грецьку та західноєвропейську богословську літературу. Окрім цього К.-В.Острозький засновував багато нових міст і замків, що й досі користуються великою цікавістю у туристів і становлять безцінні пам'ятки архітектури, гордість нашої Батьківщини. Отже, резиденція мецената і власне місто Острог стали центром культурного відродження України і оновлення її національної освіти. Звідси пішло коріння подальшого розвитку і становлення Києво-Могилянської академії та духовного піднесення Києва, оскільки саме вихованці Острозької академії створили ренесанс в столиці України.
Петро Могила
Наступним світочем є київський митрополит Петро Могила — людина, яка все своє життя присвятила укріпленню і захисту православної церкви. Він реставрував Софійський собор, розкопав Десятинну церкву, навів лад у володіннях Києво — Печерського монастиря, оновив церкви та печери, навчав неписьменних священників, допомагав жебракам. І все це за доволі недовге життя. Окрім цього митрополит відкрив Лаврську школу і опікувався Київським братством, які згодом об'єдналися у Києво-Печерську колегію. За його сприяння колегії були відкриті ще у Вінниці, Кременці та Молдавії. Тобто його благодійність поширювалася і за межами тодішньої України. Він збільшив ефективність видавничо-поліграфічної продукції Києво-Печерського монастиря, де видавалися україномовні церковні полемічні твори. П.Могила суворо слідкував за дотриманням церковних канонів на території монастиря і під його керівництвом був складений перший православний катехізис. За його сприянням на початку 30-х років 17 ст. польська влада видала «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали діяльність православної церкви ( проте наступ католицизму та уніатства в Україні все одно тривав). Таким чином він унормував і зорганізував життя церкви, що стало важливою віхою в історії становлення духовного прогресу українського народу. Пам'ять про Петра Могилу завжди буде сяяти над золотоверхими куполами Києво-Печерської лаври і душами мільйонів українців.
Андрій Курбський
Про Андрія Курбського мало хто знає, але він також займає важливий щабель нашої історії. Переїхавши з Московії до Великого князівства Литовського, колишній московський боярин та воєвода зробив великий внесок насамперед у скарбницю перекладної літератури. Під його патронатством з`явилася збірка «Новий Маргарит», куди ввійшли твори Іоанна Златоуста в перекладі церковно-слов`янською мовою, а також більш досконалий переклад філософського твору «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна. А.Курбському і його соратникам приписують переклади творів Василія Великого, Григорія Богослова та інших авторів. Цікаво, що переклади робилися не лише з грецької, а й латинської мов. Ці переклади, а також власні твори Курбського увійшли в «Збірку Курбського». Історики пишуть, що він навіть консультував К.-В.Острозького з богословських питань. Про Курбсього говорять, що він був великим інтелектуалом гуманістичного спрямування. Не будемо заперечувати, адже тільки справжньому вченому під силу зробити працю, яка б стала визначною у своєму роді і слугувала неоціненною пам'яткою для майбутніх досліджень.
Памво Беринда
Православний монах Памво Беринда — ще одне пам'ятне ім'я і визначний діяч не тільки української, а й білоруської культури. Людина сильної віри — він також боронив честь нашого духовного життя. Був талановитим письменником, мовознавцем, поетом, друкарем і гравером. Найвизначнішою працею П.Беринди став друкований український словник «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє». Цим словником П.Беринда хотів відродити церковнослов'янську традицію літературної мови і протистояти наступові польського католицтва. До речі, ця пам'ятка відіграла важливу роль у розвитку багатьох інших слов'янських мов. Ще одним визначним досягненням вченого було те, що він став одним із зачинателів поезії та шкільної драми в Україні. В 1616 р.у Львові ним були написані різдвяні діалоги та вірші, які стали перехідним етапом — від поезії до драми — в жанровому розвитку української літератури. Отже, діяльність великого монаха і культурного діяча мала вирішальну роль в творенні нових жанрів і збереженню мовних традицій православної віри.
Мелетій Смотрицький
Про Герасима і Мелетія Смотрицьких також треба знати кожному українцю, адже без їхніх титанічних зусиль ми б, напевно, зараз не говорили тією співучою українською мовою, якою пишаємося на весь світ.
Герасим Смотрицький був людиною всебічно розвиненою, талановитим письменником і філологом з європейською освітою. Він відомий своїми полемічними творами, в яких критикує католицизм і бореться за незалежність «руської віри». Першою друкованою пам'яткою полемічного спрямування стала книга «Ключ царства небесного», видана в Острозі. Г.Смотрицький був першим ректором Острозької академії і брав участь у виданні «Острозької Біблії», до якої написав передмову і віршовану посвяту К.-В.Острозькому. До речі, ця посвята стала найдавнішим зразком українського віршування.
Мелетій Смотрицький, син Герасима Смотрицького, доповнив успіхи батька власними, не менш значними, досягненнями. Найціннішою його працею є «Граматика словенська» — підручник для братських шкіл, в якій вчений систематизував норми церковнослов'янської мови і загалом вплинув на розвиток слов'янських народів. Вона стала основою для нормування української, російської, білоруської та інших мов. Це пам'ятка міжнародного значення. Вчений був одним з перших ректорів Київської братської школи, де викладав латинську і церковнослов'янську мови. В доробку М. Смотрицького багато полемічної літератури (знаменитий «Тренос»(«Плач»)), а після його переходу на бік унії вчений написав ряд творів, в яких виправдовував свій перехід. Тут слід назвати «Протест», «Апологію» і «Паранезіс».
