Митрополит Киевский и всея Украины, Онуфрий выступил
за сохранение церковнославянского языка в богослужении и заявил, что УПЦ МП не собирается переводить тексты церковных служб на украинский.
Произошло это во время епархиального собрания в Киево-Печерской Лавре в канун Нового Года, когда владыка отвечал на вопросы прихожан. Этим заявлением он вызвал на себя гнев патриотически настроенных слоёв украинского общества.
Доводы противников его позиции основаны не только на любви к «мове», но и на некоторых решениях православной церкви. В пример приводится тот факт, что Синодом православных епископов РПЦ в Украине в 1921 году было санкционировано решение о возможности ведения служб на украинском языке, если 2\3 прихожан поддержат такое решение.
Но необходимо понимать, под каким страшным давлением тогда находилась православная церковь. Нужно помнить, как много священников и монахов было расстреляно при Владимире Ильиче Ленине, сколько церквей было уничтожено и разграблено.
И такое решение церкви едва ли было обусловлено патриотизмом, но скорее желанием угодить тогдашней власти, которая делала в то время всё, чтобы забрать у людей веру, уничтожить обряды и священные атрибуты православия.
Украинский язык, был лишь инструментом в борьбе с религией. Так что заявление митрополита можно считать вполне резонным. Есть каноны, есть традиции. Службы ведутся на церковнославянском, проповеди на украинском, либо на русском языках. Но священные тексты, обладающие для верующих чудодейственной силой, должны оставаться неприкосновенными.
Скрутні часи для українського народу XVI-XVII століття європейське суспільство пророкувало як загибель православної, другої віри, давним-давно поділеної з єдиної християнської церкви (1054 р.), Візантія зі стольним градом Константинополем, зникла зі світової арени. Зник і найменший авторитет православ’я. Та ті часи обернулись не загибеллю, а випробовуваннями, що увінчались дійсним успіхом, результати якого ми бачимо в наших реаліях.
Іван Огієнко казав, що XVII століття – є золотим віком української культури. Це справді так, адже утиски, гніт, цілковите невизнання православної церкви збудило у суспільстві бунт, бунт душі і віри, бунт за свободу і правду, за право і волевиявлення.
А почався шлях в нікуди, обернений з мирної дороги на граціозну війну, із церковних зборів в Бересті 1569 р. Тоді спокійний шлях розпочався із знайдення компромісів, і все здавалося б було чудово, вже й Іпатій Потій та Кирило Туровський вирушили до Рима шукати визнання програми «33 пункти» і народ в принципі влаштовувало зрівняння в правах з поляками, бо остогидло їм таке недбале відношення, як не до людей, а до собак. Та от проблема головна ніяк не вирішувалася, бо якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови Папи Римського від ієрархічної першості в християнській церкві, то католики основною вимогою ставили визнання православними зверхності Папи, отака абсолютна протилежність поставила під сумнів наміри хитрих поляків, тому ідея уніатства в Україні підтримувалась досить в’яло. Як і в будь якій життєвій ситуації в усьому можна знайти як плюси так і мінуси: плюс для України – відпала б потреба в боротьбі із зазіханнями Московського патріархату, відкрилися б освітні шляхи у Європу, та й єзуїтські школи вважалися найкращим місцем для навчання дітей, хто ще може похвалитися такою швидкістю вивчення латини? Єзуїтські школи – це взагалі окрема історія, метою якої було аж ні як не навчання, а якщо і воно, то надто поверхневе, яке було лише муляжним, для створення ефекту відведення очей; головна мета єзуїтів – цілковите навернення на католицизм, настільки ревне, що у дітей мала проявитись ненависть до православ’я.
З трьох синів лідера православних України князя Острозького, два старші стали католиками. На жаль, академія і гурток після смерті князя К. Острозького (1608 р.) відчутно занепали. А коли Острог перейшов до його онуки — ревної католички, школу реорганізували в єзуїтську колегію.
