Последние блоги


Грюнвальдська битва

Грюнвальдська битва 1410 року (також Битва під Танненбергом 1410) — битва, яка відбулася під час «Великої війни» 1409–1411 років між військами держави Тевтонського ордену (Civitas Ordinis Theutonici) та об'єднаними військами Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського поблизу сіл Грюнвальд (тоді — Грюнефельде) і Танненберг — нині Стембарк (землі держави Тевтонського ордену, нині територія Польщі) 15 липня 1410.
Битва
Дані щодо чисельності військ, які брали участь в битві, сильно розходяться.
Польський історик 15-го століття Ян Длугош у роботі «Історія Польщі» зазначає, що втрати лише Тевтонського ордену склали 50 тисяч вбитими та 40 тисяч полоненими[1].
Російський історик Сергій Соловйов у роботі «Історія Росії з давніх часів» вказує наступну чисельність військ: Тевтонський орден і союзники — 83 тисячі; Ягайло, Вітовт і союзники — 163 тисячі[2].
Велика радянська енциклопедія визначає чисельність військ ордену в 27 тис., а чисельність польсько-литовсько-руських військ — 32 тис.[3]
Найдостовірнішими видаються дані, які навів британський військовий історик Стівен Тернбулл: 27 тисяч з боку Тевтонського ордену і 39 тисяч з боку польсько-литовсько-руських військ[4].
Битва відбулась в трикутнику між селами Грюнефельде (нині — Грюнвальд), Танненберг (нині — Стембарк) і Людвігсдорф (нині — Лодвигово), площа поля битви становила біля 4 км²…
Тевтонські війська вишикувались в дві лінії фронтом біля 2,5 кілометра: на правому фланзі Конрад Ліхтенштейн, на лівому — Фрідріх Валленрод, за ними по центру — Магістр ордена Ульріх фон Юнінген з 16 хоругвами резерву.
Польсько-литовсько-руські війська вишикувались в три лінії фронтом біля 2-2,5 кілометра: на лівому фланзі король Ягайло з 51 хоругвою (40 польських, 9 руських, 2 хоругви найманців з Чехії та інших місць), на правому фланзі князь Вітовт з 40 литовсько-руськими хоругвами і татарською кіннотою.
Розпочали битву татарська кіннота і перша лінія литовсько-руських сил, які атакували праве крило орденських військ: «Потым вдарено в котлы, в сурмы и зараз литва з татарами з великою прудкостю скочили на нѣмци и сточили з ними битву, же конь об коня боком отирался»[6].
Лицарі Валленрода відбили цей напад і самі перейшли в контрнаступ, переслідуючи татарську і литовську кінноту. За одним з описів битви вони потрапили в засідку: «поляцы тож з кролем своим, припавши, взяли нѣмцов на палаши, a потым навели нѣмцов на свои гарматы, навевши роскочилися, a тут зараз з гармат дано огню, где зараз нѣмцов килка тысячий полегло. Еднак же нѣмцы, того не уважаючи, шли ослѣп на поляки и литву».[6] За іншим джерелом: « коли забажали повернутися, відрізані від своїх хоругов та людей людьми короля, що їх хоругви напряму від крил прорізали, були або схоплені або порубані мечами. Ті ж, що стояли з лівого боку від тих, що були відрізані, лишилися живі та повернулися до своїх людей від військ супротивника і, знову об'єднавшись, зійшлися з великою хоругвою кастеляна Краківського, воєводи сандомирського, землі Велюнської, землі Галицької і багаточислельними іншими хоругвами. У цій сутичці розпалився дуже жорстокий бій, і тому тоді багато хто загинув…» Атака резервних хоругов на чолі з Великим магістром не досягла мети і частина орденського війська опинилося в оточенні польських і литовських військ. Решта спробувала захищатися у таборі, який було захоплено після жорстокого бою.
Битва тривала близько 3 годин, а переслідування до пізнього вечора. Війська Тевтонського ордену були розгромлені (в тому числі загинули великий магістр ордену, маршал, великий комтур, комтури, понад 200 орденських «братів»).