Таким чином, талановитий дует — батько і син — залишили для нащадків родюче підґрунтя для подальшого розвитку національної культури і творення рідної мови.
То хіба ж не задоволення читати про таких людей, про дійсно Великих Українців? Сподіваюся, кожен оцінить внесок цих визначних діячів, запам'ятає їх імена і буде передавати наступним поколінням. Бо хто ж збереже історію, як не ми самі? Наше серце і душа — це найважливіші місця, де повинна жити пам'ять і любов до Батьківщини. Головне шанувати ту безсмертну мудрість, яку хотіли передати нам великі праотці й творити свою власну, можливо ще кращу, та головне — свою українську викохану мудрість.
У Національному музеї архітектури та побуту України вже кілька тижнів працює виставка «Плакати Майдану», яку організував Музей плакату України. 15 березня її відвідали студенти ІЖ КНУ ім. Шевченка, де також мали змогу поспілкуватися з активістами Майдану: Павлом Гай-Нижником, членом політради Правого сектора, активістом блокування Міністерства освіти Сергієм Пархоменком. Також були присутні: автор виставки, директор Музею плакату України Віктор Тригуб, генеральний директор НМНАПУ Дмитро Заруба. Як повідомив Віктор Тригуб, експозицію виставки складають плакати талановитих художників, таких як Юрій Журавель, Мирослава Рудська тощо. Серед авторів робіт пан Тригуб виокремив Ольгу Леонідівну Парфімович, професора, доктора політичних наук та викладача ІЖ. Крім того, експозицію доповнюють речі з Майдану. Серед них — каска хлопця, що загинув на вул. Інститутській, та щит, в якому три дірки від вогнепальної зброї. За словами пана Тригуба, організатори виставки отримували роботи і від жителів Східної України, Криму та навіть Росії. Однак через побоювання за власну безпеку їх автори бажають лишатися анонімними. Після оприлюднення експозиції, в якій фігурували плакати з тематикою, що стосується спецпідрозділу «Беркут» організаторів музею звинувачували в поширенні екстримізму та тероризму. Директор Музею плакату України зазначає, що виставка набула популярності завдяки сторінці в мережах Facebook та «ВК». Як відомо, раніше Музей плакату презентував виставку, присвячену епосі тоталітаризму. Генеральний директор Музею Пирогово, Дмитро Заруба каже, що не очікував повернення тоталітаризму в такому вигляді. Натомість Сергій Пархоменко передбачає появу виставки антипутінського плакату. Віктор Тригуб зазначив, що Київ визнано плакатною столицею світу. Під час зустрічі Дмитро Заруба та Павло Гай-Нижник обмінялися думками щодо можливих форм співпраці музею та Правого сектора, та домовились про проведення спільних акцій та заходів. Останнім часом зросла кількість виставок, присвячених Майдану, які викликають неабиякий інтерес як у іноземних туристів, так і у вітчизняних відвідувачів. Однією з найвідоміших є виставка «Вогонь Любові. Присвята Майдану», що була відкрита 8 березня у столичній галереї «М17» у Києві. Художники-майданівці, які були на барикадах, організували мистецьку експозицію. Серед них — митці з усієї України, окрема, Петро Бевза, Олександр Ройтбурд, Володимир Бовкун, Матвій Вайсберг, Ігор Гусєв. Виставку підготували у рекордно короткий термін — усього за 9 днів і триватиме вона до 17 березня. Єлизавета Бельська, куратор виставки: «Це — або роботи тих митців, які стояли на барикадах, будували ці барикади, знаходились протягом трьох місяців на Майдані і не мали змоги працювати і зараз це власне така психологічна реабілітація. Коли вони всі почуття, весь гнів, всі турботи, усе, що пережили і побачили, виплеснули на полотно».
Джерела:
novasich.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=9264
www.5.ua/kijiv/item/372167-u-kyievi-vidkryly-vystavku-vohon-liubovi-prysviata-maidanu
Ми завжди цікавилися нашою історією.Я думаю кожній людині буде цікаво дізнатися подробиці заснування перших поселень.Важливо знати від яких племен, народів ми сформувалися.Історія України починається з селища Королеве Виноградівського району на Закарпатті. Саме там виявлено найдавніший комплекс знахідок доби палеоліту. Сліди діяльності пітекантропів виявлено неподалік с. Рокосове в Закарпатті, с. Лука- Врублівецька на Дністрі та Амвросіїіка в Донбасі, у передгір’ї Криму тощо.Звісно, що розтлумачити та зрозуміти всі пам'ятки часто спроможні тільки вчені.Перші люди на теренах нашої держави – пітекантропи, об’єм мозку яких сягав лише 800-1300 см кубічних ( цікаво, що об’єм мозку сучасної людини 1400-2000 см кубічних), а зріст 160-170 сантиметрівЇх основні заняття відповідали формі привласнювального господарства: збиральництво, полювання на дрібних тварин, згодом – на мамонтів, зубрів, північних оленів.Первісні люди жили за дуже суворих умов. При надзвичайно низькому рівні розвитку продуктивних сил кожна окрема людина не могла одна протистояти стихійним силам природи і здобувати собі засоби до існування. Через це люди діяли групами, колективно.
У первісному суспільстві не було приватної власності на засоби виробництва, експлуатації людини людиною, класів і держави, а спільний зв'язок, саме суспільство, дисципліна, розпорядок праці трималися за звичаями, традиціями.