Розпалення ворожнечі між залишками православних і новонавернених греко-католиків передбачено Річчю Посполитою, і вдало використовувалося найближчі роки після підписання унії. Та прийшов момент, коли весь український народ схаменувся і зі спільної ями почав викарабкуватися разом, із взаємною допомогою. Так і створені були братства. А почалося все зі Львова, поляки настільки знахабніли, що не просто фактично забрали у населення магдебурзьке право, а й заселяли територію німцями, євреями, українських міщан у Львові витісняли у передмістя, а в самому місті вони мали право жити тільки на одній вулиці («вулиця Руська»). Для захисту своїх соціально-економічних та націольно-релігійних інтересів львівське міщанство уже в XVІ ст. першим створило свою організацію — церковне братство. Згодом такі братства виникли в багатьох містах України.Спочатку завданнями церковних братств були турбота про зовнішній порядок у храмі, його матеріальну підтримку, утримання шпиталів, допомога хворим і малозабезпеченим. Члени братства платили внески, на які влаштовувались свята — «кануни». Але згодом вони все активніше включаються в суспільно-політичний, національновизвольний і релігійний рух, стають осередками розвитку української культури. Львівське братство мало право контролювати моральність своїх членів, здійснювати духовну цензуру церкви, слідкувати, щоб церковні владики жили за апостольськими правилами. Такі привілеї було надано після відвідин у 1585 р. Львова константинопольським патріархом Єремією II. Тоді Львівське братство отримало статус ставропігії, тобто було вилучене з-під влади львівського єпископа і навіть київського митрополита, а підпорядковувалося безпосередньо константинопольському патріарху. Дії братств були діаметрально протилежними католицькій церкві. Братства піклувались про благочестивість своїх вихованців, майбутніх єпископів. Нагадаємо, що тим часом у Європі поширювались реформаційні рухи і до нас дійшла вся та гидка правда, детально описане життя і Петра Гугнівого, і про жінку-папу, і про Стефана Формоза.
Діяльністю православних братств опікувалися запорожці, Сагайдачний трансформував козацтво у політичний чинник з державними цілями. Разом «з усім військом Запорізьким» він записався 1618 р. до Київського братства, майбутнього освітнього осередку Київської Колегії-Академії. Сагайдачний зробив не мало хорошого для братств, 1620 р. під протекцією Сагайдачного патріарх Єрусалимський Феофан відновив православну ієрархію, висвятивши на церковному соборі в Києві на митрополита Йова Борецького, ректора Київської братської школи і чотирьох єпископів для Київської митрополії. Польський уряд готувався розпочати репресії проти Київського братства і православного духовенства, але війна з Туреччиною, яка невдало почалася для Польщі саме в 1620 р., тобто утримала його від цього. Так, «найбільшим ділом Сагайдачного з 1620 р. було поєднання козацької політики і української інтелігенції. Сагайдачний, — підкреслює академік Крип'якевич, — поєднував у своїй особі тенденції цих двох найактивніших груп українського громадянства — козаччини і міщансько-духовної інтелігенції. Він у самому зародку зрозумів задуми діячів української культури. Гетьман взяв Київське братство під свій протекторат. Врешті 1620 р. під опікою Запорізького війська була висвячена нова православна ієрархія. Так разом в одному фронті стали міщанство, духовенство і козаччина. Союз козаччини з інтелігенцією скріпив обидві сторони. Міщанство і духовенство відчули за собою підпору мілітарної сили і могли далеко сміливіше й енергійніше впроваджувати в життя свої плани. З іншого боку, козаччина в свою програму взяла загальнонаціональні справи: оборону церкви й культури». Турбота братств про освіту та майбутнє наступних поколінь зазнала правді великих масштабів. Так у 1586 р. було складено дуже цікавий документ — «Порядок шкільний», в якому викладено педагогічні вимоги до учителя. Він мав бути «побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому». Погодьтеся, такий порядок, хоча й ідеалізований, проте у виховному розумінні створює вчителя як взірець для наслідування юним учням, це як несвідома модель, що вкладає норми у майбутнє покоління. більшість вчителів тогочасу вивчалися у єпропейских інститутах, та багато хто ставав не тульки загальноукраїнським відомим діячем, а й на світовому рівні. Наприклад доктор медицини й філософії Юрій Котермарк (Дрогобич) викладав астрономію і медицину в Болонському, а потім у Краківському університетах. Серед його учнів був Микола Коперник. Приїздивши із закордону викладачі привозили із собою певні моделі викладання, ось і запозичили вони деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі як диспути, декламації, виставляння приурочених до церковних свят драматичних сцен на біблійні сюжети тощо, братчики намагалися надавати усім цим елементам українського культурного забарвлення, готуючи національно свідому молодь. Учителі братських шкіл (дидаскали), студенти (спудеї) і учні початкових класів (бурсаки) подорожували по містах і селах України, поширюючи знання та ідеї боротьби проти уніатства і католицизму.
Отже, братства, у XVI-XVII столітті працювали на благо народу, так як братства можна ототожнити як місцеве самоврядування, то варто сказати, що вони зробили колосальну роботу, намагалися поглянути у майбутнє, а не жити реаліями, чим випереджували час на декілька кроків і забезпечували надійний щит майбутнього: свідомих українців, що цінують свою віру, своє право, своє минуле. Їх шлях був тяжкий і тернистий, проте, загальні підвалини закладені ще в ті часи, досі слугують нам взірцями для наслідування. Варто цінувати те, що дали нам предки, не думати, що те що було – давним-давно вже загуло, історія це не пережитки минулого, це уроки, це книга практичних порад і прислухаючись до них ми здатні плекати и оберігати пильно і ненастанно нашу рідну неньку, нашу волю, нашу віру, нашу Україну.
