Поддержите наш проект

«Хто батьківщині добре слугує — вельможних предків не потребує» — французьке прислів'я

Чи задумувались ви коли-небудь, скільки визначних імен і особистостей зберегла нам українська історія? Повірте, число вас вразить. А особливо вразить те, який дорогоцінний внесок вони зробили для розвитку Батьківщини. Перечитуючи їх життєпис та творчу діяльність, чесно кажучи, одразу переповнюєшся гордістю за те, що є нащадком таких талановитих українців. Разом із цим виникає бажання теж зробити щось важливе для своєї рідної землі, стати достойним продовжувачем справи, започаткованої великими титанами освіти та науки. Натхнення і віра у майбутній прогрес від «діалогу» із праотцями української інтелігенції вам гарантовані! А щоб ближче ознайомитися із ними та вдихнути ковток великих ідей пропоную невеличкий екскурс до 16-поч.17 століття, до такої ж важливої сторінки історії України, як і сьогоднішні реалії творення нового життя й всеохоплюючого переосмислення самобутності українця.

Період 16-поч.17 століття був тяжким в творенні нашої історії. Він ознаменувався постійними утисками з боку Речі Посполитої, Туреччини, Угорщини; відсутністю єдиного політичного та духовного центру; втратою привілейованого становища української православної церкви; поглибленням денаціоналізації української знаті, яка дедалі більше ополячувалася і переходила в католицизм. Найтяжчими ударами цієї доби стали Люблінська унія 1569 р. та Берестейська церковна унія 1596 р., після яких польська адміністрація вела жорстоку боротьбу із православ'ям на Україні, піддавала дискримінації українське населення та насаджувала католицизм. Незважаючи на всі ці «криваві цвяхи» в історії, українська культура продовжувала розвиватися і набувати якісних змін. Як наслідок, на цьому етапі Україна переживає національно-культурне піднесення.
Цьому сприяли багато важливих чинників. Серед них слід виділити: проникнення ідей Відродження, Реформації та Гуманізму, які слугували поширенню освіти, науки, пробуджували інтерес до української мови та культури; зростання ролі і значення козацтва, яке виступало проти соціального гноблення селян та окатоличення православних українців і захищало їх інтереси; діяльність братств і їх просвітницько-культурна діяльність, а також можливість отримати освіту в європейських університетах. Варто підкреслити діяльність братств, бо насамперед вони відіграли найвизначнішу роль у захисті православ'я та боротьбі проти окатоличення. І саме релігійна сфера першою дала поштовх до національно-культурного піднесення українців. Стався феномен, що об'єднав усі тогочасні верстви населення — люди усвідомили свою самобутність та духовну значимість і спільно стали на захист рідної віри. Разом із цим в українців пробудився інтерес до власної історії, літератури, науки, освіти і мистецтва. Поширилось книгодрукування, відкривалися школи та перші вищі навчальні заклади. Але все це було б неможливим, якби не ті Великі, що мали вирішальний вплив на розвиток нашої культури. І зараз ми поговоримо конкретно про них.
Як я вже і казала, історія зберегла нам безліч особистостей. Це були видатні вчені і філософи, письменники та публіцисти, меценати, культурні діячі та ін. Але я їх зву просто (і думаю ви зі мною погодитеся) — Великі Українці. Пліч-о-пліч із братствами вони першими стали на захист прав і свобод українців. Оцінити всю коштовність їхньої діяльності значить стати справжнім патріотом і поціновувачем рідної історії. Адже як писав Іван Франко: «Народ, що не шанує своїх великих людей не варт звання освіченого народу». Ці слова і досі є актуальними. Отже, серед найбільш визначних діячів української інтелігенції слід виокремити імена К.-В.Острозького, П.Могили, А.Курбського, П.Беринди, Г.Смотрицького, М.Смотрицького та ін. Промені, якими вони освітили нашу культурну скарбничку повинні дійти до кожного українського серця і мерехтіти одразу, як ми промовляємо слово «Україна».


Костянтин-Василь Острозький

Першим світочем того періоду є князь Костянтин-Василь Острозький. Його називали «некоронованим королем Русі» за величезні володіння і чималі статки. Але свої кошти він витрачав на благо всього народу. Князь був великим шанувальником та покровителем освіти, науки і мистецтва України. Він заснував першу вищу школу в Східній Європі — Острозьку академію. При академії була започаткована друкарня. Саме в цій друкарні працював славнозвісний Іван Федоров, який випустив перший східнослов'янський «Буквар», «Апостол» — першу друковану книжку в Україні — та «Острозьку Біблію». Також коштом великого мецената була зібрана бібліотека, що налічувала безліч книжок з граматики, полемічної літератури, перекладів античних творів, словників, грецьку та західноєвропейську богословську літературу. Окрім цього К.-В.Острозький засновував багато нових міст і замків, що й досі користуються великою цікавістю у туристів і становлять безцінні пам'ятки архітектури, гордість нашої Батьківщини. Отже, резиденція мецената і власне місто Острог стали центром культурного відродження України і оновлення її національної освіти. Звідси пішло коріння подальшого розвитку і становлення Києво-Могилянської академії та духовного піднесення Києва, оскільки саме вихованці Острозької академії створили ренесанс в столиці України.