Про життя первісних людей ми дізнаємося головним чином з археологічних розкопок.Формування української нації – процес цікавий, неоднозначний, та й, мабуть, не до кінця вивчений і по наші дні. Найдавніші поселення на території нашої країни – одні з найдавніших у Європі і, безперечно, роль саме українських пралюдей у формуванні історії не лише України, а й усієї Європи надзвичайно велика.Україна здавна формувалась як землеробський регіон. На її теренах в І середині VI — V тис. до н.е. зародилася буго-дністровська археологічна культура, яку можна вважати найдавнішою землеробською культурою басейнів Південного Бугу і Середнього Дністра. Ця культура стала одним з компонентів формування трипільської культури.
Виникнення братств – громадських організацій українських міщан при православних церквах – було активізоване поширенням ідей Реформації та Контрреформації на українських землях у XVI ст. Братства протистояли наступу католицизму та уніатства, відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі.
Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, братства виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Одночасно братства розгортали велику культосвітню діяльність.
Основні напрями діяльності братств можна визначити наступним чином:
1.Розбудова храмів; заснування друкарень і шкіл.
Найперша й найстарша ділянка праці наших церковних братств — це безпосередня допомога своїй парафіяльній церкві. З найдавнішого часу братчики займалися оздобою зовнішності своєї церкви, дбали про її гарний вигляд та про урочистість богослужінь і церковних процесій. На урядження церковних процесій братства звертали велику увагу. Своїм коштом вони набували для церкви хоругви та образи, з якими йшли в процесіях. Ціле братство мусило брати участь у цих процесіях, йдучи в порядку парами й не розмовляючи; хто не був на процесії без причин, того карали. Не менш пильно вони ставилися і до церковної проповіді братства. Церковні братства запроваджують по всіх видатніших містах посади фахових проповідників, що дуже прислужилися справі оборони своєї церкви й віри. Братські проповідники багато зробили для розвитку українського проповідництва, написали й видрукували багато проповідей, які й сьогодні займають не останнє місце в історії української літератури; згадаймо хоча б проповіді Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Лазаря Барановича й багато інших.
«Оборона» канонічного православ’я від інокультурної експансії польсько-католицьких впливів для братських шкіл полягала і у поширенні між українським населенням освіти. Братські школи – навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах – громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ’я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Організовуючи братські школи, вони прагнули, щоб їхні вихованці не лише зберегли батьківську віру, а й отримали не меншу суму знань, потрібних для практичного життя (громадянського і господарського), ніж їх давали католицькі навчальні заклади. Це сприяло заглушенню реформаційних настроїв і тенденцій у братствах, розвитку гуманістичних ідей, до яких нерідко приєднуються зауваження на адресу попереднього реформаційного процесу. В. Антонович писав: «Проти єзуїтських та василіянських шкіл вони позакладали свої братські школи; проти єзуїтської науки вони поклали свою науку… що успішно відбивала хитро склеєні єзуїтськими казуїстами докази».
Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р. За її зразком постало чимало братських шкіл у різних містах України: в Галичі, Стрию, Миколаєві, Любліні, Бересті, Києві (1615 р.), Вінниці, Кам’янці-Подільському, Луцьку (1620 р.), Володимирі-Волинському, а також в Білорусі. В І-й пол. 17 ст. створені були й у деяких селах. Найважливішими серед них були Львівська і Київська. Спочатку школи мали характер греко-слов’янських із слов’янською мовою викладання, друге місце займала грецька мова. Вивчалася також тодішня руська (українська) мова. Пізніше братські школи наблизилися організацією і навчанням до ієзуїтських шкіл (з латинською головною мовою), зокрема школи, які мали зразком Києво-Могилянську колегію. Програмою навчання більшість братських шкіл відповідала тодішнім середнім школам: класичні мови, діалектика, риторика, поетика, арифметика, геометрія, астрономія, музика (церковні співи). Ці школи були доступні для різних прошарків суспільності. Учнів вирізняли не за походженням, а за успіхами (на відміну від ієзуїтських шкіл). В школах була сувора дисципліна (включно до тілесних кар). Сироти й учні з незаможних родин жили в бурсах. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки.
Значення братських шкіл величезне. Це вони виховали нове покоління не тільки світських, але й духовних людей. Ціла низка видатних осіб вийшла власне з братських шкіл; у Львівській братській школі, наприклад, учився Петро Могила — потім митрополит Київський. Братські школи на братські кошти виховали високоосвічених професорів, що принесли своїй церкві та батьківській вірі неоціненну користь. Братства перші зрозуміли всю силу друкованого слова і тому стали закладати свої друкарні. Братські друкарні, наприклад Львівська, Віленська, Київська, Могилівська та ін., залишили вічний слід у культурі свого народу. Вони не тільки постачали церквам добрі літургічні книжки, а школам — потрібні підручники, але давали до рук цілому народові найрізніші корисні книжки. Братські видання підносили культуру не тільки самих українського й білоруського народів, але вони широко розходилися по цілім слов'янськім світі і багато помагали, наприклад, церквам болгарській, сербській, румунській та російській.
2. Організація взаємодопомоги, шпиталів для хворих.
Благодійність була одним з головних завдань діяльності братств, особливо тих, що були заможні. Братство різним способом допомагало потребуючим і постійно закликало до цього й своїх членів. Особливу опіку свою братства звертали на бідних, старих, немічних, хворих, удів, сиріт, ув'язнених, подорожніх і т. ін., усім допомагаючи в міру своєї можливості. Багато братств мали власні «шпиталі» — притулки для всіх тих, хто не мав сили самостійно жити з праці своїх рук (старі, немічні, вдови та ін.). Ці братські шпиталі існували аж до недавнього часу. Якщо братство не мало змоги збудувати свого окремого шпиталю, то воно тримало його в найманому домі. Шпитальні мешканці мали обов'язок збирати офіри на братство, особливо в дні ярмарків; при зборах цих ходили вони звичайно з братським образом або хрестом.