Вплив української музики,театру,живопису на розвиток мистецтва Росії

На сьогодні відомо, що значний вплив на формування та становлення російської культури здійснила українська інтелігенція. Вже у середені 17го ст. розпочався масовий міграційний процес освідченої еліти українського суспільства, що не завершився й досі. Київські вчені привнесли у Москву власну модель системи освіти, сприяли появі нових жанрів у літературі, мистецтві, живопису, формуванню нового художнього стилю. Це був своєрідний ідеологічний рух, прагнення реалізувати свій духовний потенціал у державі, могутнішій у воєнному і політичному відношенні, але менш розвинутій у культурному. Багато діячів української культури очолили російські церковні й освітні установи, серед них Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та ін.Проте, постає питання- чи не завдало це власне українській культурі невиправної шкоди?
Власна українська культура продовжувала розвиватись в межах барокового стилю, процес формування нової світської культури був уповільнений внаслідок таких факторів, як поступова ліквідація автономного політико-адміністративного устрою, політики самодержавства, спрямованої на уніфікації всіх сфер політичного, економічного, культурного життя, перетворення столиць імперії у провідні культурні осоредки, куди прагнула інтелектуальна та творча еліта окраїн.
У XVIII ст. в Україні поширилась система початкової освіти, яка складалася з цифірних, полкових та гарнізонних шкіл. Певна роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які працювали домашніми вчителями у заможних сім'ях. Дітей панівної верхівки, як правило, навчали вихованці Києво-Могилянської академії. За зразком академії були відкриті колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Але загалом освітній рівень населення порівняно з XVII ст. знизився.
Треба відзначити, що значна частина вихідців з Лівобережної України завершувала свою освіту у закордонних, зокрема німецьких університетах. Мова йде не про десятки, а сотні молодих людей з родин козацької старшини, простих козаків і міщан, які часом обмежені у засобах до існування, роками навчалися у європейських університетах, перходячи від одного до іншого, удосконалювалися в знаннях мов, філософії, вивчали право, медицину, здобували дипломи докторів наук.
Все це формувало новий пласт українського, тепер уже розвинутого суспільства, яке вже могло пишатися власними надбаннями.
В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жанру розширюються, він збагачується на нові сюжети й міцніше пов'язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності.
Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті «батьківщина» було основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма з них.
Розвиток в Україні не припинявся, а нова інтелігенція все плідніше й плідніше працювала над тим, щоб збагатити українську культуру та вивести її на загально європейський рівень. Розпочалося масове поглиблення знання про власну історію та історію загалом. Було написано велику кількість наукових праць з вивчення різних сфер становлення українського народу та його культури.
Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак С.С. Гулак-Артемовський (1813—1873) завершив створення першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Композиторові належать також відомі пісні «Стоїть явір над водою» і «Спать мені не хочеться».
У піднесенні суспільно-політичного і культурного життя в Росії у 60 — 80-х роках велику роль відіграли П. Богданович, Г. Брайко, В. Рубан, Ф. Туманський. Вони видавали газети і журнали, перекладали твори французьких філософів, античну літературу, наукові праці з географії, медицини.Відбиралися праці для перекладу й залучалися досвідчені знавці латинської, грецької, французької та латинської мов.
Внесок саме українських діячів у формування російської культури до кінця оцінити неможливо, тільки через те, що окрім матеріальних надбань, яких налічується величезна кількість, російська культура поглинула ще й духовні. Отже, підсумовуючи факти, можна із гордість сказати, що українська культура,її філософія та культурне багатство, не зважаючи а ні на політичну нестабільність, а ні на економічну, продовжувала розвиватися та підпитувати не лише себе, а й інші культури, зокрема російську.

Варакута Олександра

Вплив української музики,театру та живопису на розвиток мистецтва в Росії.

Культура — це те, що залишається, коли все інше забуто.
Іван Франко


Не можна уявити сучасну Україну без її багатої та розвинутої культури. Багатовікова історія хоч і залишила темні сторінки в українських підручниках, але все ж таки залишило місця для душі народу. Саме на цих сторінках живе й досі наше з вами серце. Серце України. Серце яке допомогло пройти нашим пращурам крізь жорстоки денаціоналістичні кнути різних держав в глибокій історії минулих століть. Кожен з нас знає, що Україна протягом 17 та 18 століть була під впливом сусідніх держав, що намагалися знищити нашу культуру, віру та звичаї. Але не кожен може сказати чому саме і як розквітала наша культура. Вже з 18 сторіччя мистецтво України не тільки набуває популярності а ще й впливає саме на культуру Росії завдяки появи бароко, що прийшло, звичайно ж, з Візантії. До речі, починаючи ще з гетьмана Мазепи, що сприяв появі церков та інших видатних споруд. В цей час в Росії течія мистецтва під назвою «Бароко» не приживався ще досить довго.