Петро Могила

Наступним світочем є київський митрополит Петро Могила — людина, яка все своє життя присвятила укріпленню і захисту православної церкви. Він реставрував Софійський собор, розкопав Десятинну церкву, навів лад у володіннях Києво — Печерського монастиря, оновив церкви та печери, навчав неписьменних священників, допомагав жебракам. І все це за доволі недовге життя. Окрім цього митрополит відкрив Лаврську школу і опікувався Київським братством, які згодом об'єдналися у Києво-Печерську колегію. За його сприяння колегії були відкриті ще у Вінниці, Кременці та Молдавії. Тобто його благодійність поширювалася і за межами тодішньої України. Він збільшив ефективність видавничо-поліграфічної продукції Києво-Печерського монастиря, де видавалися україномовні церковні полемічні твори. П.Могила суворо слідкував за дотриманням церковних канонів на території монастиря і під його керівництвом був складений перший православний катехізис. За його сприянням на початку 30-х років 17 ст. польська влада видала «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали діяльність православної церкви ( проте наступ католицизму та уніатства в Україні все одно тривав). Таким чином він унормував і зорганізував життя церкви, що стало важливою віхою в історії становлення духовного прогресу українського народу. Пам'ять про Петра Могилу завжди буде сяяти над золотоверхими куполами Києво-Печерської лаври і душами мільйонів українців.


Андрій Курбський

Про Андрія Курбського мало хто знає, але він також займає важливий щабель нашої історії. Переїхавши з Московії до Великого князівства Литовського, колишній московський боярин та воєвода зробив великий внесок насамперед у скарбницю перекладної літератури. Під його патронатством з`явилася збірка «Новий Маргарит», куди ввійшли твори Іоанна Златоуста в перекладі церковно-слов`янською мовою, а також більш досконалий переклад філософського твору «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна. А.Курбському і його соратникам приписують переклади творів Василія Великого, Григорія Богослова та інших авторів. Цікаво, що переклади робилися не лише з грецької, а й латинської мов. Ці переклади, а також власні твори Курбського увійшли в «Збірку Курбського». Історики пишуть, що він навіть консультував К.-В.Острозького з богословських питань. Про Курбсього говорять, що він був великим інтелектуалом гуманістичного спрямування. Не будемо заперечувати, адже тільки справжньому вченому під силу зробити працю, яка б стала визначною у своєму роді і слугувала неоціненною пам'яткою для майбутніх досліджень.


Памво Беринда

Православний монах Памво Беринда — ще одне пам'ятне ім'я і визначний діяч не тільки української, а й білоруської культури. Людина сильної віри — він також боронив честь нашого духовного життя. Був талановитим письменником, мовознавцем, поетом, друкарем і гравером. Найвизначнішою працею П.Беринди став друкований український словник «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє». Цим словником П.Беринда хотів відродити церковнослов'янську традицію літературної мови і протистояти наступові польського католицтва. До речі, ця пам'ятка відіграла важливу роль у розвитку багатьох інших слов'янських мов. Ще одним визначним досягненням вченого було те, що він став одним із зачинателів поезії та шкільної драми в Україні. В 1616 р.у Львові ним були написані різдвяні діалоги та вірші, які стали перехідним етапом — від поезії до драми — в жанровому розвитку української літератури. Отже, діяльність великого монаха і культурного діяча мала вирішальну роль в творенні нових жанрів і збереженню мовних традицій православної віри.


Мелетій Смотрицький

Про Герасима і Мелетія Смотрицьких також треба знати кожному українцю, адже без їхніх титанічних зусиль ми б, напевно, зараз не говорили тією співучою українською мовою, якою пишаємося на весь світ.
Герасим Смотрицький був людиною всебічно розвиненою, талановитим письменником і філологом з європейською освітою. Він відомий своїми полемічними творами, в яких критикує католицизм і бореться за незалежність «руської віри». Першою друкованою пам'яткою полемічного спрямування стала книга «Ключ царства небесного», видана в Острозі. Г.Смотрицький був першим ректором Острозької академії і брав участь у виданні «Острозької Біблії», до якої написав передмову і віршовану посвяту К.-В.Острозькому. До речі, ця посвята стала найдавнішим зразком українського віршування.
Мелетій Смотрицький, син Герасима Смотрицького, доповнив успіхи батька власними, не менш значними, досягненнями. Найціннішою його працею є «Граматика словенська» — підручник для братських шкіл, в якій вчений систематизував норми церковнослов'янської мови і загалом вплинув на розвиток слов'янських народів. Вона стала основою для нормування української, російської, білоруської та інших мов. Це пам'ятка міжнародного значення. Вчений був одним з перших ректорів Київської братської школи, де викладав латинську і церковнослов'янську мови. В доробку М. Смотрицького багато полемічної літератури (знаменитий «Тренос»(«Плач»)), а після його переходу на бік унії вчений написав ряд творів, в яких виправдовував свій перехід. Тут слід назвати «Протест», «Апологію» і «Паранезіс».
Таким чином, талановитий дует — батько і син — залишили для нащадків родюче підґрунтя для подальшого розвитку національної культури і творення рідної мови.
То хіба ж не задоволення читати про таких людей, про дійсно Великих Українців? Сподіваюся, кожен оцінить внесок цих визначних діячів, запам'ятає їх імена і буде передавати наступним поколінням. Бо хто ж збереже історію, як не ми самі? Наше серце і душа — це найважливіші місця, де повинна жити пам'ять і любов до Батьківщини. Головне шанувати ту безсмертну мудрість, яку хотіли передати нам великі праотці й творити свою власну, можливо ще кращу, та головне — свою українську викохану мудрість.