3. Обмеження впливу церковних ієрархів.
Братства були міцним і загальнопризнаним проводом народу. Тому немає нічого дивного, що поволі патронат над церквами переходить до рук братств. На той час вони єдині були найміцнішими оборонцями, і тому зовсім природно було, коли більшість церковних справ опинилася в їхніх руках. Цей патронат визнали за братствами й східні патріархи, а вони ж були тоді найбільші духовні авторитети на Сході.
Дійсно, грамотами східних патріархів братствам надано великих прав у церкві. Вони, наприклад, мали право через своїх священиків відлучати від церкви своїх непокірних братчиків, а то й не братчиків. Вони мали право доглядати за життям священиків (вони були з вибрання) й доносили на них єпископові. Більше того, братство мало право доглядати навіть за самими єпископами, доносячи на них митрополитові або патріархові, про що читаємо в львівськім Статуті, що його затвердив 1588 р. царгородський патріарх Єремія: «Аще же и єпископ сопротивится закону, истинне, и не по правилам святых Апостол и святых отец строяще церковь, таковому епископу сопротивитися всем, як врагу истины».
Також з часом братствам почали надавати право ставропігії – право самостійно здійснювати управління церквою, чи залежною від неї одиницею, підпорядковуватися не місцевим ієрархам, а безпосередньо патріархові, контролювати церковне життя, духівництво, єпископат.
Роль церкви в житті українського народу важко переоцінити, ще з часів Київської Русі вона стала колискою українського духу. Вона не лише плекала теплі, щирі та миролюбиві почуття між нашими побратимами, а й була запорукою освіченості та культурної обізнаності, адже перші школи споруджували саме при церквах та монастирях. Саме тому взявши на озброєння науку й освіту (навчаючись в опонентів у полеміці), православні братства повели розмову на істотно іншому, вищому, аніж традиціоналістський, рівні. Вони розширили межі світосприйняття як православних «наставників», так і учнів шкіл. Це сприяло загальному виходу нації на більш високий духовний та культурний рівень.
Історія ніколи не забуде церковним братствам їхньої мужньої та смілої оборони батьківської віри та своєї національності. Боронили вони свою віру всіма способами, боронили скрізь, де тільки треба було. Найперше боронили її перед польськими королями, постійно висилаючи до Кракова, а потім до Варшави найрізніші делегації, складаючи на це потрібні кошти з власного майна. На сеймах боронили інтереси своєї віри та нації або самі братчики, або їхні уповноважені. За церковні та національні права братчики без кінця процесувалися, завалюючи суди різноманітними скаргами на утиски благочестивої церкви. Ця оборона церковних і національних інтересів зробила братства надзвичайно популярними, надала їм силу та значення, а разом з тим передала їм і всю церковну справу. На церковних соборах з 1590-х років братства мають чи не найсильніший голос.
Культура — это стремление к совершенству посредством познания того, что более всего нас заботит, того, о чем думают и говорят…
Арнолд М.
16ст. в історії української культури, та самої України відзначилося головним чином як період усвідомлення українцями себе як нації. Його можна назвати поштовхом до активного та інтенсивного розвитку національної ідеї, боротьби за власну культуру та остаточне затвердження духовних та культурних цінностей. Саме в цей час починає набирати обертів розвиток у культурній та духовній сферах. Пробудження національної самосвідомості доповнювалося поширенням ідей гуманізму епохи Відродження, їх вели українці, які навчалися в закордонах університетах. Заможні українці здобували освіту переважно за кордоном, так у ХV-XVI ст. у Краківському університеті здобуло освіту близько 800 чоловік. Вихідці з українських земель також навчалися у Сорбоні, в університетах Німеччини та Італії.Так, Юрій Дрогобич (Котермак) був доктором філософії та медицини у Болонському університеті, читав там у 1478—1482 рр. лекції з математики, очолював факультет медицини. Викладачами Краківського університету були Лукаш з Нового Града, автор відомого підручника з епістолографії, та Павло Русин з Кросна.
Першим вищим навчальним закладом в Україні стала Острозька академія, яку бл. 1576 р. відкрив князь К.-В. Острозький у м. Острог. Цей заклад згодом піднявся до рівня тогочасних європейських академій. У ньому викладали найкращі українські та іноземні вчені.До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577—1582 pp. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це, по суті, була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву академії. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалось з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Розгорнута в Острозі діяльність по вивченню і піднесенню ролі старослов'янської мови була продовжена в училищі Львівського братства, вихованець якого Лаврептій Зизаній видав у Вільно 1596 р, слов'янську граматику.
З середини 1580-х рр. Львів стає другим потужним культурно- освітнім осередком. Організації ремісників, купців та дрібних власників православного віросповідання починають активну роботу. Виникає потужний братський рух, який значним чином вплинув на розвиток української культури останньої чверті XVI — першої третини XVII ст.Братські організації поступово взяли під свою опіку розвиток освіти, друкування і розповсюдження книг. Вони групували навколо шкіл і друкарень освічені та ініціативні сили української інтелігенції, що вийшла з середовища духовенства, української шляхти та міщан.Заслугою членів Львівського братства є започаткування книгодрукування.Братські друкарні згодом виникли також у Луцьку, Новгороді-Сіверському, Києві, інших містах. Зокрема, важливим осередком книгодрукування на поч. ХVII ст. стала Києво-Печерська лавра, де головним друкарем був Палво Беринда. Йому належить перший друкований український словник.