З появою нового шляха у мистецтві Україну почали наповнювати школи іконопису та живопису. Московське духовенство не підтримувало стилі написання ікон українцями хоча ї барокові українські творіння хоча барокові українські не суперечать православному іконописному канону, але добарокові ікони послідовніше, глибше та повніше виражають православні духовні інтуїції — троїчний догмат, містичну спрямованість до Горнього Світу, до преображення людської душі та земного буття. Середньовічна ікона в кращих своїх зразках надчуттєва й передбачає енергію — активну духовну співпрацю, співтворчість Бога та людини, стяжання людиною Божественних енергій. Барокова ж ікона тілесна, ілюзіоністична, занурена у побутові деталі, спрямована на пасивне споглядання, на сферу чуттєвих переживань та емоцій. Саме від неї бере початок портретний жанр.
В Росії сучасні іконописці пишуть ікони у зворотній перспективі, свідомо наслідуючи середньовічні традиції московської, новгородської та деяких інших іконописних шкіл

Наступним етапом після іконописного і світського живопису стали пар суни – портрети, які виконані прийомами іконописної техніки. Це призвело до зростання популярності замовлення власних портретів та створення картинних галерей. Ця тенденція розповсюдилася і серед багатих російських поміщиків та графів. Однією з причин впливу українського живопису на російське мистецтво був виїзд талановитих художників до Петербургу в Академію мистецтв. Таким чином Левицький, Боровиковський, Лосенко переносили особливості української школи до Росії.



У XVII столітті музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Саме там була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на флейті, скрипці, арфі. Гарну підготовку давала Києво-Могилянська академія, тут вивчали тонкощі і хорового і оркестрового мистецтва. Але, багато талановитих випускників виїжджала до Москви чи Петербургу. Наприклад, більшість хористів царської капели були вихідцями з України. Видатні композитори, такі як Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель залишали межі своєї Батьківщини. Також популярними стають романси – пісні, що виконувалися під супровід гітари, або фортепіано і розповідали про людське щастя і долю. Одними з найвідоміших романсів були «Дивлюсь я на небо», «Їхав козак з-за Дунаю».



Важливим фактором який вказує на вплив українського театру на Російський було існування Кріпосного театру в маєтках російської вельможі. А хто грав в кріпосному театрі? Переважно українці. Коли людина грає на сцені, вона вкладає душу в кожне слово. Якї б теми не були відображені у спектаклі український народ та українська душа залишали на ньому свої відбитки. А цим самим на картину культури Царської Росії додавуався ще один колір.

Православна середньовічна культурна ментальність орієнтована на неконвенційне сприйняття знаку і не дозволяє ніяких умовностей. Через це в Московському царстві точився тривалий опір театру як такому — навіть містерії та шкільні драми на священі сюжети розглядалися як святотацтво.



Але український театр виник на схрещенні православно-візантійського та римо-католицького культурних ареалів, тому з західного (передовсім польського) художнього досвіду він запозичив лише найсуворіший тип — з системою обмежень та дидактичними функціями — тип шкільного театру. Інші можливі у добу Барокко театри (придворний, магнатський та народний) через свій світський характер в Україні не прижилися. Шкільний же театр, як доводить Л.О. Софронова, знаходився на межі світського та сакрального, православ’я та католицтва, барокко та середньовіччя, тому чи не найактивніше з усіх мистецтв прищеплював спочатку в Україні, а тоді й у Московському царстві новий культурний світогляд.

Отже, піднесена у своєму розвитку українська культура в XVI-XVII столітті впливала і вступала в конфлікт з російським мистецтвом. Але вплив полягав не лише у появі шкіл, академій та колегіумів, які створювали структуру знань, а й в тому, що багато талановитих українських діячів мистецтва виїжджали до Москви та Петербургу. Цим самим розповсюджуючи набуті знання, стиль роботи та культурний розвиток.