З ослабленням Київської Русі в 1141 р. виникло Галицьке, а у 1146 р. – Волинське князівства.
Перше досягло найбільшого розквіту за Ярослава Осмомисла (1152 – 1187 рр.), друге – за Романа Мстиславовича (1170 – 1205 рр.). Останній, скориставшись тим, що у 1199 р. вмер останній представник династії Ростиславовичів, захопив Галич та утворив Галицько-Волинську державу, де протягом 1199 – 1340 рр. і правила династія Романовичів.


Тут доцільно зазначити, що виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяли кілька чинників: вдале географічне положення; необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини; енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславовича та Данила Романовича Галицького (1238 – 1264 рр.); існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному розвитку.
Державний розвиток Галицько-Волинського князівства пройшов кілька етапів:
І етап – утворення і становлення князівства (1199 – 1205 рр.) Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман почав процес централізації. У 1199 р. він зламав опір великих бояр і об'єднав Галичину і Волинь. Роман проводив активну внутрішню та зовнішню політику і вже у 1202 р. оволодів Києвом і фактично став великим князем. Проте йому не вдалося об'єднати Русь, у 1205 р. він трагічно загинув.
II етап – тимчасового розпаду держави (1205 – 1238 рр.) Характерні риси цього періоду: прогресуюче свавілля бояр і перманентне втручання у внутрішні справи Угорщини та Польщі; наростаюча монголо-татарська загроза; енергійна боротьба князя Данили Галицького за відновлення державності і єдності князівства. У 1238 р. він захопив Галич, а наступного року Київ.
III етап – об'єднання та піднесення князівства (1238 – 1240 рр.) Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набрало силу та відновило втрачені позиції. Узявши собі Галичину, Данило віддав брату Василькові Волинь. Встановилося спільне правління двох великих князів – дуумвірат. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів, поширив свій вплив на Київ, залишивши там управляти свого воєводу Дмитра, збудував цілий ряд міст-фортець для захисту країни.
IV етап – боротьба з монголо-татарським ігом та поступовий занепад Галицько-Волинського князівства (1240 – 1340 рр.).
Енергійна державна діяльність Данила була спрямована головним чином на створення могутньої антиординської коаліції та скинення іга. Реалізувати свої плани князю не вдалось, але створена та зміцнена ним державність проіснувала майже сто років. У 1253 р. Данилу Галицького було короновано.
Нащадки Данила Галицького – Лев I (1264 – 1301 рр.), Юрій І (1301–1308 рр.), Лев II (1308 – 1323 рр.), Юрій II (1325 – 1340 рр.) – всіма силами намагалися зберегти єдність та могутність князівства. Після отруєння боярами у 1340 р. останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава землі князівства протягом короткого часу опинились під владою чужоземців: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина у складі Молдавського князівства.
Підсумовуючи сказане, треба відзначити, що Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії:
– воно досягло значного політичного розвитку і за рівнем економіки і культури належало до передових країн Європи;
– протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство було опорою української державності, перейняло велику частку київської спадщини й водночас запобігло захопленню західноукраїнських земель Польщею;
– зберегло у русинів (українців) почуття культурної та політичної ідентичності;
– Галицько-Волинське князівство продовжувало дипломатичні традиції Київської Русі і довго представляло східнослов'янську державність на міжнародній арені.
– поширилися канали впливу західноєвропейської культури, поступово долалася однобічність візантійського впливу.
Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу. За думкою деяких істориків, саме Галицько-Волинське князівство можна вважати першою українською державою. На початку XIV ст. гербом князівства стало зображення золотого лева на синьому щиті, а прапором – синє полотнище із зображенням лева.

Не всі кримські містечка стають нецікавими для відпочинку після завершення курортного сезону. Окрім теплих берегів, український Південь має чим пишатися: багатою історичною та культурною спадщиною, дивовижною в будь-яку пору року природою та гостинністю аборигенів. Особливе місце в намисті узбережжя Чорного моря посіла Євпаторія – перлина Західного Криму.
…У монотонну мелодію сплесків свинцевого, неспокійного моря вплітається акомпанемент піднятого вітром з сонної землі листя. Сумно похитують голими вітками дерева, ліхтарі горять через один; на євпаторійській набережній – жодної людини аж до самого повороту. Про нещодавнє, ледь відчутне ще літо нагадують тільки збляклі афіші на стінах опустілих ресторанів: «…ліп Кіркоров 19.07», «26.08 GUF на Malibu», «Тільки 02.08 — Діана Арб…». Скінчилася пора гастролей зірок, відпусток і тепла. Кінотеатр «Отдых» під відкритим небом заливають дощі, а під час прогулянки від нього до самої Дувановської, «парадної» вулиці міста, можна зустріти лише кількох божевільних, що попри штормове попередження вирішили пройтися набережною. Деяка жвавість спостерігається тільки біля точок із гарячим кофе та хот-догами.
Але Євпаторія славиться не лише своїми золотавими пляжами, цілющим озером Мойнаки та найбільшою кількістю сонячних днів у Криму – на жаль, і вона є обмеженою. В останні роки місцева влада працює над зростанням туристичного авторитету міста. Ось уже прокладений екскурсійний маршрут «Новий Єрусалим», який охоплює найвизначніші історичні місця: Свято-Миколаївський собор (визнаний найбільшим і найкрасивішим у Криму!), мечеть Джума-Джамі, Текіє дервішей (мусульманський монастир), Вірменський православний храм, Одун-базар (пам’ятка 10 століття, єдині вцілілі ворота середньовічної фортеці Гезлев) та унікальний храм – Караїмська кенаса. Окрім цього, в Євпаторії діють греко-католицька церква Святого пророка Іллі та синагога. Загалом – сім діючих конфесій!