На поч. XVII ст. центром освіти й науки в Україні знову стає Київ. Тут у 1615 р. була відкрита Київська братська школа, ректором якої став Іов Борецький, переїхавши зі Львова.Митрополит Петро Могила засновує школи при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. їх було об'єднано в Києво-Могилянській колегіум, що став на рівень західноєвропейських університетів.Паралельно в Києві активізував роботу вчений гурток Києво- Печерської Лаври, який розвинув освітню, наукову та видавничу справу. Сподвижником цієї роботи став вихованець Львівського братства, здібний політик і громадський діяч Єлисей Плетенецький (1550-1624). Він у 1599 р. посів посаду архимандрита Києво-Печерської лаври і повернув Лаврі великі земельні володіння, розгорнув торгівлю та виробництво для збагачення лаврської скарбниці.
Ці три головних просвітнцьких центри України стали колисками духовної та матеріальної культур українського народу. З них розпочався довгий шлях розвитку культури, освіти, духовного й політичного життя України. Нині Острог, Київ та Львів продовжують підтримувати статус культурних осередків, та безумовно вважаються перлинами нашої країн, адже кожне із цих міст має свою індивідуальну та унікальну історію, налічує величезну кількість художніх та архітектурних пам'яток і продовжує зберегти у собі відголоски минулих часів.
Скрутні часи для українського народу XVI-XVII століття європейське суспільство пророкувало як загибель православної, другої віри, давним-давно поділеної з єдиної християнської церкви (1054 р.), Візантія зі стольним градом Константинополем, зникла зі світової арени. Зник і найменший авторитет православ’я. Та ті часи обернулись не загибеллю, а випробовуваннями, що увінчались дійсним успіхом, результати якого ми бачимо в наших реаліях.
Іван Огієнко казав, що XVII століття – є золотим віком української культури. Це справді так, адже утиски, гніт, цілковите невизнання православної церкви збудило у суспільстві бунт, бунт душі і віри, бунт за свободу і правду, за право і волевиявлення.
А почався шлях в нікуди, обернений з мирної дороги на граціозну війну, із церковних зборів в Бересті 1569 р. Тоді спокійний шлях розпочався із знайдення компромісів, і все здавалося б було чудово, вже й Іпатій Потій та Кирило Туровський вирушили до Рима шукати визнання програми «33 пункти» і народ в принципі влаштовувало зрівняння в правах з поляками, бо остогидло їм таке недбале відношення, як не до людей, а до собак. Та от проблема головна ніяк не вирішувалася, бо якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови Папи Римського від ієрархічної першості в християнській церкві, то католики основною вимогою ставили визнання православними зверхності Папи, отака абсолютна протилежність поставила під сумнів наміри хитрих поляків, тому ідея уніатства в Україні підтримувалась досить в’яло. Як і в будь якій життєвій ситуації в усьому можна знайти як плюси так і мінуси: плюс для України – відпала б потреба в боротьбі із зазіханнями Московського патріархату, відкрилися б освітні шляхи у Європу, та й єзуїтські школи вважалися найкращим місцем для навчання дітей, хто ще може похвалитися такою швидкістю вивчення латини? Єзуїтські школи – це взагалі окрема історія, метою якої було аж ні як не навчання, а якщо і воно, то надто поверхневе, яке було лише муляжним, для створення ефекту відведення очей; головна мета єзуїтів – цілковите навернення на католицизм, настільки ревне, що у дітей мала проявитись ненависть до православ’я.
З трьох синів лідера православних України князя Острозького, два старші стали католиками. На жаль, академія і гурток після смерті князя К. Острозького (1608 р.) відчутно занепали. А коли Острог перейшов до його онуки — ревної католички, школу реорганізували в єзуїтську колегію.
Розпалення ворожнечі між залишками православних і новонавернених греко-католиків передбачено Річчю Посполитою, і вдало використовувалося найближчі роки після підписання унії. Та прийшов момент, коли весь український народ схаменувся і зі спільної ями почав викарабкуватися разом, із взаємною допомогою. Так і створені були братства. А почалося все зі Львова, поляки настільки знахабніли, що не просто фактично забрали у населення магдебурзьке право, а й заселяли територію німцями, євреями, українських міщан у Львові витісняли у передмістя, а в самому місті вони мали право жити тільки на одній вулиці («вулиця Руська»). Для захисту своїх соціально-економічних та націольно-релігійних інтересів львівське міщанство уже в XVІ ст. першим створило свою організацію — церковне братство. Згодом такі братства виникли в багатьох містах України.Спочатку завданнями церковних братств були турбота про зовнішній порядок у храмі, його матеріальну підтримку, утримання шпиталів, допомога хворим і малозабезпеченим. Члени братства платили внески, на які влаштовувались свята — «кануни». Але згодом вони все активніше включаються в суспільно-політичний, національновизвольний і релігійний рух, стають осередками розвитку української культури. Львівське братство мало право контролювати моральність своїх членів, здійснювати духовну цензуру церкви, слідкувати, щоб церковні владики жили за апостольськими правилами. Такі привілеї було надано після відвідин у 1585 р. Львова константинопольським патріархом Єремією II. Тоді Львівське братство отримало статус ставропігії, тобто було вилучене з-під влади львівського єпископа і навіть київського митрополита, а підпорядковувалося безпосередньо константинопольському патріарху. Дії братств були діаметрально протилежними католицькій церкві. Братства піклувались про благочестивість своїх вихованців, майбутніх єпископів. Нагадаємо, що тим часом у Європі поширювались реформаційні рухи і до нас дійшла вся та гидка правда, детально описане життя і Петра Гугнівого, і про жінку-папу, і про Стефана Формоза.