Балон Маским

Україна за часів Руїни

Після своєї смерті у 1657 році Богдан Хмельницький залишив велику спадщину – українську державу. Його вірний сподвижник Іван Виговський намагався захистити самостійність України, не розриваючи союзу з Москвою, а будуючи стосунки на засадах рівноправності.
Поступово заможне козацтво і шляхта стали основною соціальною силою, на яку могла опиратись держава. Саме їхні інтереси й прагнув задовольнити через щедрі дарунки земельних наділів і привілеїв Виговський. Це не могло не призвести до бунту, головним гаслом якого було повернення козацьких вільностей.

Іван Виговський залишався прихильником дружби із Польщею, хоча і
виступав за самостійність та незалежність української держави. Тож гетьман звертається за допомогою до Польщі, акцентуючи увагу на подвійній грі Москви.
Але за допомогу потрібно платити. І цією платою став Гадяцький договір у 1658 році. Цей договір передбачав входження Гетьманщини до до складу Речі Посполитої під назвою Велике Князівство Руське як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. Але основні перетворення, однак, так і залишилися на папері. Звичайно, що у договорі були присутні і позитивні положення. Але повернення до Речі Посполитої зводили нанівець деякі важливі здобутки національної революції. Це призвело до конфлікту Виговського не лише з народними масами, а й зі старшиною, яка вбачала найвищі цінності в козаччині. Тому новий гетьман Юрій Хмельницький знову йде на контакт з Москвою і підписує Переяславські статті у 1659 році.
Цей договір був величезним кроком назад у порівнянні не лише з Гадяцьким договором, а й з Березневими статтями, оскільки значно обмежував автономію України. Гетьман не мав права контактувати з іноземними державами, фактично втрачав свою владу, передаючи її московському царю; митрополит й усе духовенство підлягати Московському патріархові; московський воєвода обов'язково мав перебувати не тільки в Києві, а й у Переяславі.
Посилення тиску на державу з обох боків – Москви та Польщі – поступово розділило її на Правобережжя та Лівобережжя. Це був період глибокої кризи української державності, або, як його називали, — Руїни.
Населення було втягнуто у міжусобиці гетьманів різних берегів Дніпра. Крім того, відбувались постійні напади турків і татар, які знищували міста та села, вбивали людей. Україна просто стала ареною для боротьби її ворогів-сусідів. Сотні населених пунктів було зруйновано, люди рятувались, тікаючи на Слобожанщину та в інші безпечні території, занепадала торгівля, ремесло, промисли.

Головними причинами руїни були:
1)відсутність лідера, який би міг продовжити політику Богдана Хмельницького після його смерті;
2) розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики;
3) небажання козацької старшини поступитись своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузько кланових та особистих;
4)перетворення української території на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Кримського ханства та Османської імперії.

Гетьмани Правобережної України:
1)Павло Тетеря (1663-1665)
2)Петро Дорошенко (1665-1676)
1667 рік – Андрусівське перемир'я на 13,5 років
1668рік — об'єднання Правого і Лівого берегів — «Сонце Руїни „
1669 рік — договір з Османською імперією
1672 рік – польсько-турецький Бучацький договір

3)Микола Ханенко (1671-1672)
4)Юрій Хмельницький( 1676-1685)
1685 рік – скасування козацтва

Лівобережної України:
1)Іван Брюховецький (1663-1668)
1665 – Московські статті
2)Дем'ян Многогрішний (1669-1672)
1669 рік – Глухівські статті
3)Іван Самойлович (1672-1687)
1672 рік – Конотопські статті
1681рік – Бахчисарайський догові
1686рік – Вічний мир на невизначений термін
У 1687 році до влади приходить Іван Мазепа. Історики вважають, що саме з його приходом закінчується доба Руїни.
Наслідки Руїни для України були жахливими. Вона втратила територіальну цілісність і державну незалежність. Національно-державна ідея поступилися регіональним інтересам. Назва держави Військо Запорозьке почало зникати і дедалі активніше замінюватися на Малоросію на Лівобережжі та Україну на Правобережжі. Внаслідок кровопролитної громадянської війни та іноземних вторгнень українські землі зазнали страшних матеріальних втрат, масового знищення культурних пам'яток і значних людських жертв. Та найтяжчою стала духовна руїна, яка виявилася в деградації особистості, закріпленні в національному менталітеті ідеології провінційності та маловартості.