Така інтернаціональність додає місту непередбачуваності й особливого колориту. Здається, навіть повітря пропиталося ним: лунає набережною голос мулли, що сповіщає про вечірній намаз, над вологою землею подекуди в’ється ароматний дим вірменських шашличних, а біля кафе у Кенасі – зовсім фантастичні запахи.
У темряві осіннього вечора яскраво виділяється скляна піраміда, підсвічена зсередини м’якими лампами. Якщо заглянути в неї, можна побачити звичайнісіньку яму… Звичайнісіньку? Та це ж археологічні розкопки Керкінітиди, першого на цьому благодатному місці поселення! Око туриста – або місцевого жителя, хоча більшість із них вже не раз бачила цю картину, – вихоплює стародавні амфори, залишки іншого посуду та навіть статуй.

Євпаторійці насправді пишаються тим, що їхнє місто має більш ніж 2500-річну історію. «Керкінітида-Гезлев-Євпаторія» — такі написи можна побачити по всьому місту. А що вони означають, знає кожен школяр. У освітніх заходах часто проводяться творчі конкурси, що виховують у дітях бажання дізнатися більше про минуле своєї малої Батьківщини.

Земля вже охолола, вона тепер узагалі швидко втрачає накоплене за день тепло. А от море ще зберігає останні дари сонця, і бриз миттєво змінює напрям. Віє чимось специфічним – не треба дивуватися, це сірководневі випаровування з озера Мойнаки. Окрім цілющих грязей і рапи, воно дає сіль. До речі, сіль ця вважається однією з найбільш якісних у світі: вона неймовірно біла та дуже корисна. Саме відкриття корисних для здоров’я властивостей Мойнак сприяло розвитку Євпаторії як курорту в середині ХІХ століття.
Непомітно коротенька Дуванівська перетікає в головну площу міста – Театральну. Тут красуються кілька будівель, зведених ще за царя Миколи ІІ: маленька й акуратна, ніби лялькова мерія, кругла з колонами на широкому фасаді бібліотека ім. Пушкіна, театр, у якому співав ще Шаляпін… Взагалі, багато всесвітньо відомих людей залишили свої імена в євпаторійському літописі. Тут якийсь час жили Анна Ахматова й Ілля Сельвінський, лікувалися Леся Українка, Володимир Маяковський та Адам Міцкевич… А приїзд царської родини за кілька місяців до сумнозвісної революції став узагалі неймовірною для провінційного містечка подією: велася навіть відеозйомка, уривок із якої зберігся й досі.
Євпаторія все пам’ятає. Меморіальні таблички, встановлені на будинках і санаторських корпусах, нагадують про міцний зв'язок епох, який тут відчувається особливо гостро. І навіть якщо ненажерне море назавжди позбавить Євпаторію основної гордості, тобто пляжів, вона виживе, бо місто, що пережило набіги скіфів, гунів, турок, козаків, «білих», «червоних», німців; місто з 2500-річним досвідом існування в огні нескінченних війн та революцій просто не може не існувати.

Першою формою людського співжиття було первісне суспільство. Початок його сягає в далекі часи, десь близько З млн років тому, коли з'явилася людина.

Вирішальну роль у житті первісних людей відігравала праця, в першу чергу вироблення знарядь праці і застосування їх для добування засобів до життя. Величезне значення мало виникнення звукової, розбірливої мови, яка стала засобом спілкування людей у процесі праці.
Первісні люди жили за дуже суворих умов. При надзвичайно низькому рівні розвитку продуктивних сил кожна окрема людина не могла одна протистояти стихійним силам природи і здобувати собі засоби до існування. Через це люди діяли групами, колективно.

У первісному суспільстві не було приватної власності на засоби виробництва, експлуатації людини людиною, класів і держави, а спільний зв'язок, саме суспільство, дисципліна, розпорядок праці трималися за звичаями, традиціями.
Про життя первісних людей ми дізнаємося головним чином з археологічних розкопок.