Діяльністю православних братств опікувалися запорожці, Сагайдачний трансформував козацтво у політичний чинник з державними цілями. Разом «з усім військом Запорізьким» він записався 1618 р. до Київського братства, майбутнього освітнього осередку Київської Колегії-Академії. Сагайдачний зробив не мало хорошого для братств, 1620 р. під протекцією Сагайдачного патріарх Єрусалимський Феофан відновив православну ієрархію, висвятивши на церковному соборі в Києві на митрополита Йова Борецького, ректора Київської братської школи і чотирьох єпископів для Київської митрополії. Польський уряд готувався розпочати репресії проти Київського братства і православного духовенства, але війна з Туреччиною, яка невдало почалася для Польщі саме в 1620 р., тобто утримала його від цього. Так, «найбільшим ділом Сагайдачного з 1620 р. було поєднання козацької політики і української інтелігенції. Сагайдачний, — підкреслює академік Крип'якевич, — поєднував у своїй особі тенденції цих двох найактивніших груп українського громадянства — козаччини і міщансько-духовної інтелігенції. Він у самому зародку зрозумів задуми діячів української культури. Гетьман взяв Київське братство під свій протекторат. Врешті 1620 р. під опікою Запорізького війська була висвячена нова православна ієрархія. Так разом в одному фронті стали міщанство, духовенство і козаччина. Союз козаччини з інтелігенцією скріпив обидві сторони. Міщанство і духовенство відчули за собою підпору мілітарної сили і могли далеко сміливіше й енергійніше впроваджувати в життя свої плани. З іншого боку, козаччина в свою програму взяла загальнонаціональні справи: оборону церкви й культури». Турбота братств про освіту та майбутнє наступних поколінь зазнала правді великих масштабів. Так у 1586 р. було складено дуже цікавий документ — «Порядок шкільний», в якому викладено педагогічні вимоги до учителя. Він мав бути «побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому». Погодьтеся, такий порядок, хоча й ідеалізований, проте у виховному розумінні створює вчителя як взірець для наслідування юним учням, це як несвідома модель, що вкладає норми у майбутнє покоління. більшість вчителів тогочасу вивчалися у єпропейских інститутах, та багато хто ставав не тульки загальноукраїнським відомим діячем, а й на світовому рівні. Наприклад доктор медицини й філософії Юрій Котермарк (Дрогобич) викладав астрономію і медицину в Болонському, а потім у Краківському університетах. Серед його учнів був Микола Коперник. Приїздивши із закордону викладачі привозили із собою певні моделі викладання, ось і запозичили вони деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі як диспути, декламації, виставляння приурочених до церковних свят драматичних сцен на біблійні сюжети тощо, братчики намагалися надавати усім цим елементам українського культурного забарвлення, готуючи національно свідому молодь. Учителі братських шкіл (дидаскали), студенти (спудеї) і учні початкових класів (бурсаки) подорожували по містах і селах України, поширюючи знання та ідеї боротьби проти уніатства і католицизму.
Отже, братства, у XVI-XVII столітті працювали на благо народу, так як братства можна ототожнити як місцеве самоврядування, то варто сказати, що вони зробили колосальну роботу, намагалися поглянути у майбутнє, а не жити реаліями, чим випереджували час на декілька кроків і забезпечували надійний щит майбутнього: свідомих українців, що цінують свою віру, своє право, своє минуле. Їх шлях був тяжкий і тернистий, проте, загальні підвалини закладені ще в ті часи, досі слугують нам взірцями для наслідування. Варто цінувати те, що дали нам предки, не думати, що те що було – давним-давно вже загуло, історія це не пережитки минулого, це уроки, це книга практичних порад і прислухаючись до них ми здатні плекати и оберігати пильно і ненастанно нашу рідну неньку, нашу волю, нашу віру, нашу Україну.
На сьогодні відомо, що значний вплив на формування та становлення російської культури здійснила українська інтелігенція. Вже у середені 17го ст. розпочався масовий міграційний процес освідченої еліти українського суспільства, що не завершився й досі. Київські вчені привнесли у Москву власну модель системи освіти, сприяли появі нових жанрів у літературі, мистецтві, живопису, формуванню нового художнього стилю. Це був своєрідний ідеологічний рух, прагнення реалізувати свій духовний потенціал у державі, могутнішій у воєнному і політичному відношенні, але менш розвинутій у культурному. Багато діячів української культури очолили російські церковні й освітні установи, серед них Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та ін.Проте, постає питання- чи не завдало це власне українській культурі невиправної шкоди?
Власна українська культура продовжувала розвиватись в межах барокового стилю, процес формування нової світської культури був уповільнений внаслідок таких факторів, як поступова ліквідація автономного політико-адміністративного устрою, політики самодержавства, спрямованої на уніфікації всіх сфер політичного, економічного, культурного життя, перетворення столиць імперії у провідні культурні осоредки, куди прагнула інтелектуальна та творча еліта окраїн.
У XVIII ст. в Україні поширилась система початкової освіти, яка складалася з цифірних, полкових та гарнізонних шкіл. Певна роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які працювали домашніми вчителями у заможних сім'ях. Дітей панівної верхівки, як правило, навчали вихованці Києво-Могилянської академії. За зразком академії були відкриті колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Але загалом освітній рівень населення порівняно з XVII ст. знизився.