Ранній палеоліт. первісне стадо.
Найдавнішим періодом в історії людства був стародавній кам'яний вік — палеоліт (від грецьких слів «палайос»—стародавній і «літос» — камінь), який тривав від 3 млн років до 11 тис. років тому. Палеоліт археологи поділяють на ранній і пізній.
У період раннього палеоліту (від 3 млн років до 35 тис. років тому) в міжльодовикові часи природні умови були сприятливими для людини — клімат субтропічний, теплий і вологий, росло багато різних рослин, водилися різноманітні тварини. Тоді жили найбільш ранні фізичні типи людини — «людина уміла», пітекантроп та ін. Ці люди відрізнялися від тварин тим, що вже вміли виробляти і застосовувати палиці і камені як примітивні знаряддя (ручні рубила, відщепи), а також спілкувалися між собою за допомогою звукової мови. Вони збирали плоди диких рослин, ягоди, гриби, їстивні коріння, полювали на тварин, вели бродяче життя, не маючи ні постійних жител (хоча часто й жили в печерах), ні одягу. Жили люди невеликими, по кілька десятків кожний, родовими колективами —древніми стадами, які в пошуках їжі часто переходили з місця на місце. На сучасній території України стародавні люди з'явилися в епоху раннього палеоліту — близько 1 млн років тому. Залишки тимчасових поселень — найдавніших стоянок первісних людей — знайдені археологами в різних місцевостях, у тому числі в Україні — на Дністрі, біля с Лука-Врубловецька (Кам'янець-Подільський р-н Хмельницької обл.), в Донбасі поблизу с. Амвросіївка, на березі р. Кринки, недалеко від Житомира та ін.
Найдавнішою стоянкою первісних людей на території України є поселення, розкопане археологами на високому (100 м) лівому березі ріки. Тиси біля села Королеве Виноградівського району на Закарпатті. У десятиметровій товщі суглинкових відкладів тут знайдено вісім культурних горизонтів (шарів), які відносяться до різних часів від 1 млн до 35 тис. років до нашої ери. Всього на Закарпатті відкопано 20 палеолітних стоянок первісних людей.
Близько 150 тис. років тому почалося чергове похолодання. Величезні льодовики, які насувалися з півночі континенту, поступово вкрили більшу частину Європи і досягли Північного Прикарпаття, Середнього Подніпров'я і межиріччя Дону та Волги. Поблизу льодовиків утворилися тундра і лісотундра, а на півдні — холодні степи і ліси по річкових долинах. Замість тварин, що існували в умовах теплого клімату, з'явилися тварини, які добре витримували холод,— мамонти, шерстисті носороги, північні олені, печерні ведмеді, песці та ін.
У зв'язку з погіршенням кліматичних умов і зменшенням рослинної їжі, яку можна зібрати, збільшується роль полювання на великих тварин. Кам'яні знаряддя праці, насамперед мисливські, стали більш різноманітними і досконалими: рубило, гостроконечник (використовувався як наконечник списа та мисливський ніж), скребло (застосовувалося для розбирання туш тварин, обробки шкур, дерева, кісток). Поява знарядь праці різних типів свідчила про виникнення природного розподілу праці.
Щоб урятуватися від холоду, люди поселялися в природних печерах, а також стали одягатися в шкури. Як і раніше, вони використовували вогонь, що виникав від блискавки. Але люди вже навчилися добувати його й штучно— тертям. Завдяки вмінню добувати вогонь і користуватися ним люди стали менш залежними від природних умов і розселилися на великих територіях Європи й Азії. Залишки тогочасних стоянок-поселень знайдені в багатьох місцевостях України — на дніпровському Надпоріжжі, на Волині і Наддністрянщині, в Криму і Приазов'ї. Найбільш характерними є стоянки, виявлені в печерах Криму,—у гроті Кіїк-Коба (поблизу м. Сімферополя) і в с. Старосоллі (в околицях Бахчисарая), в урочищі Круглик на Запоріжжі.
Поступово змінювався і зовнішній вигляд людини, який став наближатися до сучасного. Це була так звана неандертальська людина (назва походить від долини Неандерталь, недалеко від Дюссельдорфа, в Західній Німеччині, де вперше були знайдені черепні кістки людини цього типу). Залишки неандертальця знайдені під час розкопок у Криму, в печері Кіїк-Коба, в 1924 p., у с. Старосіллі в 1953 р. і біля м. Білогірська в 1972 р.
Пізній палеоліт. Виникнення родового ладу. Матріархат.

Пізній палеоліт (35—11 тис. років тому) припадає на кінець льодовикової доби. У цей час удосконалюються старі кам'яні знаряддя праці і з'являються нові: різці, проколи, ножеподібні пластини, наконечники легких списів-дротиків та ін. Люди навчилися виробляти знаряддя праці також з кісток і рогу тварин — гарпуни, шила, голки, проколки тощо.
Внаслідок піднесення продуктивності мисливства й збиральництва люди могли створювати деякі запаси їжі і залишатися на тих самих місцях більш-менш тривалий час. Вони будували, переважно на берегах річок, житла — землянки і напівземлянки. З кількох таких жител утворювалось поселення (стоянка). Цих пізньопалеолітних стоянок знайдено багато. В Україні найбільш ранньою серед них є Радомишльська стоянка на Житомирщині. А однією з найцікавіших за виявленими там знахідками є стоянка в с. Мезині на березі Десни, поблизу м. Новгорода-Сіверського на Чернігівщині.
У часи пізнього палеоліту в суспільній організації людей на зміну первісному стаду прийшла матріархальна родова община. Основним осередком суспільства став рід — група кровних родичів, що вела своє походження від спільних жіночих предків (матріархат), по материнській лінії, оскільки при груповому шлюбі спорідненість інакше визначити було неможливо. Члени роду спільно володіли знаряддями виробництва, спільно здобували все необхідне для життя і спільно споживали його. Провідна роль у роді належала жінці.
Родові общини об'єднувалися в племена, з утворенням яких оформився родоплемінний первіснообщинний лад, який ґрунтувався на спільній власності на засоби виробництва і зрівняльному розподілі наслідків праці.
Але людина була безсилою в боротьбі з невідомими і незрозумілими для неї силами навколишньої природи. Зароджуються релігійні вірування (тотемізм, магія, анімізм) та мистецтво.
У добу пізнього палеоліту виник сучасний антропологічний тип людини — «людина розумна» (homo sapiens). Від назви печери Кроманьйон у Франції, де були вперше знайдені рештки такої людини, її названо кроманьйонцем. Залишки людини такого типу знайдені в Україні в пізньопалеолітних стоянках (їх досліджено близько 800).
Мезоліт.
Близько 11 тис. років археологи датують початок мезоліту — середнього кам'яного віку (від грецьких слів «мезос» — середній і «літос» — камінь), який закінчився приблизно 6 тис. років тому. У цей час почалося нове потепління, льодовики танули й відступали на північ. Природні умови змінювалися й поступово стали подібними до сучасних. Великі тварини або вимерли (мамонти й шерстисті носороги), або відійшли на північ. Замість них у лісах і степах люди стали полювати в основному на сучасні види тварин: благородного оленя, лося, бика, коня, ведмедя, кабана, вовка, лисицю, бобра, ховраха та ін. Для полювання на цих тварин і птахів люди почали застосовувати лук і стріли з крем'яними та кістяними наконечниками. Винайдення спису мало велике значення, бо завдяки їм дичина стала постійною їжею, а полювання — однією з звичайних галузей праці. Крім того щодня, люди займалися рибальством і збиранням рослинної їжі.
Стоянки мезолітичної епохи, де родові общини жили в наметоподібних житлах і печерах недовгий час, після чого переходили в інше місце, виявлені в багатьох місцях Східної Європи. В Україні це Журавська-Стоянка на Чернігівщині, Гребениківська на Одещині, у навісі Фатьма-Коба поблизу Байдарської долини та скельному сховищі Мурзак-Коба на р. Чорній у Криму і багато інших.
Неоліт. Розквіт первіснообщинного ладу.
Близько 6 тис. років тому закінчився мезоліт і почався неоліт — ладу новий кам'яний вік (від грецьких слів «неос» — новий і «літос» — камінь), який на території України тривав приблизно до IV тисячоліття до н. є. Основною характерною рисою життя людей часів неоліту був перехід від присвоюючих (мисливство, збиральництво, рибальство) до відтворюючих форм господарської діяльності — скотарства і землеробства, що почався ще в кінці мезоліту. Скотарство виникло з приручення тварин— корів, овець, кіз, свиней, собак; землеробство — із збиральництва, коли люди, особливо жінки, спостерігаючи за виростанням зерна, що потрапляло в грунт, прийшли до думки самим сіяти його і потім збирати врожай. Люди також навчилися виготовляти знаряддя пралі шляхом шліфування, свердління і розпилювання каменю (сокири, тесла, долота, мотики і т.д.). Виникало і примітивне ткацтво та вироблення ліпного глиняного посуду без гончарного круга.
Люди продовжували жити матріархальними родами, які входили до складу племен, що, в свою чергу, інколи об'єднувалися в союзи племен.
До археологічних культур періоду неоліту, що охоплюють значні території України, належать дніпроводонецька, буго-дністровська культури і культура ямково-гребінцевої кераміки. З окремих стоянок можна назвати Ізюмські в Харківській області, Сокільця Вінницької області, Віту-Литовську в Київській області.
Енеоліт. Трипільська культура.
Перехідною епохою від кам'яного періоду до металічного був енеоліт — мідно-кам'яний вік, коли поряд з кам'яними почали виробляти знаряддя праці з міді (IV — початок II тисячоліття до н. е.).
Серед племен, що населяли простори сучасної Східної Європи, найвищого розвитку в енеоліті досягло осіле населення Правобережної України і Молдови (межиріччя Дніпра і Дністра). Культура цих стародавніх землеробів, що датується IV — початком II тисячоліття до н. е., відома в науці під назвою трипільської (від с. Трипілля на Київщині, де вона вперше була досліджена в 90-х роках XIX ст.).
Головним заняттям трипільських племен було землеробство. Грунт вони обробляли кам'яними або кістяними мотиками. Разом з тим відбувався поступовий перехід від мотичного до орного землеробства за допомогою дерев'яного рала. У невеликій кількості трипільці вже мали й мідні знаряддя. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо. Урожай збирали дерев'яними серпами з крем'яними лезами (вкладками) або крем'яними серпами (довгими крем'яними пластинами). Зерно розмелювали за допомогою ручних кам'яних зернотерок.
Важливу роль у господарстві трипільців відігравали скотарство і рибальство. З домашніх тварин розводили рогату худобу, свиней, овець, кіз, коней. Знали прядіння і ткацтво, виліплювали руками і опалювали в печах (горнах) глиняний посуд.
Жили трипільці в селищах які були поселеннями матріархальних родових общин. Найчастіше вони розташовувалися на берегових схилах річок, там, де був м'який грунт (чорнозем), що давав можливість успішно займатися землеробством. Житла були наземні, дещо заглиблені, будувалися з дерева та глини, підлога була глиняною.
Крім племен трипільської землеробської культури, в епоху енеоліту на території України існували й інші племена, у господарстві яких поступово велику роль починало відігравати скотарство (ямна, середньостогівська культури).