Треба відзначити, що значна частина вихідців з Лівобережної України завершувала свою освіту у закордонних, зокрема німецьких університетах. Мова йде не про десятки, а сотні молодих людей з родин козацької старшини, простих козаків і міщан, які часом обмежені у засобах до існування, роками навчалися у європейських університетах, перходячи від одного до іншого, удосконалювалися в знаннях мов, філософії, вивчали право, медицину, здобували дипломи докторів наук.
Все це формувало новий пласт українського, тепер уже розвинутого суспільства, яке вже могло пишатися власними надбаннями.
В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жанру розширюються, він збагачується на нові сюжети й міцніше пов'язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності.
Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті «батьківщина» було основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма з них.
Розвиток в Україні не припинявся, а нова інтелігенція все плідніше й плідніше працювала над тим, щоб збагатити українську культуру та вивести її на загально європейський рівень. Розпочалося масове поглиблення знання про власну історію та історію загалом. Було написано велику кількість наукових праць з вивчення різних сфер становлення українського народу та його культури.
Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак С.С. Гулак-Артемовський (1813—1873) завершив створення першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Композиторові належать також відомі пісні «Стоїть явір над водою» і «Спать мені не хочеться».
У піднесенні суспільно-політичного і культурного життя в Росії у 60 — 80-х роках велику роль відіграли П. Богданович, Г. Брайко, В. Рубан, Ф. Туманський. Вони видавали газети і журнали, перекладали твори французьких філософів, античну літературу, наукові праці з географії, медицини.Відбиралися праці для перекладу й залучалися досвідчені знавці латинської, грецької, французької та латинської мов.
Внесок саме українських діячів у формування російської культури до кінця оцінити неможливо, тільки через те, що окрім матеріальних надбань, яких налічується величезна кількість, російська культура поглинула ще й духовні. Отже, підсумовуючи факти, можна із гордість сказати, що українська культура,її філософія та культурне багатство, не зважаючи а ні на політичну нестабільність, а ні на економічну, продовжувала розвиватися та підпитувати не лише себе, а й інші культури, зокрема російську.
Варакута Олександра
Культура — це те, що залишається, коли все інше забуто.
Іван Франко
Не можна уявити сучасну Україну без її багатої та розвинутої культури. Багатовікова історія хоч і залишила темні сторінки в українських підручниках, але все ж таки залишило місця для душі народу. Саме на цих сторінках живе й досі наше з вами серце. Серце України. Серце яке допомогло пройти нашим пращурам крізь жорстоки денаціоналістичні кнути різних держав в глибокій історії минулих століть. Кожен з нас знає, що Україна протягом 17 та 18 століть була під впливом сусідніх держав, що намагалися знищити нашу культуру, віру та звичаї. Але не кожен може сказати чому саме і як розквітала наша культура. Вже з 18 сторіччя мистецтво України не тільки набуває популярності а ще й впливає саме на культуру Росії завдяки появи бароко, що прийшло, звичайно ж, з Візантії. До речі, починаючи ще з гетьмана Мазепи, що сприяв появі церков та інших видатних споруд. В цей час в Росії течія мистецтва під назвою «Бароко» не приживався ще досить довго.
З появою нового шляха у мистецтві Україну почали наповнювати школи іконопису та живопису. Московське духовенство не підтримувало стилі написання ікон українцями хоча ї барокові українські творіння хоча барокові українські не суперечать православному іконописному канону, але добарокові ікони послідовніше, глибше та повніше виражають православні духовні інтуїції — троїчний догмат, містичну спрямованість до Горнього Світу, до преображення людської душі та земного буття. Середньовічна ікона в кращих своїх зразках надчуттєва й передбачає енергію — активну духовну співпрацю, співтворчість Бога та людини, стяжання людиною Божественних енергій. Барокова ж ікона тілесна, ілюзіоністична, занурена у побутові деталі, спрямована на пасивне споглядання, на сферу чуттєвих переживань та емоцій. Саме від неї бере початок портретний жанр.
В Росії сучасні іконописці пишуть ікони у зворотній перспективі, свідомо наслідуючи середньовічні традиції московської, новгородської та деяких інших іконописних шкіл
Наступним етапом після іконописного і світського живопису стали пар суни – портрети, які виконані прийомами іконописної техніки. Це призвело до зростання популярності замовлення власних портретів та створення картинних галерей. Ця тенденція розповсюдилася і серед багатих російських поміщиків та графів. Однією з причин впливу українського живопису на російське мистецтво був виїзд талановитих художників до Петербургу в Академію мистецтв. Таким чином Левицький, Боровиковський, Лосенко переносили особливості української школи до Росії.
У XVII столітті музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Саме там була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на флейті, скрипці, арфі. Гарну підготовку давала Києво-Могилянська академія, тут вивчали тонкощі і хорового і оркестрового мистецтва. Але, багато талановитих випускників виїжджала до Москви чи Петербургу. Наприклад, більшість хористів царської капели були вихідцями з України. Видатні композитори, такі як Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель залишали межі своєї Батьківщини. Також популярними стають романси – пісні, що виконувалися під супровід гітари, або фортепіано і розповідали про людське щастя і долю. Одними з найвідоміших романсів були «Дивлюсь я на небо», «Їхав козак з-за Дунаю».
Важливим фактором який вказує на вплив українського театру на Російський було існування Кріпосного театру в маєтках російської вельможі. А хто грав в кріпосному театрі? Переважно українці. Коли людина грає на сцені, вона вкладає душу в кожне слово. Якї б теми не були відображені у спектаклі український народ та українська душа залишали на ньому свої відбитки. А цим самим на картину культури Царської Росії додавуався ще один колір.