На початку 70х p. XVIII ст. Польща внаслідок соціально-економічної та політичної кризи занепадала. В 1772 p., скориставшись її скрутним становищем, Австрія, Росія і Пруссія здійснили перший поділ Речі Посполитої.Цей поділ був спричинений кризою польської державності й розвитком загальноєвропейської зовнішньо-політичної ситуації.
Згідно з цією угодою Пруссія забрала Помор’я, Куяви та частину Великопольщі загальною площею 36 тис. км² з населенням 580 тис. Австрія — Малопольщу і Галичину з Руським, Белзьким і західними околицями Волинського та Подільського воєводств площею 83 тис. км² з 2 650 тис. мешканців. Росія — східнобілоруські землі з Полоцьком, Вітебськом та Мстиславлем, а, окрім цього — частину Ліфляндії, [Латвії], тобто загалом 92 тис. км² площі з 1 300 тис. населення.
30 вересня 1773 року сейм затвердив угоду про розподіл земель Речі Посполитої. Протягом 1773-1792 років польський король і прибічники реформ ще
намагалися врятувати залишки Речі Посполитої та зміцнити державу.
Чотирирічний сейм (1788-1792) за ініціативою групи патріотичних
реформаторів, очолюваних Гуго Коллонтаєм, ухвалив 3 травня 1791
Конституцію, яка запроваджувала конституційну монархію, особисті свободи
та рівні права всім громадянам. У відповідь на це консервативні
шляхетські кола утворили в 1792-му в містечку Торговиці (на тодішньому
російському кордоні) конфедерацію і закликали на допомогу царську армію.
Втручання сусідів привело до другого поділу, затвердженого сеймом у
Гродні в 1793 році. Від Речі Посполитої до Пруссії відійшли вся
Великопольща та частина Мазовії, а до Росії – українські та білоруські
землі.

У 1795 р. Австрія, Пруссія та Росія підписали договір про третій поділ Польщі. Згідно з ним до Австрії відійшла територія на півдні та південному-сході від Варшави разом з Краковом, до Пруссії — Варшава з прилеглими землями, до Росії — західні українські та білоруські, а також литовські землі. Загалом Австрія захопила 132 тис. км2 польських земель з населенням 3,9 млн осіб, Росія — 460 тис. км2 з населенням 6 млн осіб, Пруссія — 148 тис. км2 з населенням 2,8 млн осіб. Польська держава припинила існування на тривалий час (до кінця першої світової війни в 1918 p.).

До договору, підписаного в Санкт-Петербурзі, додано таємний протокол:
« З огляду на необхідність усунути геть усе, що може оживити память про існування Польського королівства… високі договірні сторони погодились… ніколи не вводити до своїх титулів, в назву або навіть вказівку на назву Польського королівства, що має залишитися придушеним від нині на віки вічні».

Історична довідка

Коли їдеш автобусом трасою Київ-Канів, по дорозі минаєш невелике українське місто Трипілля, що розкинулось на мальовничих горах понад Дніпром-Славутою. Тут понад 100 років тому, восени 1897-го, скромний чоловік, чех за національністю і садіник за професією, Вікентій Хвойка зробив відкриття, яке стало епохальним для українського народу. Того року було відкрито знамениту трипільську цивілізацію.
Порівнявши свої попередні знахідки з Кирилівських висот у Києві та здобутки своїх попередників, Вікентій Хвойка дійшов до висновку, що відкрито нову, яскраву археологічну культуру. Вчений ні на хвилину не сумнівався, що поля та городи сучасних українців ховають у собі матеріальну спадщину їхніх далеких предків. Трипільська колекція В. Хвойки з Середньої Наддніпрянщини досі є однією з найбільших в Україні, попри всі втрати під час Другої Світової війни. Вона нараховує понад 2 тис. експонатів: це 300 цілих розмальованих трипільських ваз, 1500 уламків мальованого посуду, 170 глиняних статуеток людей і тварин, знаряддя праці з міді, каменю, кістки.
Володимир Черняк, народний депутат України, доктор, професор, заступник голови благодійного фонду «Трипілля», наголосив: «Трипільска культура — унікальне явище в історії людства. Вона відіграла важливу роль у становленні цивілізації на планеті Земля. Невдячне людство поки що як слід не оцінило цивілізаційної ролі трипільської культури, яка була локомотивом історії протягом 2,7 тисячоліть, починаючи приблизно з 5500 року до н.е. Саме в Трипіллі відбулась повна і остаточна перемога відтворювальної економіки, що було проявом тріумфу неолітичної революції. Впровадження землеробства у всій Трипільській культурі стало фундаментом цивілізації.

Трипільці подолали споконвічний страх перед голодом — і це було їхнім найвидатнішим досягненням.
У них з'явилось дозвілля для будівництва осілих поселень, виготовлення посуду, занять мистецтв. Це передусім міста, монументальна архітектура, система укріплень навколо міста, суспільний поділ праці, суспільна диференціація(жерці, воїни, ремісники, селяни, пастухи, слуги). Однією з головних ознак цивилізації є писемність. З'являється потреба вести облік, записувати обсяг урожаю, кількість слуг чи рабів, кількість слуг чи рабів, кількість витканої тканини. Отже, виникає писемність, що обслуговує потреби управлінського апарату, з зачатками математики.

Трипільські протоміста — гіганти

Справді, як тепер відомо, площа трипільського міста-гіганта становить 270 га, біля с. Талянки 450 га, біля с.Небелівка — 300 га. Всього відомо близько сотні подібних поселень. Відкриття такого розмаху стало можливим завдяки застосуванню археологами методів аерофотозйомки та геомагнітного картографування. Військовий топограф К. Шишкін, вивчаючи аерофотознімки місцевості поміж Бугом і Дніпром, звернув увагу на дивні прямокутники. Це були рештки стародавніх будинків, якірозташовувалися концентричними колами. Їх було сотні й навіть тисячі. Нині з'ясовано що будинки трипільців, до того ж, були двоповерховими.

Таким чином, за останні тридцять років радикально змінились та розширились наші уявлення про трипільську цивілізацію. Подібних маст-гігантів не знав жоден інший народ світу.
Ще з кінця XIX ст. вирують пристрасті меж істориками-»автохтоністами" та істориками«міграціоністами». Перші наполягають на органічному, спадкоємного зв'язку певного народу з найдавнішими мешканцями тієї землі, де він споконвіку живе, тобто вважають автохтоном. Другі пояснюють складний процес формування етносів (племен та народів) простим географічним пересуванням.
Звідки трипільці прийшли і куди поділись? Академік М. І. Вавилов визначив на Землі п'ять осередкі розташування даної культури, в їх числі й Малу Азію. Україну сере дних не назвав. Багато археологів вважаюсть, що трипільська культура з'явилася в Україні вже в готовому вігляді, тобто була принесена сюди через Молдову та Румунію, в межиріччя Дністра та буга з Малої Азії.
Її поступальні сліди фіксуються значною кількістю поселень. Трипільська культура в Молдові та Румунії побутує під назвою «Кукутені». Міграціоністи не вважають трипільців предками українців, мотивуючи це, крім уже наведених аргументів, ще й великим хронологічним розривом між добою Трипілля та нашим часом.
Вони стверджують, що традиції трипільців обірвались і ЖОДНИМ чином не відбились у наступних культурах на теренах України.

Після своєї смерті у 1657 році Богдан Хмельницький залишив велику спадщину – українську державу. Його вірний сподвижник Іван Виговський намагався захистити самостійність України, не розриваючи союзу з Москвою, а будуючи стосунки на засадах рівноправності.
Поступово заможне козацтво і шляхта стали основною соціальною силою, на яку могла опиратись держава. Саме їхні інтереси й прагнув задовольнити через щедрі дарунки земельних наділів і привілеїв Виговський. Це не могло не призвести до бунту, головним гаслом якого було повернення козацьких вільностей.

Іван Виговський залишався прихильником дружби із Польщею, хоча і
виступав за самостійність та незалежність української держави. Тож гетьман звертається за допомогою до Польщі, акцентуючи увагу на подвійній грі Москви.
Але за допомогу потрібно платити. І цією платою став Гадяцький договір у 1658 році. Цей договір передбачав входження Гетьманщини до до складу Речі Посполитої під назвою Велике Князівство Руське як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. Але основні перетворення, однак, так і залишилися на папері. Звичайно, що у договорі були присутні і позитивні положення. Але повернення до Речі Посполитої зводили нанівець деякі важливі здобутки національної революції. Це призвело до конфлікту Виговського не лише з народними масами, а й зі старшиною, яка вбачала найвищі цінності в козаччині. Тому новий гетьман Юрій Хмельницький знову йде на контакт з Москвою і підписує Переяславські статті у 1659 році.
Цей договір був величезним кроком назад у порівнянні не лише з Гадяцьким договором, а й з Березневими статтями, оскільки значно обмежував автономію України. Гетьман не мав права контактувати з іноземними державами, фактично втрачав свою владу, передаючи її московському царю; митрополит й усе духовенство підлягати Московському патріархові; московський воєвода обов'язково мав перебувати не тільки в Києві, а й у Переяславі.
Посилення тиску на державу з обох боків – Москви та Польщі – поступово розділило її на Правобережжя та Лівобережжя. Це був період глибокої кризи української державності, або, як його називали, — Руїни.
Населення було втягнуто у міжусобиці гетьманів різних берегів Дніпра. Крім того, відбувались постійні напади турків і татар, які знищували міста та села, вбивали людей. Україна просто стала ареною для боротьби її ворогів-сусідів. Сотні населених пунктів було зруйновано, люди рятувались, тікаючи на Слобожанщину та в інші безпечні території, занепадала торгівля, ремесло, промисли.

Головними причинами руїни були:
1)відсутність лідера, який би міг продовжити політику Богдана Хмельницького після його смерті;
2) розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики;
3) небажання козацької старшини поступитись своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузько кланових та особистих;
4)перетворення української території на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Кримського ханства та Османської імперії.

Гетьмани Правобережної України:
1)Павло Тетеря (1663-1665)
2)Петро Дорошенко (1665-1676)
1667 рік – Андрусівське перемир'я на 13,5 років
1668рік — об'єднання Правого і Лівого берегів — «Сонце Руїни „
1669 рік — договір з Османською імперією
1672 рік – польсько-турецький Бучацький договір

3)Микола Ханенко (1671-1672)
4)Юрій Хмельницький( 1676-1685)
1685 рік – скасування козацтва

Лівобережної України:
1)Іван Брюховецький (1663-1668)
1665 – Московські статті
2)Дем'ян Многогрішний (1669-1672)
1669 рік – Глухівські статті
3)Іван Самойлович (1672-1687)
1672 рік – Конотопські статті
1681рік – Бахчисарайський догові
1686рік – Вічний мир на невизначений термін
У 1687 році до влади приходить Іван Мазепа. Історики вважають, що саме з його приходом закінчується доба Руїни.
Наслідки Руїни для України були жахливими. Вона втратила територіальну цілісність і державну незалежність. Національно-державна ідея поступилися регіональним інтересам. Назва держави Військо Запорозьке почало зникати і дедалі активніше замінюватися на Малоросію на Лівобережжі та Україну на Правобережжі. Внаслідок кровопролитної громадянської війни та іноземних вторгнень українські землі зазнали страшних матеріальних втрат, масового знищення культурних пам'яток і значних людських жертв. Та найтяжчою стала духовна руїна, яка виявилася в деградації особистості, закріпленні в національному менталітеті ідеології провінційності та маловартості.