Православна середньовічна культурна ментальність орієнтована на неконвенційне сприйняття знаку і не дозволяє ніяких умовностей. Через це в Московському царстві точився тривалий опір театру як такому — навіть містерії та шкільні драми на священі сюжети розглядалися як святотацтво.
Але український театр виник на схрещенні православно-візантійського та римо-католицького культурних ареалів, тому з західного (передовсім польського) художнього досвіду він запозичив лише найсуворіший тип — з системою обмежень та дидактичними функціями — тип шкільного театру. Інші можливі у добу Барокко театри (придворний, магнатський та народний) через свій світський характер в Україні не прижилися. Шкільний же театр, як доводить Л.О. Софронова, знаходився на межі світського та сакрального, православ’я та католицтва, барокко та середньовіччя, тому чи не найактивніше з усіх мистецтв прищеплював спочатку в Україні, а тоді й у Московському царстві новий культурний світогляд.
Отже, піднесена у своєму розвитку українська культура в XVI-XVII столітті впливала і вступала в конфлікт з російським мистецтвом. Але вплив полягав не лише у появі шкіл, академій та колегіумів, які створювали структуру знань, а й в тому, що багато талановитих українських діячів мистецтва виїжджали до Москви та Петербургу. Цим самим розповсюджуючи набуті знання, стиль роботи та культурний розвиток.
Балон Маским
Кожна країна, кожна нація виконує свою місію у всесвітній історії, творячи спільну духовну і матеріальну спадщину. Призначення України і українців зокрема – творити Добро, утверджувати Істину, захищати Красу і, звісно ж, бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич і національна ідея.
Розвиток української культури проходив в складних суперечливих умовах, коли Україна знаходилась під владою іноземних держав і до середини XVII ст. не мала власної державності. Незважаючи на те, що Україна в ті часи мала тісний зв’язок з культурою Росії, Польщі, Чехії та зазнала впливу європейської культури, вона не втратила свою природню чарівність та самобутність. Процес самовизначення українського народу (XIV – XVI ст.) характерний тим, що він не збігався з будівництвом державності (як у Росії), а розвивався як духовно-культурний рух, спрямований на усвідомлення власної національної самобутності. Він вилився у широку гуманістичну і реформаційну течію, що збагатила європейську культуру доби Реформації. Через Україну та Білорусь до Росії надходили друковані видання грецьких, римських і західноєвропейських авторів. Наприклад, 1477 p. київські купці завезли до Новгорода з західноруських земель трактати «Шестокрил» та «Космографія», що давали різноманітні знання з астрономії.
В 1546 р у м. Львові виникає перша приватна школа, а в 1578 р. в м. Острог була заснована перша вища школа, відома під назвою Острозька академія (греко-слов'янська школа). Ця школа існувала на кошт князя Констянтина Острозького. Першим ректором цієї школи став учений і просвітитель Герасим Смотрицький. Вона стала духовним центром не лише для росіян, українців та білорусів. Тут навчалися також вихідці з Польщі, Сербії, Болгарії, Греції та ін.
У 1654 p. відбулося приєднання Лівобережжя України до Росії. Рівень освіти в Україні на той період був значно вищий, ніж у Росії. Україна відіграла важливу роль у розвитку освіти, науки, мистецтва в Росії. Вплив української культури на московську відзначав Іван Огієнко та інші українські вчені.
Києво-Могилянській колегія
У Києво-Могилянській колегії була створена перша праця з руської історії «Синопсис» (1674). До появи праць Ломоносова і Карамзіна з давньоруської історії «Синопсис» залишався найпопулярнішим серед українців і росіян твором про власну історію. В Україні у XVI – XVII ст. поширюються релігійно-філософські ідеї гуманістичного спрямування, що лягли в основу суспільно-філософського руху Просвітництва.
На утвердження гуманістичних ідеалів в культурі України, Росії, Білорусі та інших слов’янських країн мала вплив філософія Сковороди. Його етичне вчення близьке світобаченню українського просвітника С. Гамалії та ідеям демократичної інтелігенції Росії, зокрема, В. Золотницького, О. Радіщева, М. Новікова.
Г.С.Сковорода
Вплив українського стилю відчувається навіть на російську архітектуру, наприклад, у храмах сіл Троїцько-Ликове та Філях під Москвою. Вчені України, науковці Києво-Могилянської академії, започаткували слов'яно-греко-латинську академію в Москві. Ініціатором її створення (1687) став С. Полоцький. Тривалий час її протектором був С. Яворський, якого в 1700 p. відкликали із Київської академії і за царським наказом висвятили на митрополита Рязанського та Муромського. С. Яворський для зміцнення слов'яно-греко-латинської академії запросив з Києва не лише викладачів, а й студентів.
У другій половині XVIII ст., коли Україна входила до складу Росії, Польщі, Австрії, політика яких була спрямована на позбавлення її незалежності, власної культури, мови стався відтік представників української еліти в основному до Росії. Хоча процеси русифікації продовжувалися через негативне ставлення російського царату до української культури це, як не дивно, призвело до зростання значення освіти та науки на Україні. На Лівобережній та Слобідській Україні майже кожне село мало школу, існували церковні, полкові та гарнізонні школи. І вже в 1774 р. австрійський уряд запровадив обов’язкову початкову освіту на західноукраїнських землях.
Ви помічали, як швидко збігає час? Так непомітно ми осягнули цілих чотири сторіччя української культури. Велич якої неможливо оцінити так швидко, оскільки незбагненними зусиллями українських культурних діячів було створено безліч досягнень в освіті та культурі не тільки України, а й інших слов’янських народів.
